Коли я сідаю в таксі й автоматично починаю шукати ремені безпеки, чую: «Пані, це Україна. Пристібатися не треба»
Недавно був день водія. Я це пригадала, коли їхала маршруткою. На одній із зупинок водій вийшов закурити, а в той час решта пасажирів – тісно, один до одного – покірно чекала в салоні. Водій запалив цигарку, затягнувся кілька разів. Смачно сплюнув на тротуар і викинув недопалок у калюжу. Дим носом пустив уже в маршрутці. Рушили. По одежі було видно, що святкуватиме він потім, адже за кермом насамперед має бути зручно. Домашні спортивки, пластикові шльопанці й теплі шкарпетки.
У день свята я стояла недалеко від нього. Над ним – святі ікони, що мають берегти пасажирів від аварії. Христос, Богородиця та Святий Миколай-Чудотворець – покровитель водіїв. Є святі також і в українських таксі. Коли я сідаю в таксі й автоматично починаю шукати ремені безпеки, чую: «Пані, це Україна. Пристібатися не треба». Потім до мене доходить іронічний сміх водія, і я помічаю, що ременів узагалі немає. Поглядаю з надією на ікони та вервицю, повішані на дзеркальці, та вдаю, що не боюся. Біля іконок колись були ще й наклейки з оголеними дівицями. Тепер частіше висить рівненський футбольний клуб «Верес» або вимпели ще з тих часів, коли Ігор Марко з Рівного став чемпіоном зі спідвею в 1984 р.
Водій сидів за кермом, ніби за царськими вратами, куди можуть входити лише чоловіки. Замість іконостасу його відділяла від пасажирів темно-сіра заслона, оздоблена позолоченими китицями. Пошита спеціально для того, щоби в автобусі було гарно. Фіранки на вікнах були такого ж кольору. Вони багатоцільові. Інколи на них хтось пчихає або кашлях, і тоді накопичуються мікроби, які (постукайте по дереву) «розлазяться» по пасажирах. Фіранки виконують також сонцезахисну функцію. Закриваючи пейзаж за вікном, вони змушують пасажирів вчитися орієнтуватися в часі та просторі. Люди, що стоять у тисняві, повинні якось відчути географічне положення автобуса й рахувати зупинки. Взимку, коли шибки покриті конденсатом, фіранки можна також використати для того, аби витерти мокре вікно, якщо хтось хоче виглянути й побачити, чи вже перестало падати з неба. О кожній порі року на поворотах, у заторах фіранки лагідно повівають, погладжують пасажирів, приносячи їм полегшення у спеку та знімаючи стрес. Під сидінням біля водія є місце на відро, а у відрі є місце на ганчірку. Натомість сама ганчірка завжди під рукою у водія, на виду і брудна (адже це ганчірка!) – для виконання санітарних функцій.
Тим часом маршрутка рушила. Була середина тижня, сьома ранку. Пасажири у напівсні, але з відкритими очима під ритм гучної весільної музики, що лунає з магнітофона водія, добираються, скоріше всього, на роботу. Біля програвача – наклейка «Під час руху з водієм не розмовляти», біля неї друга – знак заборони розмовляти по телефону в автобусі.
Доїжджаємо до зупинки «Школа № 12». Серед пасажирів починається рух. Одні встають, інші сидять, частина пропихається до виходу, хоч виходити їм аж за півкілометра, після того, як автобус зробить три небезпечних повороти і перетне два перехрестя. Це неважливо. Передбачливі пасажири, бажаючи, щоби рух відбувався швидше, встають із місць, коли автобус іще їде. Ризикуючи вибити зуби, вдаритися головою, отримати забій чи синець, пруть уперед до виходу: адже за дві хвилини виходити. В цей момент потрібно тримати сумочку, і не тому, що хтось її вкраде, а тому, що сила розгону цілеспрямованих пасажирів захопить її із собою до виходу й залишить у долоні пасажира тільки ремінець.
Доїхали до школи № 12. Перша група виходить. «За двох», – говорить пасажир і дає сто гривень. Водій із-під кашкета дивиться вбивчим поглядом на засоромленого пасажира. Проте видно, що йому не вперше давати решту з крупної купюри. Витягає з «каси» пачку грошей і скручену рулончиком дає пасажирові.
Перероблені з годівниці для птахів фіскальні каси дивують своєю креативністю. Дерев’яні ящички для грошей старанно розміщені на коробці передач, яку прикриває скроєний по мірці килимок у квіточки. Ніякий електронний квиток не переб’є тверду готівку, яку пасажири дають водію на руки без жодних тобі квитанцій. Банкноти водій дбайливо сортує в ящичку, а монетки кидає до одноразових склянок з-під кока-коли. Усе одноразове отримує друге життя. Тут нового значення набувають також канцелярські затискачі для скріплення документів. Наскільки творчо їх можна використати, знає тільки водій маршрутки. Можна сказати, що на затискачу тримається весь автобус. Ним користуються, щоб закріпити стаканчик для монет, на ньому можна повісити оголошення або прищипнути ним доріжку під ногами.
Маршрутка рушає. За нею біжить старша жінка. Запитує, чи може проїхати «за посвідченням», тобто безкоштовно. Водій буркнув щось під носа. Вона запитує ще раз, бо музика, яка щойно змінилася з весільної на тюремну, перешкоджає спілкуванню. Водій знову щось буркнув. Наскільки я зрозуміла, він погодився, бо пасажирка зайшла всередину. Розпочався черговий цикл їзди.
Усі розуміють, що колись надійде час сучасного міського транспорту. Проте маршрутки назавжди залишаться в історії незалежної України. Вони образ і метафора сучасної місцевої ситуації. У теперішній маршрутці все опирається часові та змінам. Те, що рагульське, стає елегантним, тимчасове – багаторічним, дешеве – безцінним. Під час поїздок я полюбляю роздумувати над символікою рівненської маршрутки.
Ева МАНЬКОВСЬКА,
Українсько-польський союз імені Томаша Падури
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: 10 РОКІВ ІСТОРІЇ
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ВІДЛИГА
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ЧАС ПОМСТИ
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: УЯВНИЙ БАНДЕРІВЕЦЬ
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: НЕВИДИМІ КОРДОНИ
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: КИМ ТИ Є? СТАРИМ ПОЛЯКОМ
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ДИКТАНТ-ШОУ «ПО-ПОЛЬСЬКЄМУ»
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: НА ГРАНИЦІ (ПРАВА)
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ВОІСТИНУ БЕЗВІЗ!
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ДВА МІСЯЦІ СВОБОДИ
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ОРГАЗМ НА КОРДОНІ
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ВЕРНУТИСЯ ЧИ НЕ ВЕРНУТИСЯ – ОСЬ ПИТАННЯ
