Коли на українські землі річками прибули місіонери, вони зі здивуванням побачили, що на ній уже височіють хрести. Тисячу років вони прикрашають і освячують її, вони вписані в її пейзажі як річки, ліси та заквітчані луки. Чи можна уявити Україну без хреста на полях, при дорогах і в серцях?

Змінювалися кордони, королі та царі, руйнувалися імперії, мінявся державний лад, лише хрести стояли там, де їх встановили віряни. Про них дбали, їх відновлювали. Ті, що впали, підносили, а у хвилину небезпеки ставили нові. Хрести боронили цю омиту кров’ю землю від іще більшого зла, закликали схаменутися, давали надію в трагічні часи. Хтось не міг знести вигляду хреста, волів обминати його, не помічати. Хтось боявся погляду розп’ятого Христа, а Він нагадував їм про минущість і повернення до коренів, із яких вони зросли. Часом ті люди нищили хрести, щоб вони не свідчили проти них чи їхніх предків за вчинки, які вони скоїли. В тому, яку помилку вчинили, вони переконаються на Страшному суді. Той, хто підносить руку на хрест, бере його на свої плечі. Такою є наші віра і традиція, й це протягом віків ми чуємо в переказах. Неважливо, хто поставив хрест, навіщо, до якої церкви чи патріархату він належить. Хрест, навіть найменший і найбідніший, є власністю Христа, а його тягар великий.

На цій землі, забутій, вбогій і замученій, були й прекрасні оборонці хреста, багатьох хрестів.

Коли через колишню колонію Борек, що біля Гути Степанської, в 70-х роках комуністи будували дорогу, вони спеціально повели її прямо на польський хрест. Робітники виконали наказ, викопали хрест і поклали його в зарослях. Там він і мав залишитись. Тоді праведні українці з Гути, зрозумівши задум комуністів, пішли до священика у Вербчі спитатися поради. Все це відбувалося в часи войовничого атеїзму і комуністичного поневолення, тож треба було бути дуже відважним.

Через кілька днів хтось поставив хрест трохи обіч дороги. А священик у церкві сказав: «Руки геть від польського хреста, бо від церкви відлучу. А якщо хтось насмілиться зачепити хрест, то нехай знає, що він бере його на плечі свої і дітей своїх».

Минали роки, високий колись хрест поволі гнив і нахилявся. Тоді його закопували знову, щораз глибше. У 2009 р. ми поставили й освятили новий хрест, а старий забрали до церкви в Бутейках. Там його, як наказує священна християнська традиція, спалили.

Старий і новий хрести в Бореку

Захисники хреста дожили у здоров’ї до похилих літ, померли спокійно. Я мав щастя познайомитися з одним із них, доки той був живий. У селі його називали «першим комуністом». Він розповідав мені про двох своїх помічників. О, іронія долі! Один був мельниківцем, а другий – бандерівцем, який жалів про свої вчинки, долю польських сусідів і 15 найкращих років змарнованого в Сибіру життя. Помирившись із Богом, вони врятували свої душі. Царство їм Небесне. Не загинув ще дух віри в народі України.

Хрести в Бореку

Освячення хреста в Бореку

Гута Степанська. Один із хрестів «Ісусе, порятуй нас»

Старий хрест в Гуті Скляній

Хрест у Старій Кам’янці

Хрест на місці костелу в Кузьмівці

Хрест в Омелянці

Білий хрест у Седлиську

Щепан Горошкевич біля хреста свого дитинства

Колонія Суня. Новий хрест на місці старого

Януш ГОРОШКЕВИЧ

Фото автора

***

Текст опублікований у рубриці «​Шляхом волинських хрестів навколо Гути Степанської з Янушем Горошкевичем».