Із Великих Межиричів до Невіркова дорога недалека, близько 7 км, проте не розраховуйте, що ви легко її подолаєте. Вибоїни та кілька кілометрів бруківки не дадуть заснути за кермом.
Не зовсім довіряючи GPS-навігатору (були прецеденти), у Великих Межирічах ми з братом запитали про дорогу в діда, який із внуком сидів на зупинці неподалік палацу Стецьких. Виявилося, що він із Невіркова. Сідаючи на заднє сидіння, старий сказав, що покаже, де нам потрібно звернути, а їм з онуком треба до… Нью-Йорка. Ми вдали, що зрозуміли.
Потихеньку доїхали до села. Дорога поганенька, але в суху погоду великих проблем не викликає. Зауважимо, що через кілька днів ми подорожували Поділлям і зробили висновок, що навіть такі волинські дороги – це зовсім непогано. Минаємо поворот до костелу, їдемо далі, бо хочемо пити, а вода закінчилася. Виявилося, що Нью-Йорк – це магазин. Навіть не магазин, а сільський супермаркет, в якому можна купити і хліб, і пральний порошок, і посуд. Тут ми взяли мінералку, а дід на зекономлені гроші (ми відмовилися брати за проїзд) купив морозиво для внука. Про те, що село знавало і кращі часи, свідчить покинутий кафетерій навпроти «Нью-Йорка».
«Нью-Йорк». На флагштоку – залишки державного прапора України
Колишній кафетерій
Вид на костел
Хоч саме село відоме ще із середини XV ст., у ньому, крім костелу Пресвятої Трійці, до якого ми й прямували, ніяких пам’яток архітектури не збереглося. Був тут, щоправда, палац, але він не дожив до наших днів. Невірків близько 1790 р. купив Ян Стецький, власник Межиричів, і разом із кількома іншими селами дав своїй доньці Дороті в посаг. Та вийшла заміж за князя Юзефа Любомирського. Вони збудували дерев’яний палац, у якому й жили. В ті часи Невірків став центром місцевого світського життя. Близько 1850 р. Любомирські продали Невірків Малинським і перебралися до Франції. І палац, і маєток почали занепадати. Значних ушкоджень двір зазнав під час Першої світової війни, але будівлі ще стояли, в міжвоєнний час у них містився Корпус охорони прикордоння. Зараз від них і сліду не лишилося.
Ми вернулися до костелу Пресвятої Трійці. Перед храмом стоять два стовпи, один із них на чиємусь обійсті – тут колись був центральний в’їзд на подвір’я, огорожа не збереглася.
Завалився й дах. Підточив час і чотири колони, які тримають трикутний фронтон. Над вхідним порталом вмурована таблиця із написом «Z darów Twoich Tobie Boże ofiarowuję 1807 Jan Stecki» – «Із дарів Твоїх Тобі, Боже, жертвую. 1807. Ян Стецький». Над таблицею – фреска з дірками від куль. Можливо, на ній зображена Свята Варвара, адже разом зі своїм чоловіком Яном Стецьким фундаторкою храму була Барбара Олізарова.
Всередині – бита цегла, зарості бузини в людський зріст.
З усього інтер’єру вціліли у двох бічних навах – як докір – лише дві фрески, теж із ранами від куль. На одній зображений Ісус Христос із написом «Серце Ісуса, помилуй нас», на другій – Пресвята Діва Марія з написом «Серце Марії, рятуй нас».
На зовнішній стіні храму прикріплений плакат із зображенням ікони Матері Божої Страждальної. Саме в цьому храмі вона зберігалася, і це її копію ми бачили у костелі Святого Антонія Падуанського у Корці. На плакаті дата – 14 червня 2014 р. Цього дня був освячений пам’ятний хрест біля костелу. Мабуть, саме тоді у храмі востаннє прибирали.
Ікона Матері Божої Страждальної з’явилася в Невіркові в 1698 р., коли тодішні власники Рокшицькі збудували тут дерев’яний костел і встановили в головному вівтарі свою родову ікону. Перед образом відбувалося багато зцілень, тож до Невіркова ішли численні паломництва. Він уцілів під час подій Першої та Другої світових воєн. У 1945 р., коли почалося виселення поляків з України до Польщі, ікону вивезли. Це зробили Мар’ян і Антоній Філоньчуки: на скрині з образом вони постелили спати дітям, коли переїжджали через кордон. Якби його знайшли, пригода могла закінчитися для них Сибіром.
Зараз ікона Матері Божої Невірківської перебуває в Нижньосілезькому воєводстві, у храмі в селі Сьвонтніки Вроцлавського повіту.
Руйнуються колоини біля входу в костел
Повертаємося на автотрасу, знову через Великі Межиричі, – так швидше й надійніше. На зворотному шляху зупиняємося на католицькому цвинтарі на окраїні Невіркова. Кілька надгробних пам’ятників, проломлений склеп, зруйнований стовп в’їзної брами.
Біля дороги – новий пам’ятник, його встановили в серпні 2015 р. своїм дідам і прадідам потомки вивезених у 1945 р. волинських поляків. Молимося біля нього «Ангел Господній». Нові лампадки – напевно на цвинтар недавно хтось приїжджав.
Найбільше врізалася в пам’ять цитата із Книги Іова, викарбувана на цоколі єдиного більш-менш уцілілого пам’ятника: «Byłem jakbym nie był z wnętrzności Matki przeniesiony jestem do grobu» («Я був, наче мене й не було ніколи; мене перенесли з утроби в домовину»).
Цю цитату можна віднести й до іншого розташованого дорогою некрополя, вже на виїзді з Межирічів. Там лежать одноплеменці автора біблейської книги, євреї Великих Межирічів, які жили в містечку споконвіків, з моменту заснування. Межирічі Корецькі були одним із центрів хасидизму, тут мешкав учень Баал Шем Това – Дов Бер Межиріцький. До речі, Стецькі фундували не тільки костел, а й синагогу. В середині 1990-х рр. потомки межиріцьких євреїв зі всього світу збудували меморіальний комплекс на місці старого кладовища, від якого залишилися пару мацев.
На початку Другої світової війни євреї становили переважну частину населення Великих Межирічів, близько 3 тис. осіб. Майже всі вони загинули від рук німецьких нацистів у яру біля сусіднього села Дивень.
Текст і фото: Анатолій ОЛІХ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
