Родинні історії: Житомирське коріння Аліни Луцкевич
Статті

З Аліною Луцкевич, що походить із Житомирської області, ми зустрілися після меси поблизу костелу Святої Анни в Ковелі. Вона розповіла про непросту долю своєї родини, яка пережила, зокрема, радянські репресії, воєнне лихоліття та повоєнний голод.

Радянські репресії

«Мої дідусі й бабусі з обидвох ліній походять із польських родин Житомирщини. Батьків мами, що проживали в селі Заміри Потіївського району Житомирської області, звали Антон Феліксович і Розалія Феліксівна Жидецькі, а батьків тата, що мешкали в містечку Володарськ-Волинський (сьогодні Хорошів Житомирського району, – авт.), – Антон і Розалія Гзовські. Це були дуже релігійні люди середнього достатку, що не оминали можливості за першої ж нагоди відвідати костел у Житомирі», – ділиться Аліна Луцкевич.

Дідуся моєї співрозмовниці Антона Жидецького на початку 1930-х рр. вислали в Сибір, звинувативши в тому, що він мав вітряк і був куркулем. «Дорогою він замерз у потягу і його викинули з вагона. Так мені розповідали бабуся і мама», – продовжує пані Аліна.

Згідно з архівними даними, опублікованими у виданні «Реабілітовані історією. Житомирська область. Книга 3», Антона Феліксовича Жидецького 1895 р. н., поляка за національністю, заарештували 15 березня 1933 р. Його, як і тисячі інших у той час, безпідставно звинуватили в контрреволюційній діяльності та вислали в Північний край на три роки. Інформація про його подальшу долю відсутня.

Того ж року затримали й Миколу Феліксовича Жидецького із села Заміри (вірогідно, брат Антона, – авт.). Натомість у 1937 р. арештували й розстріляли Діонісія Феліксовича Жидецького і Броніслава Феліксовича Жидецького, що також походили із села Заміри (припускаємо, що це брати Антона, – авт.). Останньому не допомогло й те, що він був членом КП(б)У, мав вищу освіту і працював агрономом. Броніслава Жидецького, поляка за національністю, обвинуватили в причетності до міфічної української контрреволюційної організації та шкідництві.

«Мій батько Сигізмунд Антонович Гзовський народився в 1912 р. у Володарську-Волинському, а мама Хелена Антонівна Жидецька – в 1916 р. у Замірах, – зазначає Аліна Сигізмундівна. – Мама навчалася у Володарську-Волинському і там познайомилася із татом. Після одруження, приблизно в середині 1930-х рр., вони переїхали до Житомира, де знімали квартиру. Мама влаштувалася вчителькою в місцеву польську гімназію, а батько був водієм. Окрім польської, мама також добре знала німецьку мову, була освіченою жінкою».

RH Luckiewicz 1

Сигізмунд Антонович Гзовський, батько Аліни Луцкевич, кінець 1930-х рр.

RH Luckiewicz 2

Хелена Антонівна Жидецька, мама Аліни Луцкевич, кінець 1930-х рр.

Друга світова війна

«Із початком Другої світової війни мої батьки почергово проживали в Замірах і Коритищі Житомирської області. Під час німецької окупації солдати розстріляли брата моєї мами Марцеля. Згідно з родинними спогадами, його двадцятирічного примусили викопати собі яму і вбили, оскільки подумали, що він єврей. Живими лишилися мамині сестри: Марія, Броніслава і Валентина», – говорить Аліна Луцкевич.

«Я народилася в 1942 р., моя менша сестра Софія – в 1945 р., а брат Антон – уже після війни, в 1950 р. Мама розповідала, що, коли мені було кілька місяців, до нас у село прибули німці й наказали вийти з хати. Ситуація була критичною, нас могли розстріляти, але мій двоюрідний брат Ясьо, що мав тоді п’ять років, побіг до німецького солдата і почав цілувати йому чоботи, благаючи не стріляти в нас. Після цього німець сказав мамі, щоб ми повзли до лісу на колінах і не оберталися. Тоді була зима і я частково обморозила тіло. Німець, який мав нас убити, сказав своєму керівництву, що виконав справу і вкинув тіла до яру», – каже Аліна Сигізмундівна.

«Після цього я сім разів хворіла на запалення легенів. Одного разу мала надвисоку температуру. Нам допоміг німецький військовий, що мав високий чин. Він побачив мене в такому стані й наказав своєму помічникові поїхати за ліками. Він сам зробив мені укол і мені покращало. Це була порядна людина. Натомість батько розповідав, що іншого разу до нас прийшли бандити, вивели його на мороз і почали шукати в хаті дорогоцінні речі, а побачивши мене в колисці, перевернули і її. Мама тоді дуже злякалася за мене», – додає Аліна Луцкевич.

Згідно з інформацією із сайту «Память народа», батька пані Аліни Сигізмунда Гзовського призвали до Червоної армії в 1943 р., а в 1944 р. комісували через поранення. «Батько відбував службу у звичайній частині, розповідав, що 18 днів був в оточенні та мусив їсти кору, щоб вижити. На війні він отримав поранення й повернувся без трьох пальців», – ділиться Аліна Сигізмундівна.

Голод

Після Другої світової війни cім’я Аліни Луцкевич переїхала до Черняхова, теж на Житомирщині. У цьому селі вона жила поблизу православної церкви.

Перші повоєнні спогади пані Аліни пов’язані з голодом та мерзлою картоплею, яку вони збирали з батьковою сестрою Севериною: «Пам’ятаю, коли до мами приїжджав двоюрідний брат, то я бігала за ним і просила хліб (ледь стримує сльози, – авт.). Також пам’ятаю, що відразу після війни майже не ходила і мала обморожені руки та ноги. Через це я чотири місяці перебувала в лікарні й була дуже худенькою. Навіть посоромилася вам принести фотографію з того часу».

«Відразу після війни мої дідусь і бабуся по батьковій лінії виїхали до Польщі. Вони поселилися в місті Гливиці на південному заході Польщі. З усієї сім’ї тільки мій батько лишився в Черняхові, хоча нам також пропонували виїхати», – продовжує вона.

«Нам було складно виїхати. Потрібні були гроші на дорогу, а ми не наважилися продати все своє майно. Наприкінці 1950-х рр. ми також роздумували про переїзд до Польщі. Нас цілий рік перевіряли: чи ми не були судимі, чи не співпрацювали з бандитами. Мама зібрала документи й поїхала в Київ. Там їй повідомили, що термін прийому документів завершився. Тому ми лишилися жити в Черняхові», – каже Аліна Сигізмундівна.

RH Luckiewicz 3

Аліна Луцкевич, 1948 р.

«Якою мовою ви спілкувалися в сім’ї?» – запитую. «До четвертого класу я розмовляла з батьками тільки польською. Ми продовжували зберігати традиції, незважаючи на те, що в Черняхові проживало мало поляків і не було костелу. Нашими друзями були стоматолог Кучинський і сусідка, пані Собецька. Також навпроти нас жила єврейка, яку звали Малка. Ми давали їй паску на Великдень, а вона приносила нам мацу. Пригадую, що ми разом із сестрою отримали Перше причастя в костелі Святої Софії в Житомирі. У школі мама тоді сказала, що везе нас до лікаря на огляд», – ділиться Аліна Луцкевич.

Згадуючи своє дитинство, вона зазначає: «Я два роки просила маму купити мені гітару і, врешті, отримала її. Згодом навчилася грати. Моя мама грала на гітарі та мандоліні, любила співати. Разом ми виконували українські народні пісні, а коли приїжджали родичі з Польщі, то співали польські пісні».

«Як склалася доля ваших рідних?» – цікавлюся. «Після війни мій батько працював водієм, помер у 1958 р. від раку. Мама шила для знайомих куртки і пальта із солдатських шинелей, померла у 2003 р. Брат Антон працював на цукровому заводі поблизу Радехова, а сестра Софія, закінчивши Костромський технологічний інститут, працювала в Костромі, а в 1984 р. переїхала до Києва», – відповідає Аліна Сигізмундівна.

RH Luckiewicz 4

Хелена Жидецька, мама Аліни Луцкевич, брат Антон, Аліна Луцкевич та її сестра Софія, 1958 р.

Львів та Ковель

«У 1959 р. я закінчила українську школу в Черняхові і впродовж року працювала піонервожатою. Згодом нас відвідала тітка Валентина зі Львова і порадила мені поїхати з нею. Я вступила до Львівського торгово-кулінарного училища, яке закінчила в 1961 р.», – згадує Аліна Луцкевич.

Запитую її про атмосферу у Львові під час навчання. «На мою думку, там простежувалася легка прихована неприязнь до поляків. Коли я зустрічала поляків, то віталася польською, а коли українців – то українською. В жодному разі не можна було казати: «Здрастє». У Львові я займалася спортом, відвідувала товариство «Спартак». Мені пропонували продовжувати заняття спортом професійно, але я відмовилася», – говорить пані Аліна.

«У мене була можливість лишитися працювати в їдальні заводу телевізорів у Львові, але я пішла в трест залізничних ресторанів і попросила, щоб мені дали направлення на роботу в ресторан. Після цього мене розподілили в залізничний ресторан станції Ковель. Тут я працювала 40 років на одному місці. Наш заклад славився культурою обслуговування і доброю якістю страв. Мені було дуже приємно, коли відвідувачі дякували за роботу. Часто Новий рік я зустрічала на роботі, а не вдома. Також закінчила факультет економіки і планування народного господарства Львівського державного університету, отримавши вищу освіту. В 1968 р. захистила звання майстра повара в Борисполі, виготовивши свою унікальну страву – рулет «Новинка». На виставці народного господарства в Москві теж отримувала схвальні відгуки. На різноманітних кулінарних конкурсах мої учні були добре підготовлені та займали призові місця», – розповідає Аліна Луцкевич.

«Що ви знали про Волинь, коли вас сюди відправляли на роботу?» – запитую. «Дуже мало. Мені казали, що «бандери» мене вб′ють, і мама просила, щоб я сюди не їхала. Такі були часи, пропаганда робила свою справу», – згадує вона.

«На Волині я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Дмитровичем Луцкевичем, що народився в 1933 р. у Ковелі. Він походив із української сім′ї. Часом розповідав мені про своє навчання в польській школі до Другої світової війни. В нього навіть збереглася специфічна вимова букви «л», характерна для польської мови. Його батько загинув на війні, а мама займалася домашнім господарством. Із Миколою ми почали разом жити в 1962 р., а через рік народився наш син Сергій. Повінчалися ми вже у зрілому віці. Помер Микола у 2011 р.», – каже Аліна Сигізмундівна.

Сьогодні Аліна Луцкевич часто відвідує костел Святої Анни в Ковелі, де її внук Сергій колись був міністрантом, відзначає і українські, і польські свята, грає на гітарі та дуже любить поезію.

RH Luckiewicz 5

Аліна Луцкевич, 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ

Схожі публікації
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті
Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.
10 лютого 2022
Родинні історії: «Вдома ми говорили польською і білоруською»
Події
У Ковелі поблизу залізничного вокзалу відшуковую помешкання Ваті Кравчик, що походить із Білорусі. Ватя Вікентіївна розповідає про життя своєї родини та переїзд після Другої світової війни на Волинь.
26 січня 2022
Родинні історії: «Ми не колядували в грудні»
Статті
Євгенія Возна з Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі розповідає про міжвоєнне життя своєї родини на Тернопільщині, Голокост і повоєнні роки.
23 грудня 2021
Родинні історії: Довга дорога до Здолбунова
Статті
Єлизавета Войтановська зі Здолбунова народилася на Холмщині напередодні Другої світової війни. Вона – свідок трагедії села Верховини. Із нами також поділилася спогадами про міжвоєнне життя в Холмі, депортацію і довгу дорогу до Здолбунова.
16 грудня 2021