Родинні історії: Із Радома до Каменя-Каширського
Статті

У центрі Каменя-Каширського, поблизу приміщення міської ради, зустрічаюся з Людмилою Арсенюк, що свого часу працювала тут на різних адміністративних посадах. Нині вона – найактивніша представниця польської громади міста.

Упродовж останніх десятиліть саме Людмила Михайлівна опікується сакральними пам’ятками, що залишила після себе римо-католицька громада, яка до початку Другої світової війни нараховувала близько 1600 осіб і включала Камінь-Каширський та навколишні села.

Переїзд до Олексіївки

«Своїх дідусів і бабусь я не пам’ятаю. Мій батько Міхал Валентинович Кавалек народився в 1893 р. у поселенні Воля-Павловська Радомської губернії Російської імперії (нині Ліпський повіт Мазовецького воєводства), а мама Анеля Адамівна Вуйціцька – в 1908 р. у селі Тишиця Дольна, що містилося поблизу. Вірогідно, мій батько відбував військову службу, але детальною інформацією про це не володію. Після відродження польської державності брат мого батька Франек приблизно в 1920-х рр. переїхав до поселення Олексіївка, що на околиці Каменя-Каширського. Він одружився з місцевою українкою Анастасією. Сюди дядько запрошував і мого батька. Мої мама й тато одружилися в 1931 р. у Радомському повіті. Жили вони досить бідно. Через це й наважилися покинуті рідні землі та переїхати в пошуках кращої долі до Олексіївки», – розповідає Людмила Арсенюк.

«Батько працював будівельником у Камені-Каширському, Ковелі, Любешеві, а мама доглядала за господарством в Олексіївці. Знайомий мого батька Василь Дерев’янчук продав батькам клаптик землі й вони побудували невеличку хатинку – одна кімната й кухня. Хліва не було, а виживали завдяки маленькому городику», – продовжує моя співрозмовниця.

«В Олексіївці проживали лише поляки?» – запитую. «Переважно так. Там було сім польських сімей, а також мішані польсько-українські родини. Натомість євреї жили в Камені-Каширському», – відповідає Людмила Арсенюк.

«У 1933 р. народився мій старший брат Генек. Через два роки – ще один брат Лютослав, але у віці двох років він втопився в Олексіївці. На жаль, його могилка не збереглася на кладовищі. У 1938 р. з’явилася на світ моя старша сестра Данута. Я народилася в 1939 р., за кілька місяців до початку Другої світової війни. Мене в сім’ї називали Люциною, але в радянських документах записали Людмилою. Ми всі були хрещені в костелі домініканців у Камені-Каширському. Вже після війни, в 1951 р., народився менший брат Здзіслав. Його батьки охрестили в костелі в Луцьку», – відзначає Людмила Михайлівна.

RH arseniuk 1

 Генек і Лютослав, брати Людмили Арсенюк, середина 1930-х рр. 

Нас урятував сусід-українець

«Під час війни нам було дуже складно. Частина місцевих радикально налаштованих до поляків українців нас переслідували. Зважаючи на те, що мої батьки були з усіма привітними, сусіди нас захищали й рятували від розправ. Без них ми давно лежали би в землі», – розповідає Людмила Арсенюк.

«Одного разу до нас у двір прийшли українські націоналісти, вивели мого батька з хати та поставили біля берези, маючи намір розстріляти. В нашій домівці зробили обшук, забрали праску, шапки, тарілки та інше начиння. Ми разом із братом і сестрою вибігли до тата й почали плакати. Нас урятував сусід, українець Адам Дерев’янчук. Його хата була через дорогу від нашої в Олексіївці. Він якимось чином домовився із кривдниками і наш тато лишився живим. Ще до війни тато заприятелював із ним. Адам Дерев’янчук – хресний батько всіх дітей у нашій сім’ї, зокрема і мій.

Нас переслідували місцеві хлопці з навколишніх хуторів. Я їх усіх знаю, але не хочу називати. Вони формували банди, що нападали на польське населення. В Олексіївці поблизу нас проживала латишка Броня, заміжня за українцем Федором. Він очолював одну з таких банд. Саме Броня нас попередила про небезпеку, оскільки її чоловік проговорився, що Кавалеків, тобто нас, скоро не буде в живих. Ми звернулися по допомогу до батькового брата Франека і той доручив своєму сину Стефану на підводі вивезти нас з Олексіївки до Малих Голоб, подалі від небезпеки. Вночі ми покинули хату й повернулися лише після закінчення Другої світової війни», – говорить пані Людмила.

Серед документів, що зберігаються в її сімейному архіві, є посвідчення медичної комісії Польської армії в СРСР за 1944 р. про непридатність Міхала Валентиновича Кавалека до військової служби за станом здоров’я. Він мав проблеми з легенями, тому його не призвали до війська під час війни.

RH arseniuk 2

Посвідчення призивної комісії Польської армії в СРСР, 1944 р. 

Ми лишилися в Україні

«Після Другої світової війни майже всі поляки з Олексіївки виїхали до Польщі. Лишилися ми й сім’я Горбачевських. Мій дядько Франек, що раніше перебрався до Польщі, повідомив нам у 1951 р., що ще не вирішено питання із житлом, та порекомендував залишитися на певний час в Олексіївці. Після цього тато влаштувався працювати конюхом у колгоспі, а мама була ланковою.

RH arseniuk 3

Мама Людмили Арсенюк Анеля (в чорній сукні), маленькі Данута і Людмила з родичами, близько 1940-х рр.

Удруге можливість виїхати до Польщі була в 1956 р. Ми зібрали всі необхідні документи, пакували речі, я навіть лишила навчання в інституті. Проте в цей час мій брат Генек відбував військову службу в Калінінграді і його не відпускали з нами до Польщі. Мій батько вирішив, що без нього ми не поїдемо. Тому ми залишилися в Україні, а далі можливості виїхати вже не було», – згадує Людмила Арсенюк.

За її словами, до 1956 р. всі вдома розмовляли польською мовою: «Хоча тато до своєї смерті в 1980 р. вдома спілкувався польською мовою й використовував українські слова. Мама більше розмовляла українською, вона також померла в 1980 р. Спочатку ми святкували лише католицькі свята, а після війни почали відзначати також православні. Запрошували друзів і сусідів. Особливо близькими ми були із Горбачевськими, що також не виїхали до Польщі. Ми були наче одна родина».

Костел та повоєнне життя

«Яка доля костелу в Камені-Каширському?» – запитую. «В міжвоєнний період у нас була велика римо-католицька громада, а після війни багато поляків виїхали до Польщі й костел почав занепадати під натиском радянської влади. Окремі люди виносили начиння й до сьогодні зберігають його у своїх домівках. У приміщенні костелу облаштували деревообробний завод, а сусідню каплицю домініканського монастиря використовували для господарських цілей. Згодом храм зазнав ще більших руйнувань через пожежу на початку 1970-х рр. Після неї костел обладнали під кондитерський цех. Певний час він перебував у власності Волинської обласної споживчої спілки, а сьогодні його придбала районна рада для облаштування в ньому Камінь-Каширського краєзнавчого музею.

На початку 1990-х рр. я почала збирати підписи серед поляків, що лишилися в наших краях, для організації римо-католицької громади. Після цього вирушила в Любешів до ксьондза Яна Мухарського. Він скерував до нас ксьондза Роджера Мулярчика. Перша служба відбувалася в будинку мого брата Здзіслава. Його дружина була православною українкою. Однак частина громади була незадоволена тим, що служба відбувається в їхній домівці. Згодом я взяла дозвіл у голови райдержадміністрації на проведення богослужінь у моєму домі в Камені-Каширському. Після цього зусиллями нашої родини і ксьондза Зигмунта Майхера нам вдалося звести каплицю. У 2000 р. наша громада побудувала плебанію, де сьогодні відбуваються різні культурні й релігійні заходи. У 2005 р. було освячено новий костел Святих Архангелів Михаїла і Антонія поблизу напівзруйнованого костелу домініканців», – ділиться Людмила Михайлівна.

RH arseniuk 7

Каплиця домініканського монастиря із середини XVII ст. і костел Святих Архангелів Михаїла і Антонія, освячений у 2005 р. Фото із книги Наталії Пась «Камінь-Каширське Полісся. З історії краю». Луцьк: Волинська друкарня, 2021, с. 155

Розповідає і про особисте життя: «Спочатку я навчалася в школі в Олексіївці, а в старших класах вчилася вже в Камені-Каширському. В 1956 р. я вступила на географічний факультет Луцького державного педагогічного інституту, де провчилася лише два місяці. Ми готувалися виїхати до Польщі, тому я покинула навчання. Пізніше працювала в банку в Камені-Каширському, в бібліотеках у Рудці та Березовичах. Ще з дитинства я займалася спортом, тому вирішила вступити на факультет фізичного виховання у Володимир-Волинське педагогічне училище, яке закінчила в 1960 р. Мені давали направлення на роботу в інші області, але я лишилася на Волині. Згодом вступила в Кременецький учительський інститут на заочне відділення, але закінчила лише три курси, оскільки вийшла заміж.

Із чоловіком Миколою я познайомилася на змаганнях у Харкові. Він займався боксом і футболом. Народився в 1941 р. у Києві, виховувався в дитбудинку, де йому й дали прізвище Арсенюк. Після одруження ми жили в Києві, де в 1964 р. народився наш старший син Олег. У нас не було свого житла, тому ми вирішили повернутися в Камінь-Каширський. Тут у 1972 р. народився менший син Віктор. Я працювала в міській раді Каменя-Каширського, а згодом очолювала загальний відділ у райвиконкомі. Також певний час обіймала тут посаду керівника зі справ релігій. Завдяки цьому я мала можливість відвідувати всі навколишні храми. Микола був добрим зварювальником, і нам дали квартиру, а в 1981 р. ми перебралися в іншу квартиру в Камені-Каширському, в якій я зараз і проживаю. Чоловік помер у 2019 р.

RH arseniuk 4

Людмила Арсенюк із чоловіком Миколою, 1960-ті рр.

Мій найстарший брат Генек лишився жити в Олексіївці. Одружився з українкою, виселеною зі Східної Польщі. Працював водієм, господарював. Сестра Данута була прибиральницею в школі, страждала від сколіозу, працювала в господарствах в інших людей. Померла у 2018 р. Лишився тільки найменший брат Здзіслав. Сусіди називають його Славіком. Він також працював водієм і господарював».

Зараз Людмила Арсенюк живе в Камені-Каширському, сумує за сестрою і чоловіком, що відійшли в попередні роки. Час від часу хворіє. Можливо, дають про себе знати часті відвідини Чорнобиля, оскільки в 1980-х рр. пані Людмила працювала заступником головного лікаря медичної служби по цивільній обороні в Камені-Каширському і їй доводилося відвідувати забруднені території.

RH arseniuk 5

Людмила Арсенюк, липень 2021 р.

Незважаючи ні на що, Людмила Михайлівна намагається кожного дня робити зарядку та не втрачає оптимізму. Саме вона з покійним чоловіком Миколою, з моменту відновлення діяльності римо-католицької громади, довгий час слідкувала за порядком у костелі, плебанії та каплиці домініканського монастиря. Нині вона продовжує цю роботу та залишається найактивнішою представницею польської громади Каменя-Каширського.

RH arseniuk 6

Руїни колишнього костелу домініканців у Камені-Каширському, липень 2021 р.

RH arseniuk 8

Римо-католицька громада Каменя-Каширського, 2010-ті рр. Фото із книги Наталії Пась «Камінь-Каширське Полісся. З історії краю». Луцьк: Волинська друкарня, 2021, с. 156

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЖИТОМИРСЬКЕ КОРІННЯ АЛІНИ ЛУЦКЕВИЧ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ

Схожі публікації
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті
Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.
10 лютого 2022
Родинні історії: «Вдома ми говорили польською і білоруською»
Події
У Ковелі поблизу залізничного вокзалу відшуковую помешкання Ваті Кравчик, що походить із Білорусі. Ватя Вікентіївна розповідає про життя своєї родини та переїзд після Другої світової війни на Волинь.
26 січня 2022
Родинні історії: «Ми не колядували в грудні»
Статті
Євгенія Возна з Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі розповідає про міжвоєнне життя своєї родини на Тернопільщині, Голокост і повоєнні роки.
23 грудня 2021
Родинні історії: Довга дорога до Здолбунова
Статті
Єлизавета Войтановська зі Здолбунова народилася на Холмщині напередодні Другої світової війни. Вона – свідок трагедії села Верховини. Із нами також поділилася спогадами про міжвоєнне життя в Холмі, депортацію і довгу дорогу до Здолбунова.
16 грудня 2021