Родинні історії: Міністрант ксьондза Серафима Кашуби
Статті

Володимир Міллер із Рівного походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала з обох боків польсько-радянського кордону. Він народився в Казахстані, куди в 30-х рр. вислали його маму й дідуся. 

Після повернення сім’ї в Україну прислуговував ксьондзу Серафиму Кашубі під час богослужінь у Рівному та навколишніх населених пунктах.

Житомирські поляки

«Мої дідусі й бабусі по материнській і батьківській лініях походять із родин житомирських поляків, проте детально можу розповісти лише про мамину лінію. Мого дідуся звали Адольф Адольфович Міллер, а бабусю – Марія Костянтинівна Гарлінська. Одружившись, вони проживали в Городниці (сьогодні селище міського типу в Новоград-Волинському районі Житомирської області, – авт.). У міжвоєнний період поряд містилася прикордонна застава і проходив польсько-радянський кордон. Дідусь працював лісником, а бабуся наглядала за господарством.

10 RH Miller 01

Марія Гарлінська, 1957 р. Корець

У 1918 р. народилася моя мама Адольфіна. Вона була єдиною дитиною в сім’ї, хоча пізніше їй вдалося відшукати під Львовом старших дітей дідуся від попередніх шлюбів. У дідуся й бабусі не склалося подружнє життя, тому бабуся Марія Гарлінська в міжвоєнний період переїхала жити до Корця (сьогодні місто в Рівненському районі Рівненської області, – авт.), розташованому тоді на території Польщі, у Волинському воєводстві. Тут вона одружилася з місцевим фельдшером Каєтаном Багінським. Натомість дідусь Адольф лишився з дочкою Адольфіною проживати в Городниці», – розповідає Володимир Міллер.

Везли у вагонах-теплушках

«У 1936 р. усіх поляків і німців виселяли із прикордонної території до Казахстану і дідусь із моєю мамою потрапили в ці списки (у квітні 1936 р., згідно з Постановою Ради Народних Міністрів СРСР, із прикордонних із Польщею територій Радянської України депортували на північ Казахстану близько 15 тис. польських і німецьких родин, – авт.). Коли вони оформляли документи, то змінили рік народження мами з 1918 на 1922 р. Справа в тому, що особи до 16 років не підлягали депортації. Проте маму не було на кого лишити, оскільки бабуся Марія вже проживала в Корці на території Польщі. Зважаючи на це, мою маму депортували разом із дідусем, її батьком, на північ Казахстану, в село Донецьке (сьогодні Тайиншинський район Північноказахстанської області Казахстану, – авт.). Їх везли у вагонах-теплушках і висадили серед степу за 30 км від місця заслання. В Донецькому дідусь і мама із соломи, землі та кізяків робили будівельні блоки, з яких поступово звели собі хату.

У Казахстані дідусь Адольф одружився із депортованою полькою Евою, що вже мала своїх дітей від попереднього шлюбу. Моя мама доглядала за її дітьми і господарювала по дому. Ще до початку Другої світової війни дідуся арештували в Казахстані, як часто бувало в ті роки, і більше його ніхто не бачив. Його подальша доля нам не відома. Після цього мама лишилася жити з мачухою Евою та її дітьми. Певний час вона працювала вчителькою початкових класів, а згодом – у колгоспі», – каже пан Володимир.

«Мого батька звали Станіслав Якович Кур. Він також походив із родини депортованих житомирських поляків. Коли він був немовлям, його бабуся, що страждала на чорну хворобу (вірогідно, епілепсія, – авт.) під час чергового приступу впустила його, через що він пошкодив хребет. Батько виріс здоровим хлопчиком, але мав горб і був невисокого росту», – ділиться Володимир Міллер.

«Я народився в 1947 р. в селі Донецьке в Казахстані. В мами не склалися відносини з батьком і вона відмовилася виходити за нього заміж. Натомість він одружився з її мачухою Евою. В 1948 р. мама отримала дозвіл повернутися на Житомирщину й перебралася зі мною до Городниці. Спочатку вона працювала на місцевому порцеляновому заводі, а згодом ми переїхали до бабусі Марії в Корець», – додає пан Володимир.

Удома говорили польською

«Як склалося життя вашої бабусі Марії Гавлінської після переїзду до Корця»? – запитую. «Вона господарювала, а її чоловік Каєтан Багінський лікував людей. Бабуся розповідала, що в роки Другої світової війни до нього принесли немовля із дванадцятьма ножовими пораненнями, що постраждало від нападів українських націоналістів. У той час спалювали польські села. Тривали бої. Навіть я пригадую, що після війни в колодязі, розташованому поблизу костелу в Корці, не брали воду, оскільки раніше його закидали убитими людьми. Поляки втікали із сіл через гоніння. Навіть я пам’ятаю певну неприязнь на вулицях, як на нас казали ляхи і недолюблювали. Бабусі Марії вдалося вижити в той непростий час, оскільки про її чоловіка Каєтана Багінського добре відгукувалися. Він лікував людей різних національностей, знав багато корисних трав і був знахарем. Завдяки цьому їх оминули розправи. До того ж Корець був районним центром і українським партизанам сюди було складно потрапити. Інша ситуація була в селах», – згадує Володимир Міллер.

«У 1949 р. Каєтан Багінський помер. Бабуся Марія ніде не працювала, але шила на замовлення одяг, а також лікувала людей. Вона була народним лікарем і до неї приїжджали на огляд із навколишніх сіл. Мама після переїзду до Корця працювала бухгалтером у школі, а потім – у районній раді», – розповідає він.

Ділиться також спогадами про повоєнне життя в Корці: «Пам’ятаю, як ходив у дитячий садок, а в 1954 р. пішов у перший клас. У школі ми спілкувалися українською, а вдома – польською. Я не наважувався при бабусі говорити не польською (усміхається, – авт.). Можна було отримати прочуханку. У той час багато поляків виїжджали до Польщі, але ми лишилися. Більшість наших родичів була звідси, ось ми і не наважилися покинути Корець, хоча мама згадувала, що хтось із рідні жив у Варшаві».

10 RH Miller 02

Польська громада Корця, 1957 р. Адольфіна Міллер третя зліва

«Із самого дитинства ми з бабусею і мамою всіляко допомагали костелу в Корці, прибирали, були активними парафіянами. Із 1954 р. я вже був міністрантом. До нас часто приїжджав ксьондз Серафим Кашуба і я йому прислуговував. Він також проводив служби в Дубні, Рівному, Здолбунові, Сарнах та інших населених пунктах. Коли ксьондз приїжджав до Рівного, моя бабуся готувала йому їсти, окрім цього, вона гарно шила і була доброю господинею. Отець Кашуба запросив її переїхати до Рівного й допомагати йому в домашніх справах. Коли я був у сьомому класі, в 1961 р., ми з бабусею Марією перебралися до Рівного. Вона винайняла для нас квартиру і ми впродовж року тут мешкали. Я відвідував школу № 10 у Рівному, а також прислуговував отцю Серафимові Кашубі в Рівному та околицях. У свята чи неділі ми виїжджали в інші міста та проводили служби пізно ввечері при закритих фіранках. На них збиралися по 15–20 осіб, іноді й більше. Органи безпеки слідкували за Серафимом Кашубою і в 1962 р. він був змушений покинути Рівне. Це була надзвичайна людина. Таких ксьондзів я більше ніколи не зустрічав. У 1962 р. ми з бабусею повернулися до Корця. У 1965 р. вона померла», – згадує Володимир Міллер.

10 RH Miller 03

Похорон Марії Гарлінської, 1965 р. Корець. Володимир Міллер з мамою Адольфіною

У 1965 р. він закінчив школу і вступив до Українського інституту інженерів водного господарства на механічний факультет, у 1970 р. здобув вищу освіту за спеціальністю «Інженер-механік»: «У цей час я вже одружився з Галиною Антонівною Дорощук. У нас народилося двоє дочок: Ірина та Аліна. Я добре навчався в інституті й мене направили на кафедру. Проте згодом виявилося, що вільного місця там уже немає, тому я почав працювати в проєктно-конструкторському бюро, що діяло при інституті. Після цього впродовж року працював на хімкомбінаті, головне управління якого містилося в Калуші Івано-Франківської області. Згодом – на Гощанській ПМК-5, де займався монтажем обладнання та механізацією. Потім мене підвищили до керівника планово-виробничого відділу. Впродовж 1973–1979 рр. працював в обласному управлінні будівництва в колгоспах».

Далекий Схід і повернення в Україну

«У 1979 р. я розлучився із дружиною і вирішив поїхати працювати на Далекий Схід. Опинився в селищі Сніжногірське, що в Зейському районі Амурської області Російської Федерації (селище розташоване на території так званого Зеленого Клину – регіону, який ще на початку XX ст. почали заселяти українці, – авт.). Спочатку я працював теслею, згодом був головним інженером і керівником відділу. Тут вдруге одружився. На Далекому Сході я працював 25 років і повернувся до України лише у 2004 р. Спочатку приїхав у відпустку провідати маму, але діти наполягли і я лишився.

Мама у 2000 р. переїхала в будинок милосердя в Городниці, що діяв при місцевому костелі Святого Антонія. Тут вона мешкала до самої смерті у 2008 р.», – розповідає Володимир Міллер, який сьогодні живе в Рівному в родині доньки. Він, його діти та внуки, яких у нього восьмеро, – активні члени Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному та прихожани місцевого костелу Святих Апостолів Петра і Павла.

10 RH Miller 04

Володимир Міллер, листопад 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: «МИ ЖИЛИ НА САМОМУ КОРДОНІ, НА РАДЯНСЬКІЙ СТОРОНІ»

РОДИННІ ІСТОРІЇ: КАЗАХСТАНСЬКЕ ЗАСЛАННЯ ВІЛЬЧИНСЬКИХ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ РАДОМА ДО КАМЕНЯ-КАШИРСЬКОГО

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЖИТОМИРСЬКЕ КОРІННЯ АЛІНИ ЛУЦКЕВИЧ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ

Схожі публікації
Родинні історії: Похресниця Ірени Сандецької
Статті
«Вона дуже віддана людям», – кажуть про Емілію Воляницьку кременецькі поляки. Все життя працювала вчителькою, завжди була і сьогодні є активною парафіянкою костелу Святого Станіслава у Кременці, у минулому очолювала Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького, нині належить до Комітету сеньйорів цієї організації. Та все ж найважливішою для неї завжди була сім’я. До уваги наших читачів – родинна історія Емілії Воляницької.
06 липня 2022
Родинні історії: Багатонаціональна родина Марії Божко
Статті
Марія Божко понад 20 років очолювала Дубенське товариство польської культури. Під час розмови зі мною вона розповідає про життя своєї родини в міжвоєнний період, трагічні події протягом Другої світової війни та культурне відродження польської громади міста в 90-х рр.
17 червня 2022
Родинні історії: До Казахстану вивезли ціле село
Статті
Родину Антона Камінського в 30-х рр. депортували до Казахстану, а після повернення в Україну переселили до Криму. Згодом батьки таки повернулися на рідну Хмельниччину. Доля закинула героя цього тексту до Кременця, де він прислужував отцю Маркіяну Трофим’яку, згодом єпископу, ординарію Луцької дієцезії Римо-католицької церкви в Україні в 1998–2012 рр.
06 червня 2022
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті
Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.
10 лютого 2022