Родинні історії: Довга дорога до Здолбунова
Статті

Єлизавета Войтановська зі Здолбунова народилася на Холмщині напередодні Другої світової війни. Вона – свідок трагедії села Верховини. Із нами також поділилася спогадами про міжвоєнне життя в Холмі, депортацію і довгу дорогу до Здолбунова.

«Ми жили в достатку»

«Мої дідусь і бабуся по батьковій лінії походять із села Мрочкув (сьогодні село у гміні Бліжин Скаржиського повіту Свентокшиського воєводства в Польщі, – авт.). Дідуся звали Людвік Вольський, а бабусю – Ева. Це була польська католицька родина, що займалася сільським господарством. У 1904 р. у цьому ж селі народився мій батько Юзеф Вольський. Він був майстром із виготовлення клепок для бочок. На початку 1920-х рр. батько разом з іншими молодими хлопцями приїхав працювати на заготівлі лісу до Люблінського воєводства, де й зустрів мою маму.

Дідусь і бабуся по материнській лінії походили із села Верховини (сьогодні село у гміні Жулкевка Красноставського повіту Люблінського воєводства, – авт.). Дідуся звали Лука Козьол, а бабусю – Євдокія. Вони також господарювали, мали п’ятьох дітей. Моя мама Леокадія народилася в 1908 р. Вона допомагала батькам по господарству і ходила до польської школи», – розповідає Єлизавета Войтановська.

«У 1925 р. мої батьки, Юзеф і Леокадія, одружилися. Повінчалися в костелі села Жджанне (сьогодні село у гміні Сенниця-Ружана Красноставського повіту Люблінського воєводства, – авт.).

wojtanowska 1

Весільне фото Юзефа Вольського і Леокадії Козьол, 1925 р.

Спочатку вони проживали в селі Верховини й господарювали поруч із дідусем та бабусею. На початку 1930-х рр. батько почав працювати у Холмі на залізниці й наша сім’я перебралася до міста. Мама господарювала й виховувала дітей. У 1930 р. народився Збишек, який захворів і помер ще дитиною. В 1932 р. народився мій старший брат Едвард. У 1936 р. прийшла у світ Люцина, що також померла маленькою. Я народилася в 1938 р. Мене охрестили в костелі села Жджанне під іменем Ізабела. В сім’ї мене називали Іза, а вже після війни записали Єлизаветою», – продовжує вона.

wojtanowska 2

Родина Вольських із сином Едвардом, 1933 р.

Згадує, що до війни й після неї вдома спілкувалися польською мовою. З дідусем і бабусею з Верховин також говорили польською.

«Наприкінці 1930-х рр. дідусь Лука вирішив розділити свою землю між дітьми і моїм батькам дісталося 3 га. Після цього батько вирішив побудувати новий будинок у селі. У ньому проживали дідусь і бабуся, а ми приїжджали на свята й влітку та допомагали по господарству», – ділиться Єлизавета Войтановська.

«У Холмі ми жили в чотирикімнатній квартирі у двоповерховому будинку на вісім господарів із підвальним приміщенням, де розташовувалася спільна пральня. Ми жили в достатку. Мама пишалася, що вона – дружина залізничника. Окрім цього, нам допомагали дідусь і бабуся, що проживали в селі. У Холмі жили переважно поляки, але були й українці. Хтось виїжджав за кордон у пошуках кращої долі. Навіть сестра моєї мами Анна виїхала до Аргентини з чоловіком і двома дочками. Вони пожили там кілька років і перед початком Другої світової війни повернулися, оскільки дівчаткам не підходив аргентинський клімат», – говорить моя співрозмовниця.

Злочин у Верховинах

«Після нападу Німеччини на Польщу в 1939 р. ми й далі жили в Холмі. Батько був із нами. Влітку ми приїжджали до Верховин допомагати дідусю й бабусі по господарству. Коли Холм бомбардували німці, ми їхали до села, а потім знову поверталися в місто. Одного дня вже після війни мама сказала, що потрібно поїхати в село. Батька з нами в той час не було. Мама нам казала, що його забрали в польську армію.

wojtanowska 3

Єлизавета Войтановська з мамою Леокадією, близько 1943 р.

Це було в червні 1945 р., коли війна вже завершилася. Дідусь приїхав до Холма і забрав мене з мамою і братом Едвардом на підводі до села. Ми мали допомагати облаштовувати новий будинок, що був зведений на землі, отриманій від дідуся перед самою війною. Ми приїхали, а в обідню пору до хати забіг дідусь Лука і сказав мамі: «Льодо! Бери дітей і кудись ховайтеся, бо якась банда напала на село і вбиває всіх підряд», – розповідає Єлизавета Войтановська.

«Мама взяла нас із братом і ми побігли до однієї хати, де проживали депортовані з Волині поляки, яких привезли до Верховини ще в 1944 р. Наша сім’я допомагала цій родині, а мама того ранку навіть носила їм сметану. Я не пригадую їхнього прізвища, але це була сім’я із п’яти осіб і в них була дівчинка на ім’я Магда. Коли ми прибігли, то вдома була лише ця дівчинка, і мама сказала, що ми в неї перечекаємо якийсь час, бо на вулиці дуже небезпечно. Село вже оточили зі сторони лугу.

Наш дідусь Лука в цей час побіг в інший кінець села й намагався попередити маминих сестер про небезпеку. Дорогою дідуся вбили. Потім його тіло знайшли в криниці. Із нашої сім’ї також загинула мамина сестра Софія. В іншої маминої сестри Олександри вбили її дітей: Любу і Сеню. Ця кривава бійня тягнулася близько двох годин. Загинули приблизно 240 осіб. Вони дуже швидко вбивали людей, особливо молодь. Ніхто толком не знає, чому так сталося», – каже пані Єлизавета.

«Коли ця бійня завершилася, мама зав’язала нам із братом очі і ми побігли в сусіднє Жджанне до родичів. Тут мама нас лишила, а сама відправилася в Холм на квартиру, де забрала всі цінні речі. А тих бандитів, що вбивали людей у нашому селі, пізніше наздогнали російські солдати, що прибули з Любліна», – говорить Єлизавета Войтановська.

Трагедія у Верховинах – це чорна сторінка польської історії. 6 червня 1945 р. польські партизани Національних збройних сил (польська конспіративна організація, що діяла в 1942–1947 рр.) увійшли в село і вчинили криваву бійню. Історики до сьогодні дискутують про причини, перебіг і хід нападу, але більшість сходиться на тому, що в той день було вбито близько 194 осіб української національності (більше про цей злочин: Ґжеґож Мотика. Від Волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943–1947 рр. – К.: Дух і літера, 2013, с. 236).

Депортація до України

«Пригадую, наш дідусь Лука ще в 1944 р., коли приїжджав до нас у Холм, казав, що цілому селу пропонували виїхати до України. Тоді мама відмовилася, оскільки батька не було з нами, мій брат Едвард ходив до школи, а я була ще маленькою. Мама не розуміла, чому ми повинні покидати свої землі. Вже після нападу бандитів на наше село в червні 1945 р. нас оточили військові й почали вивозити до України.

Когось із нашого села відправляли до Західної України, а когось – до східних областей. Ми потрапили в списки на відправлення до села Аркалаївка (сьогодні село Калинівка Баштанського району Миколаївської області, – авт.). Нас вивозили під конвоєм. Із собою у вагони люди брали корів, коней та все майно, яке могли взяти. Мама взяла із квартири у Холмі цінні речі, хутро. Це нам пізніше допомогло пережити ті складні часи», – розповідає пані Єлизавета.

«На Миколаївщині нас вивантажили біля залізниці неподалік села. Там ми і проживали. Все було розбомблено. В той час депортовані прагнули повернутися до кордону, оскільки сподівалися, що вдасться якимось чином потрапити додому. Ми не були винятком. Мама заплатила одній людині гроші і для нас із культиватора зробили віз. Ми запрягли його двома коровами, а ще дві корови вели за собою. Таким чином ми й просувалися з Миколаївської області до Рівненської. На возі сиділи вже старенька бабуся Євдокія, мій брат Едвард, що кульгав на ногу, і я. Натомість мама, її сестри і племінниця йшли пішки. Впродовж усього шляху ми жили у своєрідній буді, накриваючи диван і шафу. Наша дорога тривали близько шести місяців і на початку 1946 р. ми потрапили в Здолбунів», – продовжує Єлизавета Войтановська.

«Спочатку ми дісталися до села Тайкури (сьогодні село в Рівненському районі Рівненської області, – авт.). Тут мама розвела вогнище, підігріла молоко і зробила для нас затірку. Потім мамі стало дуже погано і тітка Ганна пішла шукати людей на допомогу. І в Тайкурах вдалося відшукати нашого односельчанина з Верховини на прізвище Дедюх, якого депортували раніше. Саме він відшукав для мами фельдшера. Дедюх жив у Здолбунові, але мав у Тайкурах землю. Він працював у райвиконкомі і допоміг нам влаштуватися», – згадує пані Єлизавета.

wojtanowska 4

Леокадія Вольська, повоєнний період

Вона зазначає, що батько, який у момент депортації був у війську, знайшов родину через Червоний Хрест у 1946 р.: «Він передавав нам посилки, але до України їхати не захотів. Між ним і мамою тривало листування, але мама не зберегла листів. Вона була засмучена через те, що батька не було поруч, коли нас виселяли. Після Другої світової війни тато певний час проживав у Холмі, а згодом повернувся до рідного Мрочкува. Потім жив у Вроцлаві. Мав ще одну сім’ю, помер у 1952 р. Уперше я відвідала рідне село батька аж у 1965 р.»

wojtanowska 5

Єлизавета Войтановська із братом Едвардом і мамою Леокадією, друга половина 1940-х рр.

«Люди нам допомагали»

«Спочатку нам дали хату у Здовбиці (сьогодні село в Рівненському районі Рівненської області, – авт.). Вона лишилася після депортованої польської родини. Через певний час із лісу прийшли хлопці (українські партизани, – авт.) і виставили нас біля стіни. Вони сказали: якщо ми переступимо поріг тієї хати, то нас більше не буде. На наступний день мама пішла в райвиконком і відмовилася від неї. Після цього нам дали хату під Здолбуновом. Тут ми проживали кілька місяців. Це був час, коли органи безпеки їздили на різні акції в сусідні села. Було дуже небезпечно», – каже Єлизавета Войтановська.

Моя співрозмовниця згадує, що в Здолбунові їх підтримували місцеві жителі: «Спочатку в нас нічого не було і мама ходила до людей прати одяг і білити хати, а ми просили їжу. І люди допомагали, особливо на Великдень. Згодом мама влаштувалася на роботу сторожем».

«У документах нас усіх записали українцями. В евакуаційному листі брата записали Геннадієм, а мене спочатку Ізабелою, а згодом Єлизаветою», – відзначає вона.

wojtanowska 6

Єлизавета Войтановська із братом Едвардом і мамою Леокадією

Додає: «У Здолбунові я закінчила 10 класів, мене цікавили гуманітарні предмети. Після закінчення школи три роки навчалася в технікумі в Києві і здобула спеціальність механіка. Мене направили працювати в Рокитне (сьогодні селище міського типу в Сарненському районі Рівненської області, – авт.), де я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Валентином Войтановським, що походив із польської сім’ї. Спочатку його родина проживала в Остках поблизу Рокитного, але українські партизани спалили це село в роки війни, а його батька Леона вбили. Моя свекруха Єва боялася розповідати про ті трагічні події».

У 1961 р. пані Єлизавета вийшла заміж за Валентина Войтановського, через три роки вони переїхали до Здолбунова. «Я почала працювати в райвиконкомі, а чоловік був токарем. Спочатку ми жили з моєю мамою, а потім отримали власну квартиру. В райвиконкомі наполягали, щоб я вступила до партії але я завжди відповідала, що ще не готова до прийняття такого важливого рішення (усміхається, – авт.). У нас народилося двоє синів: Мирослав і Віктор. На жаль, Віктор уже помер. Також маю двох онучок і двох правнучок», – завершує моя співрозмовниця.

Незважаючи на роботу в райвиконкомі в радянський період вона таємно охрестила своїх дітей. Із відновленням костелу у Здолбунові Єлизавета Войтановська стала його парафіянкою. Вона також належить до Товариства польської культури Здолбунівщини з моменту його створення. Радіє, що її внучки могли вивчити польську мову в суботньо-недільній школі, що діє при ТПК.

wojtanowska 7

Єлизавета Войтановська, 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: МІНІСТРАНТ КСЬОНДЗА СЕРАФИМА КАШУБИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: «МИ ЖИЛИ НА САМОМУ КОРДОНІ, НА РАДЯНСЬКІЙ СТОРОНІ»

РОДИННІ ІСТОРІЇ: КАЗАХСТАНСЬКЕ ЗАСЛАННЯ ВІЛЬЧИНСЬКИХ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ РАДОМА ДО КАМЕНЯ-КАШИРСЬКОГО

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЖИТОМИРСЬКЕ КОРІННЯ АЛІНИ ЛУЦКЕВИЧ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ

Схожі публікації
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті
Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.
10 лютого 2022
Родинні історії: «Вдома ми говорили польською і білоруською»
Події
У Ковелі поблизу залізничного вокзалу відшуковую помешкання Ваті Кравчик, що походить із Білорусі. Ватя Вікентіївна розповідає про життя своєї родини та переїзд після Другої світової війни на Волинь.
26 січня 2022
Родинні історії: «Ми не колядували в грудні»
Статті
Євгенія Возна з Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі розповідає про міжвоєнне життя своєї родини на Тернопільщині, Голокост і повоєнні роки.
23 грудня 2021
Родинні історії: Міністрант ксьондза Серафима Кашуби
Статті
Володимир Міллер із Рівного походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала з обох боків польсько-радянського кордону. Він народився в Казахстані, куди в 30-х рр. вислали його маму й дідуся. 
07 грудня 2021