Родинні історії: «Ми не колядували в грудні»
Статті

Євгенія Возна з Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі розповідає про міжвоєнне життя своєї родини на Тернопільщині, Голокост і повоєнні роки.

Багаті й бідні

«Мої дідусі й бабусі походять із польських родин Тернопільщини. Дідусь по маминій лінії Йосип Іванович Януш народився в Буцневі (сьогодні село в Тернопільському районі Тернопільської області, – авт.) у 1887 р., а бабуся Ельжбета Михайлівна Блащишин – у Козлові (сьогодні селище міського типу в Тернопільському районі, – авт.) у 1891 р. У 1920 р. у них народився первісток Микола, а в 1925 р. – моя мама Марія.

У міжвоєнний період дідусь Йосип був на заробітках в Австрії, Франції та Америці. В цей час моя бабуся Ельжбета разом із двома маленькими дітьми проживала в Козлові у своїх батьків. У 1937 р. дідусь після місячної подорожі кораблем повернувся з Америки й побудував велику хату між Янівкою і Почапинцями (сьогодні села в Тернопільському районі, – авт.). Це був хутір, на якому також проживали польська родина Мазярків та ще дві польські сім’ї, які пізніше виїхали до Польщі», – розповідає Євгенія Возна.

Вона зазначає, що її дідусь і бабуся були заможними господарями: «В той час дідусь купив 12 моргів (одиниця вимірювання ґрунту, 1 морг становить близько 0,6–0,7 га, – авт.) поля в єврея Даніеля Штекеля. Окрім цього, в дідуся був слуга, який допомагав йому по господарству, а в бабусі – служниця. Мама розповідала, що вони жили в достатку і не їли чорного хліба».

RH Wozna 2

Бабуся Ельжбета, повоєнний період

RH Wozna 4

Дід Йосип, кінець 1950-х рр.

«До початку війни моя мама Марія закінчила два класи польської школи, але через надмірну хворобливість не продовжувала навчання. В сім’ї спілкувалися польською мовою, а мама розповідала, що ми – поляки в шостому поколінні. Також вона згадувала, що дідусь і бабуся часто їздили на підводі в костел у Почапинці, святково вдягнувшись», – продовжує Євгенія Михайлівна.

«Дідусь по батьковій лінії Олександр Козюпа походив із польської родини, що жила в Данилівцях (нині Тернопільський район, – авт.), а бабуся Анна Музика – з української сім’ї. Після одруження вони проживали в Довжанці (теж Тернопільський район, – авт.). У 1913 р. народився мій батько Михайло. Це була бідна сім’я, що жила в маленькій глиняній хатинці. Бувало, снідали половинкою яйця і йшли працювати в поле. Бабуся Анна була дуже доброю людиною і моя мама завжди тепло згадувала про свою свекруху», – зазначає пані Євгенія.

Про шлюб своїх батьків Михайла Козюпи і Марії Януш каже так: «Вони одружилися в 1944 р. у Почапинцях, а жили в Довжанці. Якось мене запитали, чому старший за віком бідняк одружився на набагато молодшій заможній дівчині? Просто так вийшло, що батько втер дорогу до хутора, де жила моя мама, й вони одружилися».

RH Wozna 1

Весільне фото Михайла Козюпи і Марії Януш, 1944 р.

Мама була свідком розстрілу євреїв

«Коли розпочалася Друга світова війна, дідусь Йосип видавав слугу за свого сина, оскільки побоювався, що його можуть сприйняти за багатого господаря. Одного разу, коли мама йшла з Довжанки до батьківського хутора, її затримали совєти, бо думали, що вона – шпигунка. Її закрили в якійсь конюшні, а дідусь і бабуся, дізнавшись про це, пішли й забрали її додому. У роки німецької окупації німці побили мою маму під час вагітності, але вона вижила, хоча і втратила дитину. Також дідусь Йосип розповідав, що в роки війни врятував червоних партизанів і переховував їх від німців», – розказує Євгенія Михайлівна.

Вона зазначає, що її мама Марія була свідком розстрілу єврейського населення: «До лісу поблизу хутора, де жив дідусь Йосип, німці зігнали близько 700 євреїв і примусили їх копати для себе рови. Після цього почали їх розстрілювати. В цей час моя мама вилізла на стріху й розібрала оклепанець (обмолочений ціпом сніп, – авт.). Через отвір вона дивилася на цю розправу. Мама дуже боялася комусь про це розповідати. На наступний день із ровів, де розстрілювали євреїв, виліз один закривавлений чоловік і прийшов до нашої хати. Його помили, одягли, нагодували і він пішов у напрямку Збаража. Вже значно пізніше одна працівниця архіву розповідала мені, що тому єврею, який приходив до нашої хати, вдалося врятуватися й пережити війну. Дідусь ніколи не згадував цієї історії, оскільки побоювався радянської влади, що також недолюблювала євреїв. Мама про це мені сказала вже перед своєю смертю».

Не хотіли покидати щойно збудовану хату

Родина Йосипа Януша після Другої світової війни, коли тривала репатріація поляків, вирішила не виїжджати до Польщі. «Дідусь і бабуся вирішили лишитися в Україні, оскільки не хотіли покидати щойно збудовану хату. Окрім цього, мій батько Михайло був записаний у документах як українець, хоча пізніше я знайшла інформацію в архіві, що він був охрещений у костелі», – пояснює моя співрозмовниця.

Відразу після війни розпочалася колективізація. «Дідусь та бабуся ховалися тоді по полях, а моя мама навіть відморозила собі ноги. Проте їх не було у списках на вивезення і вони повернулися на свій хутір поблизу Почапинців. Мама розповідала, що мого батька Михайла радянська влада навіть забрала до в’язниці. Вона взяла перину, золотий годинник і занесла ці речі до тюремного керівництва. Після цього батька відпустили», – продовжує Євгенія Возна.

«У 1947 р. мої батьки перебралися жити до Тернополя, знімали тут квартиру в одних господарів. Я народилася в 1948 р. у Тернополі, хоча в моїх документах записана Довжанка як місце народження. Мене охрестили вдома. В 1951 р. народилися мої брати-близнюки: Олександр і Йосип. В 1952 р. ми почали будувати хату на Загребеллі (сьогодні один із районів Тернополя, – авт.) і поступово перебралися сюди з хутора. У нас були п’ять соток городу і хлів.

RH Wozna 6

Будинок на Загребеллі, повоєнний період

Після переїзду до Тернополя батько почав викладати слюсарну справу в автошколі. Згодом він покинув нас і створив нову сім’ю. Ми з мамою та двома братами жили в складних умовах», – розповідає пані Євгенія.

Згадує, що польську мову вивчала поступово: «Бабуся Ельжбета завжди говорила зі мною польською. Одного разу до нас приїхала сестра мого батька Леонія і привезла мені польський буквар. Мені стало легше вивчати мову, а згодом я вже допомагала мамі писати листи до наших польських родичів».

RH Wozna 3

Бабуся Ельжбета, дід Йосип і дочка Марія (стоїть справа), близько 1960-х рр.

RH Wozna 5

Євгенія Возна, 1958 р.

«У школі моя вчителька Ольга Іванівна навчила мене вишивати, вона подавала мої роботи на різноманітні конкурси. Я змінила кілька шкіл у Тернополі. Дуже добре запам’ятала той день, коли в космос полетів Юрій Гагарін. Після закінчення восьмого класу я поступила в Бережанське медичне училище. Правда, перший екзамен я склала на трійку, хоча й добре підготувалася. Врешті мені вдалося вступити на спеціальність «Акушерство». В 1967 р. мене направили на роботу в Богданівку (сьогодні село в Тернопільському районі, – авт.), де я працювала в пологовому будинку.

Був випадок, коли один хлопчик народився 2 грудня, а його батьки попросили змінити в документах дату народження на 2 січня. Я була молода, недосвідчена і погодилася це зробити, а потім мала проблеми. Незважаючи на це, мене цінували на роботі. Проте мене тягнуло до міста, додому. Згодом я домовилася, щоб мене направили працювати в Тернопіль. Певний час я була масажисткою. В медицині в той час були труднощі із працевлаштуванням. Потрібно було чекати, поки десь звільниться місце», – каже пані Євгенія.

RH Wozna 9

Євгенія Возна, 1969 р.

«У 1970 р. я вийшла заміж за поляка Йосипа Бернадовича Вожьного, хоча пізніше в документах його прізвище змінили на Возний. У 1971 р. у нас народився син Віктор. Коли йому було 19 років, він загинув під час виконання обов’язків строкової служби. В 1975 р. народилася дочка Наталія. Вона здобула юридичну освіту й переїхала жити до Вроцлава, у неї троє дітей», – продовжує Євгенія Возна.

«Мій чоловік Йосип Возний народився в 1938 р., точної дати свого народження він не знав. У його родині було семеро дітей і він із 13 років почав працювати на тракторі «Універсал». Далі працював у торгівлі, був керівником відділу доставки та заступником директора однієї з баз сільськогосподарської техніки», – згадує Євгенія Михайлівна.

RH Wozna 8

Дід Йосип, мама Марія і бабуся Ельжбета, близько 1960-х рр.

RH Wozna 7

Бабуся Ельжбета, близько 1960-х рр.

Каже, що вперше відвідала Польщу в 1968 р.: «Тоді я приїхала до вуйка Петра, який питав, де я так добре вивчила польську мову. В наш час, коли я приїжджаю до своїх внуків у Вроцлав, також спілкуюся польською. Навіть наша вчителька в польській школі каже, що я маю добрий акцент (усміхається, – авт.). Окрім цього, я часто слухаю меси по радіо. На різних заходах, що відбуваються в нас у Польському центрі культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця, мене часто просять взяти слово», – ділиться пані Євгенія.

Вона згадує про різдвяні традиції її родини: «Пригадую, як приїхала додому 24 грудня 1969 р. Тоді зібралися моя бабуся Ельжбета, мама Марія і я. Мої брати в той час відбували військову службу. Я трохи промерзла і мене зігріли ячмінною кавою. На столі горіла свічка та були вареники з капустою, вушка з грибами, борщ, квашена і тушкована капуста з горохом на олії, оселедець, калач, узвар, запрашка, чорнослив, викладені на дошці пончики і оплаток, який нам передав із Польщі вуйко Петро. Наступного дня на Різдво ми пішли до Середньої церкви (сьогодні кафедральний собор Різдва Христового в Тернополі, – авт.), вдома куштували запечене м’ясо і холодець. В інших населених пунктах на підлогу в домівках також стелили сіно і робили дідуха. Траплялося, маленькі діти лізли під стіл і квокали. Проте в нашій родині в той час вже всі були дорослі.

Коли я навчалася в Бережанському медичному училищі в середині 1960-х рр., ми із друзями також ходили колядувати в січні. Ми не робили цього в грудні, бо не хотіли, щоб інші знали про наше польське походження», – завершує Євгенія Михайлівна.

RH Wozna 10

Євгенія Возна, 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК
Фото з родинного архіву Євгенії Возної

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ДОВГА ДОРОГА ДО ЗДОЛБУНОВА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: МІНІСТРАНТ КСЬОНДЗА СЕРАФИМА КАШУБИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: «МИ ЖИЛИ НА САМОМУ КОРДОНІ, НА РАДЯНСЬКІЙ СТОРОНІ»

РОДИННІ ІСТОРІЇ: КАЗАХСТАНСЬКЕ ЗАСЛАННЯ ВІЛЬЧИНСЬКИХ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ РАДОМА ДО КАМЕНЯ-КАШИРСЬКОГО

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЖИТОМИРСЬКЕ КОРІННЯ АЛІНИ ЛУЦКЕВИЧ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ

Схожі публікації
Родинні історії: Розповідь про Вацлава Герку з Ковеля
Статті
У 1998 р. у Ковелі створили Товариство польської культури. Його незмінним головою до 2017 р. був Вацлав Герка – ветеран 27-ї волинської піхотної дивізії Армії Крайової. У 50-х рр. він виїхав до Польщі, проте згодом повернувся до рідного міста. Родинні історії Вацлава Герки нам переповідають його син Анатолій Герка зі своєю дружиною Іриною.
30 листопада 2022
Родинні історії: «Відкриття костелу було для нас великим щастям»
Статті
Антоніна Бардига походить із Житомирщини. До Луцька приїхала понад 50 років тому. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. вона належала до найактивніших представників католицької спільноти міста, завдяки яким вірянам повернули костел. Однією з перших разом із сестрами записалася до створеного тоді Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.
15 листопада 2022
Родинні історії: Спогади мами
Статті
Олександр Карашевський із Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі ділиться спогадами своєї покійної матері Стефанії, в дівоцтві Купчак, про життя у Франції та на Тернопільщині, а також про трагедію жителів Тернополя під час боїв за місто 1944 р.
03 листопада 2022
Родинні історії: «Ми допомагали проводити перші меси у волинських костелах»
Статті
Данута Ровенська походить із Меденичів на Львівщині. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. вона була однією з найактивніших представників релігійної та польської громади Волинської області, завдяки яким католикам повернули костел Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку, храми в Маневичах, Любешеві, Любомлі, Камені-Каширському й інших куточках Волині, а також дозволили створити Товариство польської культури.
18 жовтня 2022
Родинні історії: Ядвіга Гуславська та її Кременець
Статті
Ядвіга Гуславська з Кременця – співзасновниця й перша очільниця Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Вона була головною редакторкою газети «Wspólne Dziedzictwo», яка виходила в Кременці 2001–2004 рр. Належала до групи осіб, завдяки яким вдалося відновити Музей Юліуша Словацького. Пані Ядвіга – активна представниця польської меншини в Україні та дописувачка «Волинського монітора». Сьогодні ми пізнаємо її родинну історію.
04 жовтня 2022
Родинні історії: «Ми тут народилися і тут поховані наші батьки»
Статті
Аліна Маслікова з Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала на білорусько-литовсько-польському прикордонні. До Луцька вона переїхала зі своїм чоловіком у 80-х рр.
22 вересня 2022
Родинні історії: Оповіді з білорусько-латвійського прикордоння
Статті
89-річна Анна Клебанович походить із польської родини з півночі сучасної Білорусі. Ми зустрілися з нею в Луцьку, в Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської, до якого вона належить уже близько 30 років.
22 серпня 2022
Родинні історії: Похресниця Ірени Сандецької
Статті
«Вона дуже віддана людям», – кажуть про Емілію Воляницьку кременецькі поляки. Все життя працювала вчителькою, завжди була і сьогодні є активною парафіянкою костелу Святого Станіслава у Кременці, у минулому очолювала Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького, нині належить до Комітету сеньйорів цієї організації. Та все ж найважливішою для неї завжди була сім’я. До уваги наших читачів – родинна історія Емілії Воляницької.
06 липня 2022
Родинні історії: Багатонаціональна родина Марії Божко
Статті
Марія Божко понад 20 років очолювала Дубенське товариство польської культури. Під час розмови зі мною вона розповідає про життя своєї родини в міжвоєнний період, трагічні події протягом Другої світової війни та культурне відродження польської громади міста в 90-х рр.
17 червня 2022