Родинні історії: «Ми тут народилися і тут поховані наші батьки»
Статті

Аліна Маслікова з Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала на білорусько-литовсько-польському прикордонні. До Луцька вона переїхала зі своїм чоловіком у 80-х рр.

Біля литовського й польського кордону

«Мої батьки походять із прикордонних сіл. Батько Ян Дворак, син Йоахіма та Анни, народився в 1902 р. у селі Перстунь (сьогодні у Гродненській області Республіки Білорусь, – авт.), а мати Станіслава Радзівілко – у 1912 р. у селі Радзівілки (нині також Гродненська область, – авт.). Населені пункти розташовані одне від одного на відстані близько 20 км. Моя мама була дванадцятою дитиною в сім’ї. Її батьки були багатшими за батькових. Це були польські католицькі родини. Білорусів у наших селах було мало», – каже Аліна Іванівна.

Вона розповідає про знайомство своїх батьків: «Батько час від часу приїжджав до маминого села. Котрогось разу вони познайомилися і сподобалися одне одному. Своєю чергою, мамин брат переживав, що доведеться ділитися батьківською землею, і хотів, щоб мама швидше вийшла заміж в інше село. Батьки взяли шлюб приблизно в 1930 р. й оселилися в Перстуні».

Батько Ян Дворак

Шлюбне фото батьків Яна та Станіслави Двораків

До війни це село було розташоване на території Польщі, в Білостоцькому воєводстві. Як зазначає пані Аліна, місцеві поляки, як правило, одружувалися з польками: «Пригадую, що лише один чоловік із нашого села одружився із білорускою. Поблизу також проживали литовці та євреї, яких мама дуже поважала».

«У 1932 р. у Перстуні народилася моя старша сестра Ромуальда, в 1934 р. – Вітольд, у 1936 р. – Марія, в 1939 р. – я, у 1941 р. – Ян, у 1947 р. – Гонората, а в 1950 р. – Вацлав. Усі ми були охрещені в місцевому костелі Благовіщення Пресвятої Діви Марії», – додає Аліна Маслікова.

У міжвоєнний період її батьки господарювали на землі: «Як і всі. Вони здобули, напевно, лише початкову освіту й не були надто грамотними. У нас було 12 га поля, і тато звів для нас новий будинок».

Батько брав участь у Вересневій кампанії

«1939 р. батька, як і його брата Вацлава, забрали на війну з Німеччиною. Він брав участь у Вересневій кампанії і був під Варшавою. Згодом батька й дядька привезли до Ковеля. Тут рядових солдатів і офіцерів розділили. Останніх згодом розстріляли. Серед них – і мого дядька Вацлава. Таку історію мені розповідав батько», – продовжує Аліна Маслікова. Припускаємо, що брати Ян і Вацлав потрапили в полон до Червоної армії. У Ковелі тоді діяв розподільний пункт для полонених. Оскільки радянські функціонери не були готові до великої кількості бранців, частину з них, переважно рядовий склад армії, відправили по домівках. Припускаємо, що серед них був також Ян Дворак.

«Рядових солдатів, як мій батько, трохи потримали в Ковелі й відпустили додому. Після цього тато пішки попрямував до Гродна, оскільки не було жодного транспорту, звідки дістався до нашого села», – згадує Аліна Маслікова.

Батько Ян Дворак

Вона розказує також про заслання її родичів до Сибіру: «Батькову сестру Франку, мою тітку, радянська влада вивезла в 1940 р. Її чоловік був осадником, вони мали багато землі. Через це їхня сім’я опинилася на засланні. Чоловік згодом пішов до війська, а вона почала писати листи в різні інстанції, аби їй дозволили виїхати із Сибіру до Польщі. Врешті вона отримала необхідні документи й поселилася в Гожуві-Великопольському на заході Польщі».

Родина Двораків під час Другої світової війни жила в Перстуні: «У випадку небезпеки ми ховалися. Німецькі військові розміщувалися в маєтку на окраїні нашого села. У їхньому штабі працювала жінка на ім’я Олександра, що була в нас на квартирі. Наприкінці війни вона виїхала, оскільки розуміла, що з нею буде, коли повернеться радянська влада. Пам’ятаю, що під час відступу німці на певний час поселили в нашому будинку вісім осіб».

«Ми лишилися жити в Перстуні»

«Після війни в нас спочатку не було можливості виїхати до Польщі. Вона з’явилася в 1953 р. Мама дуже хотіла поїхати, оскільки майже вся її родина із Радзівілок уже була там. Натомість батько сказав, що в нас тут господарство, ми тут народилися і тут поховані наші батьки. Зрештою ми лишилися в Перстуні. Після війни радянська влада наклала на батька великі податки, які він не мав можливості сплачувати. Згодом до нас приїхали й відібрали все цінне, що було в господарстві. Мої батьки були змушені піти до колгоспу.

Радянська влада називала наше село «бандитським», оскільки в нас було багато партизанів, які боролися проти комуністів. Багато польських хлопців із села йшли до тих партизанів. Вони агітували не вступати в колгоспи й боролися з радянськими органами безпеки», – відзначає Аліна Маслікова. Ймовірно, йдеться про польські партизанські загони Армії Крайової або ж про «лісових братів» – антирадянський партизанський рух у країнах Балтії. Село, з якого походить Аліна Іванівна, було розташоване поблизу литовського кордону, де могли діяти «лісові брати».

«У шість років я пішла до першого класу. Навчилася читати й писати польською мовою. Удома, звичайно, також розмовляла польською. Із другого класу навчання велося виключно російською мовою. Пригадую, що в той час мій менший брат дуже сильно захворів на горло, але його врятував польський лікар. Школу я закінчувала в селі Голинка (сьогодні у Гродненські області), що поблизу польсько-білоруського кордону. Тоді всіх спонукали вступати до комсомолу, але поляки не хотіли цього робити. Я добре вчилася й мене запросили до одного кабінету, де сказали: якщо не вступлю до комсомолу, то мені поставлять погані оцінки. Я послухала й написала заяву на вступ», – пригадує Аліна Іванівна.

Про своє подальше життя в Гродні говорить наступне: «1954 р. я переїхала до Гродна, де влаштувалася на посаду листоноші. Одночасно відвідувала вечірню школу. Згодом пішла вчитися на бухгалтера. В той час у цьому місті було багато поляків, зрештою як і зараз. Коли вони зустрічалися, розмовляли між собою польською мовою. У Гродні було багато мішаних польсько-білоруських родин».

«1961 р. я вийшла заміж за свого ровесника Віталія Івановича Маслікова. Він походить із української сім’ї з Полтавщини. Це були багаті господарі, яких радянська влада вивезла до Сибіру в 1930-х рр. Певний час вони жили в Казахстані. Після війни Віталій поїхав до Гродна, де в нього мешкала сестра, і вступив до військового училища. Після закінчення навчання чоловіка скерували до Кіровської області в Росії. Потім ми жили у Славуті на Хмельниччині, Червонограді на Львівщині, а в 1985 р., перед виходом на пенсію, переїхали до Луцька».

Мама Станіслава Дворак

Станіслава Дворак з онуком Володимиром

Родина Двораків у селі Перстунь

«Я була на першому богослужінні в костелі»

«Я була однією з тих, хто підписав прохання про відновлення богослужінь у луцькому костелі. Пам’ятаю, що була присутньою на першому богослужінні. Після цього постійно ходжу до храму й буду ходити, доки мені дозволятиме здоров’я», – додає Аліна Маслікова. В 1991 р. після багатьох років подружнього життя вони з чоловіком обвінчалися в костелі Святих Апостолів Петра і Павла.

Аліна та Віталій Маслікови мають сина й доньку, які нині живуть у Польщі. Насамкінець пані Аліна розповідає про своїх братів і сестер: «Марія вийшла заміж за військового й перебралася до Естонії. Вацлав переїхав під Москву. Ян уже помер. А Ромуальда, Вітольд і Гонората після війни лишилися у Гродні. Син подарував мені телефон, тож зараз я маю можливість із ними спілкуватися (усміхається, – авт.)».

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук

Схожі публікації
Родинні історії: Розповідь про Вацлава Герку з Ковеля
Статті
У 1998 р. у Ковелі створили Товариство польської культури. Його незмінним головою до 2017 р. був Вацлав Герка – ветеран 27-ї волинської піхотної дивізії Армії Крайової. У 50-х рр. він виїхав до Польщі, проте згодом повернувся до рідного міста. Родинні історії Вацлава Герки нам переповідають його син Анатолій Герка зі своєю дружиною Іриною.
30 листопада 2022
Родинні історії: «Відкриття костелу було для нас великим щастям»
Статті
Антоніна Бардига походить із Житомирщини. До Луцька приїхала понад 50 років тому. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. вона належала до найактивніших представників католицької спільноти міста, завдяки яким вірянам повернули костел. Однією з перших разом із сестрами записалася до створеного тоді Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.
15 листопада 2022
Родинні історії: Спогади мами
Статті
Олександр Карашевський із Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі ділиться спогадами своєї покійної матері Стефанії, в дівоцтві Купчак, про життя у Франції та на Тернопільщині, а також про трагедію жителів Тернополя під час боїв за місто 1944 р.
03 листопада 2022
Родинні історії: «Ми допомагали проводити перші меси у волинських костелах»
Статті
Данута Ровенська походить із Меденичів на Львівщині. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. вона була однією з найактивніших представників релігійної та польської громади Волинської області, завдяки яким католикам повернули костел Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку, храми в Маневичах, Любешеві, Любомлі, Камені-Каширському й інших куточках Волині, а також дозволили створити Товариство польської культури.
18 жовтня 2022
Родинні історії: Ядвіга Гуславська та її Кременець
Статті
Ядвіга Гуславська з Кременця – співзасновниця й перша очільниця Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Вона була головною редакторкою газети «Wspólne Dziedzictwo», яка виходила в Кременці 2001–2004 рр. Належала до групи осіб, завдяки яким вдалося відновити Музей Юліуша Словацького. Пані Ядвіга – активна представниця польської меншини в Україні та дописувачка «Волинського монітора». Сьогодні ми пізнаємо її родинну історію.
04 жовтня 2022
Родинні історії: Оповіді з білорусько-латвійського прикордоння
Статті
89-річна Анна Клебанович походить із польської родини з півночі сучасної Білорусі. Ми зустрілися з нею в Луцьку, в Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської, до якого вона належить уже близько 30 років.
22 серпня 2022
Родинні історії: Похресниця Ірени Сандецької
Статті
«Вона дуже віддана людям», – кажуть про Емілію Воляницьку кременецькі поляки. Все життя працювала вчителькою, завжди була і сьогодні є активною парафіянкою костелу Святого Станіслава у Кременці, у минулому очолювала Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького, нині належить до Комітету сеньйорів цієї організації. Та все ж найважливішою для неї завжди була сім’я. До уваги наших читачів – родинна історія Емілії Воляницької.
06 липня 2022
Родинні історії: Багатонаціональна родина Марії Божко
Статті
Марія Божко понад 20 років очолювала Дубенське товариство польської культури. Під час розмови зі мною вона розповідає про життя своєї родини в міжвоєнний період, трагічні події протягом Другої світової війни та культурне відродження польської громади міста в 90-х рр.
17 червня 2022
Родинні історії: До Казахстану вивезли ціле село
Статті
Родину Антона Камінського в 30-х рр. депортували до Казахстану, а після повернення в Україну переселили до Криму. Згодом батьки таки повернулися на рідну Хмельниччину. Доля закинула героя цього тексту до Кременця, де він прислужував отцю Маркіяну Трофим’яку, згодом єпископу, ординарію Луцької дієцезії Римо-католицької церкви в Україні в 1998–2012 рр.
06 червня 2022