Родинні історії: «Ми тут народилися і тут поховані наші батьки»
Статті

Аліна Маслікова з Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала на білорусько-литовсько-польському прикордонні. До Луцька вона переїхала зі своїм чоловіком у 80-х рр.

Біля литовського й польського кордону

«Мої батьки походять із прикордонних сіл. Батько Ян Дворак, син Йоахіма та Анни, народився в 1902 р. у селі Перстунь (сьогодні у Гродненській області Республіки Білорусь, – авт.), а мати Станіслава Радзівілко – у 1912 р. у селі Радзівілки (нині також Гродненська область, – авт.). Населені пункти розташовані одне від одного на відстані близько 20 км. Моя мама була дванадцятою дитиною в сім’ї. Її батьки були багатшими за батькових. Це були польські католицькі родини. Білорусів у наших селах було мало», – каже Аліна Іванівна.

Вона розповідає про знайомство своїх батьків: «Батько час від часу приїжджав до маминого села. Котрогось разу вони познайомилися і сподобалися одне одному. Своєю чергою, мамин брат переживав, що доведеться ділитися батьківською землею, і хотів, щоб мама швидше вийшла заміж в інше село. Батьки взяли шлюб приблизно в 1930 р. й оселилися в Перстуні».

Батько Ян Дворак

Шлюбне фото батьків Яна та Станіслави Двораків

До війни це село було розташоване на території Польщі, в Білостоцькому воєводстві. Як зазначає пані Аліна, місцеві поляки, як правило, одружувалися з польками: «Пригадую, що лише один чоловік із нашого села одружився із білорускою. Поблизу також проживали литовці та євреї, яких мама дуже поважала».

«У 1932 р. у Перстуні народилася моя старша сестра Ромуальда, в 1934 р. – Вітольд, у 1936 р. – Марія, в 1939 р. – я, у 1941 р. – Ян, у 1947 р. – Гонората, а в 1950 р. – Вацлав. Усі ми були охрещені в місцевому костелі Благовіщення Пресвятої Діви Марії», – додає Аліна Маслікова.

У міжвоєнний період її батьки господарювали на землі: «Як і всі. Вони здобули, напевно, лише початкову освіту й не були надто грамотними. У нас було 12 га поля, і тато звів для нас новий будинок».

Батько брав участь у Вересневій кампанії

«1939 р. батька, як і його брата Вацлава, забрали на війну з Німеччиною. Він брав участь у Вересневій кампанії і був під Варшавою. Згодом батька й дядька привезли до Ковеля. Тут рядових солдатів і офіцерів розділили. Останніх згодом розстріляли. Серед них – і мого дядька Вацлава. Таку історію мені розповідав батько», – продовжує Аліна Маслікова. Припускаємо, що брати Ян і Вацлав потрапили в полон до Червоної армії. У Ковелі тоді діяв розподільний пункт для полонених. Оскільки радянські функціонери не були готові до великої кількості бранців, частину з них, переважно рядовий склад армії, відправили по домівках. Припускаємо, що серед них був також Ян Дворак.

«Рядових солдатів, як мій батько, трохи потримали в Ковелі й відпустили додому. Після цього тато пішки попрямував до Гродна, оскільки не було жодного транспорту, звідки дістався до нашого села», – згадує Аліна Маслікова.

Батько Ян Дворак

Вона розказує також про заслання її родичів до Сибіру: «Батькову сестру Франку, мою тітку, радянська влада вивезла в 1940 р. Її чоловік був осадником, вони мали багато землі. Через це їхня сім’я опинилася на засланні. Чоловік згодом пішов до війська, а вона почала писати листи в різні інстанції, аби їй дозволили виїхати із Сибіру до Польщі. Врешті вона отримала необхідні документи й поселилася в Гожуві-Великопольському на заході Польщі».

Родина Двораків під час Другої світової війни жила в Перстуні: «У випадку небезпеки ми ховалися. Німецькі військові розміщувалися в маєтку на окраїні нашого села. У їхньому штабі працювала жінка на ім’я Олександра, що була в нас на квартирі. Наприкінці війни вона виїхала, оскільки розуміла, що з нею буде, коли повернеться радянська влада. Пам’ятаю, що під час відступу німці на певний час поселили в нашому будинку вісім осіб».

«Ми лишилися жити в Перстуні»

«Після війни в нас спочатку не було можливості виїхати до Польщі. Вона з’явилася в 1953 р. Мама дуже хотіла поїхати, оскільки майже вся її родина із Радзівілок уже була там. Натомість батько сказав, що в нас тут господарство, ми тут народилися і тут поховані наші батьки. Зрештою ми лишилися в Перстуні. Після війни радянська влада наклала на батька великі податки, які він не мав можливості сплачувати. Згодом до нас приїхали й відібрали все цінне, що було в господарстві. Мої батьки були змушені піти до колгоспу.

Радянська влада називала наше село «бандитським», оскільки в нас було багато партизанів, які боролися проти комуністів. Багато польських хлопців із села йшли до тих партизанів. Вони агітували не вступати в колгоспи й боролися з радянськими органами безпеки», – відзначає Аліна Маслікова. Ймовірно, йдеться про польські партизанські загони Армії Крайової або ж про «лісових братів» – антирадянський партизанський рух у країнах Балтії. Село, з якого походить Аліна Іванівна, було розташоване поблизу литовського кордону, де могли діяти «лісові брати».

«У шість років я пішла до першого класу. Навчилася читати й писати польською мовою. Удома, звичайно, також розмовляла польською. Із другого класу навчання велося виключно російською мовою. Пригадую, що в той час мій менший брат дуже сильно захворів на горло, але його врятував польський лікар. Школу я закінчувала в селі Голинка (сьогодні у Гродненські області), що поблизу польсько-білоруського кордону. Тоді всіх спонукали вступати до комсомолу, але поляки не хотіли цього робити. Я добре вчилася й мене запросили до одного кабінету, де сказали: якщо не вступлю до комсомолу, то мені поставлять погані оцінки. Я послухала й написала заяву на вступ», – пригадує Аліна Іванівна.

Про своє подальше життя в Гродні говорить наступне: «1954 р. я переїхала до Гродна, де влаштувалася на посаду листоноші. Одночасно відвідувала вечірню школу. Згодом пішла вчитися на бухгалтера. В той час у цьому місті було багато поляків, зрештою як і зараз. Коли вони зустрічалися, розмовляли між собою польською мовою. У Гродні було багато мішаних польсько-білоруських родин».

«1961 р. я вийшла заміж за свого ровесника Віталія Івановича Маслікова. Він походить із української сім’ї з Полтавщини. Це були багаті господарі, яких радянська влада вивезла до Сибіру в 1930-х рр. Певний час вони жили в Казахстані. Після війни Віталій поїхав до Гродна, де в нього мешкала сестра, і вступив до військового училища. Після закінчення навчання чоловіка скерували до Кіровської області в Росії. Потім ми жили у Славуті на Хмельниччині, Червонограді на Львівщині, а в 1985 р., перед виходом на пенсію, переїхали до Луцька».

Мама Станіслава Дворак

Станіслава Дворак з онуком Володимиром

Родина Двораків у селі Перстунь

«Я була на першому богослужінні в костелі»

«Я була однією з тих, хто підписав прохання про відновлення богослужінь у луцькому костелі. Пам’ятаю, що була присутньою на першому богослужінні. Після цього постійно ходжу до храму й буду ходити, доки мені дозволятиме здоров’я», – додає Аліна Маслікова. В 1991 р. після багатьох років подружнього життя вони з чоловіком обвінчалися в костелі Святих Апостолів Петра і Павла.

Аліна та Віталій Маслікови мають сина й доньку, які нині живуть у Польщі. Насамкінець пані Аліна розповідає про своїх братів і сестер: «Марія вийшла заміж за військового й перебралася до Естонії. Вацлав переїхав під Москву. Ян уже помер. А Ромуальда, Вітольд і Гонората після війни лишилися у Гродні. Син подарував мені телефон, тож зараз я маю можливість із ними спілкуватися (усміхається, – авт.)».

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук

Схожі публікації
Родинні історії: Ядвіга Гуславська та її Кременець
Статті
Ядвіга Гуславська з Кременця – співзасновниця й перша очільниця Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Вона була головною редакторкою газети «Wspólne Dziedzictwo», яка виходила в Кременці 2001–2004 рр. Належала до групи осіб, завдяки яким вдалося відновити Музей Юліуша Словацького. Пані Ядвіга – активна представниця польської меншини в Україні та дописувачка «Волинського монітора». Сьогодні ми пізнаємо її родинну історію.
04 жовтня 2022
Родинні історії: Оповіді з білорусько-латвійського прикордоння
Статті
89-річна Анна Клебанович походить із польської родини з півночі сучасної Білорусі. Ми зустрілися з нею в Луцьку, в Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської, до якого вона належить уже близько 30 років.
22 серпня 2022
Родинні історії: Похресниця Ірени Сандецької
Статті
«Вона дуже віддана людям», – кажуть про Емілію Воляницьку кременецькі поляки. Все життя працювала вчителькою, завжди була і сьогодні є активною парафіянкою костелу Святого Станіслава у Кременці, у минулому очолювала Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького, нині належить до Комітету сеньйорів цієї організації. Та все ж найважливішою для неї завжди була сім’я. До уваги наших читачів – родинна історія Емілії Воляницької.
06 липня 2022
Родинні історії: Багатонаціональна родина Марії Божко
Статті
Марія Божко понад 20 років очолювала Дубенське товариство польської культури. Під час розмови зі мною вона розповідає про життя своєї родини в міжвоєнний період, трагічні події протягом Другої світової війни та культурне відродження польської громади міста в 90-х рр.
17 червня 2022
Родинні історії: До Казахстану вивезли ціле село
Статті
Родину Антона Камінського в 30-х рр. депортували до Казахстану, а після повернення в Україну переселили до Криму. Згодом батьки таки повернулися на рідну Хмельниччину. Доля закинула героя цього тексту до Кременця, де він прислужував отцю Маркіяну Трофим’яку, згодом єпископу, ординарію Луцької дієцезії Римо-католицької церкви в Україні в 1998–2012 рр.
06 червня 2022
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022