Наближається особливий для поляків час – урочистість Всіх Святих і День усіх померлих вірних. У ці два перших листопадових дні всі йдуть на могили рідних, щоб привести їх до ладу й помолитися там. Ми порозмовляли з поляками, що прибирають кладовища, на які в наші дні майже ніхто не приходить.

Про свій досвід розповів Яцек Бури, заступник воєводського коменданта Добровольчих загонів праці (OHP) в Любліні. Він займається впорядкуванням польських цвинтарів в Україні з 2008 р. Ось як він про це згадує: «Ідейним натхненником нашої діяльності був наш добрий колега Леон Попек, який сам є нащадком волинян, яким вдалося вижити в Острівках. Він був одинаком, шукав групу людей, бо їздив в Острівки з Анатолієм Суліком. У нього був однокурсник, теж доктор гуманітарних наук, Пьотр Гаврищак, який тоді був воєводським комендантом OHP. Підійшов до нього й каже: «Ви працюєте з «важкою» молоддю, може, допомогли б?» А той йому відказує: «Є там один вихователь у загоні, який намагається зробити світ кращим, може, з ним порозмовляю?» Пьотр звернувся тоді до мене і так почалася моя пригода з Волинню».

На волинських цвинтарях із лампадками. Тайкури. 2011 р.

Спочатку в Україну їздила тільки молодь OHP. Зараз же в рамках цієї довгорічної акції співпрацюють багато людей і організацій, зокрема середовище 27-ї волинської піхотної дивізії Армії Крайової, Товариство друзів Кременця і Волинсько-Подільської землі, Фонд незалежності, товариство «Три крапки» й інші люблінські організації. Своєрідним ключовим елементом тут є Люблінська воєводська комендатура OHP. Приєдналися до акції й українці: студенти Волинського національного університету імені Лесі Українки, Сергій Годлевський, Юлія Васейко як лідери громадської думки у своїх колах.

«Спочатку ми зайнялися цвинтарями легіонерів, військовими кладовищами, але ними опікуються харцери й держава. Натомість найбільш проблемними є парафіяльні кладовища, які залишилися від сіл, зметених із поверхні землі, як-от Острівки, Янківці тощо. Тут лише вітер гуляв», – згадує Яцек Бури.

Акція почала розростатися, поїздки в Україну вийшли за межі Волині, сягнули Поділля, до них додалися експедиції в Білорусь і Литву. Одним із досягнень цієї ініціативи була організація разом із Леоном Попеком ексгумації жертв злочину 1943 р. в Острівках, які сьогодні не існують.

«Ми, поляки, пам’ятаємо 1943 р. і нагадуємо нашим друзям-українцям, що це справа, яку необхідно владнати, що практично нічого не було сказано. В Україні майже неможливо дізнатися, що сталося в 1943 р., доступ до джерел дуже обмежений. Наші знання й наративи цілковито розбіжні. Як приклад наведу похід у книгарні в Любліні та Луцьку. В Луцьку ми знайдемо біографії Бандери, Шухевича, Коновальця – саме такі знання отримає пересічний житель великого міста, обласного центру Волині. А якщо піти до книгозбірні в Любліні, то віднайдемо мемуари і спогади тих, кому вдалося вижити у Волинській різні, узагальнені праці, аналіз… Це демонструє, що ми перебуваємо ніби у протилежних точках. І це погано, нам необхідно знайти спільний вихід», – вважає співрозмовник.

І продовжує: «Із часом ми – я говорю про велику кількість людей, які співпрацюють у цьому проєкті, – дійшли висновку, що було би добре, якби ми простягнули один одному руку, але спираючись на правду. І тоді ми почали би впорядковувати православні кладовища в Польщі, а українці нехай би нам допомагали в Україні. Адже в Польщі з українцями теж вчинили не по-людськи – акція «Вісла», депортації. Звісно, цього не можна порівнювати з геноцидом, бо все-таки краще виїхати, ніж бути убитим, але для лемків, русинів, бойків та інших це була трагедія».

Загони OHP спільно з волонтерами з інших організацій є, мабуть, найбільшою групою, яка їздить на Волинь, бо інколи їх нараховується навіть понад 100 осіб водночас.

Часом, як згадує співрозмовник, коли вони приїжджали на якесь волинське кладовище вперше, там потрібно було продиратися мов крізь джунглі. «Пізніше було вже трохи краще. Але насправді мене абсолютно не цікавить, скільки ми там зрубаємо деревцят. Головне – приїхати, продемонструвати свою присутність, зустрітися з українцями, показати їм, що тут – польський цвинтар. Часто бувало, що на цих кладовищах валялося сміття, але відтоді, як ми приїхали, пішли до голови сільської ради, познайомилися, його вже не було. Ба більше, місцеві жителі з радістю нам допомагали. Ось що найважливіше!»

На запитання, чому він цим займається, Яцек Бури відповів: «Ми прибираємо кладовища, бо це візитівка живих. Їх стан свідчить про нас, про покоління, які прийшли сьогодні, і про ті, які будуть після нас. Я вважаю, що в наших проєктах найважливішим елементом є молодь. Мрію, щоб через 15–20 років ті, хто приїжджає сюди і має зараз 15, 20, 30 років, продовжували цей проєкт. Тільки естафета поколінь передасть цей вогник пам’яті, щоби поляки пам’ятали, що тут колись була Польща – без пересування кордонів, просто з пошани до тих наших предків, які жили тут сотні роки, від Люблінської унії і навіть раніше. Ці кільканадцять поколінь заслуговують на повагу».

Данута Красніцька, вчителька математики в Загальноосвітній школі № 90 у Вроцлаві, приїжджає в Україну багато років, беручи участь у громадській акції «Могилу прадіда врятуй від забуття». В її рамках волонтери, в основному молодь, інвентаризують, прибирають і відновлюють занедбані польські кладовища на території України. Цю акцію ініціювали у 2010 р. Беата Павлович, куратор освіти Нижньої Сілезії, і Гражина Орловська-Сондей, журналістка Польського телебачення. Остання очолює фонд «Studio Wschód», який уже прибрав понад 150 некрополів в Україні. Зокрема, фонд регулярно впорядковує польські могили на Тернопільщині, а завдяки проведеній ним акції в Рокитному на Волині було відновлено кладовище легіонерів.

Учасники акції «Могилу прадіда врятуй від забуття» на цвинтарі у Збаражі. 2017 р.

Як розповіла Данута Красніцька, їй не вдалося взяти участь у першій акції, хоч вона й дуже хотіла. Наступного року під час канікул вона збирала кошти для чергової поїздки, а у 2013 р. як учителька вроцлавської гімназії № 26 поїхала з групою своїх учнів в Україну. Тоді вони прибирали кладовище в Кам’янці-Бузькій на Львівщині. У 2014 р. був цвинтар у Збаражі. Попри тривожну атмосферу, бо того року розпочалася російсько-українська війна, вдалося переконати батьків, що можна все-таки поїхати в Україну. «З нами поїхали один із батьків учнів, моя подруга з чоловіком. Ми об’єдналися з групою з Болеславця. Тоді ми встановили дійсно дружні відносини з жителями Збаража. З того часу ми щороку приїжджали туди. Нам постійно допомагають прибирати місцеві жителі разом із мером міста Романом Полікровським і члени Польського культурно-освітнього товариства «Збараж», – ділиться Данута Красінська.

Діяльність не зупинилася навіть під час пандемії. У 2020 р. учасники акції «Могилу прадіда врятуй від забуття» прибрали польські некрополі в Збаражі, Скалаті, Козятині, Житомирі, Бучачі, Золотому Потоці. В липні 2021 р. волонтери з Вроцлава разом із членами Тернопільського культурно-просвітницького полонійного товариства в Тернополі впорядкували кладовища у Збаражі та Малій Березовиці.

«Як харцерка я вихована в дусі пам’яті та польської традиції. Я вважаю, що треба вшановувати тих, хто там жив. Доки ми про них пам’ятаємо, вони живуть далі, вони разом із нами. Там наші корені – майже кожен другий житель Нижньої Сілезії має зв’язок з цією землею», – вважає пані Данута.

Вона говорить: «Учні, які їздили зі мною в Україну, мають кресові корені. Сама я їх не маю, але їх має мій чоловік, адже мій свекор народився під Тернополем. Моя дочка теж брала участь у цій акції. Ми не знайшли могил предків мого чоловіка, бо той населений пункт став уже частиною Тернополя. Але в Збаражі ми знайшли могилу, де поховані люди з прізвищем Красніцький. Ми пам’ятаємо про це поховання, прибираємо його. Може, це якісь наші предки».

Як зазначає співрозмовниця, зараз учні не можуть поїхати в Україну, тож вони збирають кошти та передають гуманітарну допомогу. У школі, де викладає пані Данута, навчається багато дітей біженців з України, а вона особисто надавала підтримку кільком жителькам Збаража та Тернополя. Вони вже повернулися додому.

«Я вважаю прибирання занедбаних кладовищ гарною акцією, яка не тільки формує польських дітей, але й допомагає налагодити співпрацю з місцевими жителями і теж формує їх. Я знаю, що цього року жителі Збаража разом із мером і місцевим польським товариством прибирали кладовище. Це дуже нас тішить. Коли закінчиться війна, одразу поїдемо в Україну. У нас там багато друзів. Ми близькі народи. Ми повинні плекати дружбу, підтримувати одне одного», – наголошує Данута Красніцька.

Товариство «Волинський мотоциклетний рейд» (WRM) упродовж семи років систематично приїжджає в Україну. Спочатку раз на рік, а протягом останніх п’яти років навіть тричі на рік члени WRM прибирають польські кладовища. Перший раз – навесні, перед Великоднем, другий – у липні, коли поляки вшановують Національний день пам’яті жертв геноциду, останній – перед Днем Усіх Святих, 1 листопада. Остання акція постійна й має назву «Волинський вогник пам’яті».

Члени «Волинського мотоциклетного рейду» у Гранові на Поділлі. 2020 р.

Голова WRM Генрик Козак говорить, що, мабуть, лише близько 10 % членів товариства мають кресові корені. «Переважна більшість учасників цих поїздок не мають жодних родинних зв’язків із Кресами. Ми просто знаємо, що це наш обов’язок. Ми трактуємо прибирання польських кладовищ в Україні як свою повинність», – зауважує співрозмовник.

Товариство вже кілька років проводить акцію «Віднайдена могила». В її рамках воно, зокрема, на індивідуальні прохання шукає поховання поляків в українських населених пунктах, публікує знімки знайдених могил на своєму профілі у Facebook. «Зацікавлені нашою діяльністю звертаються з-за кордону, наприклад, з Англії, Канади, тобто не тільки з Польщі. Ми стараємося їм допомогти. Це спонукає нас до подальшої роботи. Ми бачимо її сенс», – звертає увагу Генрик Козак.

«Відомо, що за чотири-п’ять днів неможливо добре прибрати велике кладовище, але ми просто хочемо запалити лампадки, показати, що хтось приїхав, хтось пам’ятає. Тоді й місцеве населення ставиться до тих цвинтарів інакше. Можу як приклад навести випадок, який стався кілька років тому поблизу Млинова на Рівненщині. На місцевому польсько-чеському кладовищі був стихійний смітник. Коли ми почали працювати, прийшли голова сільради, місцеві жителі. Сказали, що більше сміття тут не буде. Це один із багатьох гарних відгуків серед місцевого населення», – додає голова «Волинського мотоциклетного рейду».

«Цьогоріч «Волинський вогник пам’яті» поїхав не на Волинь, а на Поділля. В ці дні WRM впорядковує кладовища поблизу Бучача, зокрема в Доброполі. Членів товариства попросив про це чоловік, у якого там спочивають прадіди. Цього разу мотоциклісти не тільки наведуть лад на цвинтарях, а й підтримають українських дітей. WRM зібрав допомогу, зокрема зимовий дитячий одяг, для парафії в Бучачі та для монахинь у Язлівці, які опікуються біженцями з-під Харкова.

Анатолій Оліх