Родинні історії: Розповідь про Вацлава Герку з Ковеля
Статті

У 1998 р. у Ковелі створили Товариство польської культури. Його незмінним головою до 2017 р. був Вацлав Герка – ветеран 27-ї волинської піхотної дивізії Армії Крайової. У 50-х рр. він виїхав до Польщі, проте згодом повернувся до рідного міста. Родинні історії Вацлава Герки нам переповідають його син Анатолій Герка зі своєю дружиною Іриною.

«Батько приєднався до Армії Крайової»

«Мій дідусь Антоній Герка народився в 1889 р. у селі Кошорув (сьогодні в Шидловецькому повіті Мазовецького воєводства, – авт.), а бабуся Софія, в дівоцтві Бартошевська, – в 1904 р. у Радовичах (нині Ковельський район Волинської області, – авт.). Докладно невідомо, як Герки опинилися на Волині, але на початку 1920-х рр. вони вже жили в Ковелі. Дідусь і бабуся виховували трьох дітей. 8 січня 1927 р. у Ковелі народився мій батько Вацлав, у 1928 р. – його сестра Галина, а в 1932 р. – брат Генрик», – каже Анатолій Герка.

У міжвоєнний період його дідусь працював у локомотивному депо в Ковелі, а бабуся була домогосподаркою: «Вони обоє вміли писати і читати. Родина не була заможною, але в них працювала одна помічниця, яка допомагала виконувати домашні справи. Дідусь і бабуся були католиками».

Антоній і Софія Герки, батьки Вацлава Герки

«До початку Другої світової війни тато закінчив шість класів польської школи в Ковелі. Після приходу радянської влади в 1939 р. продовжив навчання, а в 1941 р. почав працювати на залізниці. У 1943 р. батько приєднався до 27-ї волинської піхотної дивізії Армії Крайової. Думаю, він прийняв таке рішення через поклик серця. До радянської влади він ставився негативно. В Армії Крайовій у батька був псевдонім Малий, мабуть, через низький зріст. До його обов’язків входили переведення окремих осіб із Ковеля до села Зелена (сьогодні в Ковельському районі Волинської області, – авт.), пошук амуніції і зброї. Цим він займався до березня 1944 р. Після повернення радянської влади його арештували радянські органи безпеки за звинуваченням у причетності до польського руху опору. Проте в Ковельській в’язниці батько перебував недовго, через кілька місяців його випустили. Напевно, радянські органи безпеки не змогли довести його причетність до Армії Крайової», – розповідає Анатолій Вацлавович.

Його прадід Адам і прабабуся Вероніка Бартошевські походили з Радовичів. «Їх, напевно, убили упівці, тіла вкинули до колодязя. Згодом їх перепоховали на цвинтарі в Засмиках», – говорить співрозмовник. Як Бартошевські опинилися в Засмиках, невідомо. Припускаємо, що, як і інші польські жителі Радовичів, у 1943 р. вони перебралися в Засмики на Ковельщині, де перебували польські сили самооборони. Хоча в їхній історії з’являється також Грушівка, що за кілька кілометрів від Засмиків. На сайті «Strony o Wołyniu przedwojennym» вказано, що Бартошевських убили 22 серпня 1943 р. саме в Грушівці.

«Тато не знав, куди переселили його батьків»

«Ще в роки Другої світової війни дідуся Антонія та бабусю Софію виселили до Польщі. Вони жили в Холмі. Після звільнення з арешту батьку не дозволили виїхати до них. Він влаштувався на роботу на залізничну електростанцію в Ковелі, де працював до 1953 р. Тато не знав, куди саме переселили його батьків, і через це звернувся до Червоного Хреста. Згодом отримав відповідь, що батьки поінформовані про його місцеперебування в Ковелі. В 1953 р. батько отримав дозвіл на виїзд до Польщі. Жив у Варшаві, працював на електростанції, одночасно навчаючись в енергетичному технікумі, який закінчив у 1956 р. за спеціальністю «Технік-електрик».

Вацлав Герка. 1947 р.

Вацлав Герка у Варшаві. 1953 р.

Раніше в Ковелі тато познайомився з мамою Ларисою Козакевич. Після переїзду до Польщі він підтримував контакти з нею і в 1956 р. вирішив повернутися до радянської України. Знайомі тата дивувалися, що він повертається у СРСР. Врешті батьки одружилися й жили в Ковелі. Вони могли виїхати до Польщі, але мама хотіла лишитися в Україні», – продовжує Анатолій Герка.

Шлюб Вацлава Герки та Лариси Козакевич. 1956 р.

У 1956–1980 рр. Вацлав Герка працював на залізничній електростанції завідувачем лабораторії. В 1966 р. закінчив Львівський політехнічний інститут, отримав диплом інженера-електрика. В 1980–1989 рр. працював заступником директора ковельської нафтобази. Після цього вийшов на пенсію.

Дідусь Федір рятував євреїв

«Моя мама Лариса народилася 23 березня 1931 р. в Ковелі в українській родині Федора та Марії Козакевичів. Вони проживали на сучасній вулиці Шевченка. Їхніми сусідами були євреї, поляки і чехи. Мама згадувала, що в суботу на шабат (у юдаїзмі сьомий день тижня, коли забороняється працювати, – авт.) приходили євреї і просили когось запалити їм свічку, а за це давали цукерку чи інші солодощі. Наприкінці 1930-х рр. мама навчалася в Школі імені президента Ігнація Мосьціцького в Ковелі», – пригадує пан Анатолій.

Ірина Герка розповідає про те, як Федір Козакевич допомагав євреям у роки Другої світової війни: «У нього були три сестри. Він спочатку їх видав заміж, а вже потім познайомився з бабусею Марією і почав думати про свою сім’ю. Дідусь був конюхом, а бабуся – домогосподаркою. Під час німецької окупації Ковеля Федір Козакевич ночами вивозив підводою євреїв у село Зелена, де вони переховувалися від нацистів. На жаль, одного разу він підірвався на міні й загинув. Бабуся Марія Маслова померла в 1985 р.»

«Після війни Лариса Козакевич закінчила вісім класів школи і працювала рахівником. Згодом отримала диплом бухгалтера, продовжувала трудову діяльність за фахом у локомотивному депо аж до виходу на пенсію.

Одного разу в 90-х вона була на цвинтарі, де похований дідусь Федір, і помітила незнайомого чоловіка, що клав квіти на могилу її батька. Коли представилася, той чоловік почав їй дякувати і сказав, що останнім бажанням його батька було прохання приїхати до Ковеля та покласти квіти на могилі Федора Козакевича. Виявилося, що батько цього чоловіка був євреєм, якого врятував дідусь Федір у роки Другої світової війни. Згодом цей єврей переїхав до Ізраїлю», – зазначає Ірина Герка.

«Відзначали і польські, й українські свята»

«У 1957 р. народилася моя старша сестра Людмила, – каже Анатолій Герка. – Після закінчення школи вона навчалася в технікумі у Львові, а потім у Тернопільському фінансово-економічному інституті. Працювала бухгалтером у залізничному депо, а після проголошення незалежності України їздила на заробітки в Італію. Зараз на пенсії, має двох дочок і онуку».

Зліва направо: Марія Козакевич, Вацлав Герка з дружиною Ларисою та дочкою Людмилою. 1958 р.

Пан Анатолій народився в 1967 р. Згадує, що в родині завжди розмовляли і польською, й українською мовами, відзначали польські й українські свята. «Ми з батьком щороку приїжджали до бабусі в Холм на свята і проводили там по два-три тижні. В мене лишилися гарні спогади про ті дні», – додає він.

Вацлав Герка з дружиною Ларисою і дітьми – Людмилою й Анатолієм

«Після закінчення школи я хотів вступити в політехнічний інститут, але не добрав один бал. Рік працював фотографом. Виїжджав знімати заходи по селах району, – говорить Анатолій Вацлавович. – Згодом розпочав навчання в технікумі готельного господарства в Києві, їздив на практику в Ялту. Після закінчення навчання мені давали направлення на роботу в Суздаль (місто у Владимирській області Росії, – авт.), але я не хотів туди їхати і, зрештою, не поїхав. Певний час я працював у вагонах-ресторанах потягів до Москви та Сімферополя. Згодом у комбінаті громадського харчування та одному з ковельських кафе. Вже в роки незалежної України ми з колегою взяли в оренду кав’ярню, але справа не пішла. Після цього я працював барменом у кафе одного з училищ Ковеля. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною, яка працювала майстром художньої вишивки».

Вацлав Герка із сином Анатолієм, батьками Антоном і Софією. 1971 р.

Його дружина Ірина Герка, в дівоцтві Павловська, народилася 1974 р. в Ковелі. Один із її прадідів був репресований у 1940-х рр. Його разом із родиною вислали в Тюменську область Росії. Із заслання повернулися тільки його дружина із дочками, зокрема Марією – бабусею пані Ірини.

Внук наслідує дідуся

«Ми з Іриною одружилися в 1995 р. У 2001 р. у нас народився син Антон, якого ми назвали на честь прадіда. Мій батько дуже радів, що в нього народився онук. Хотів, щоб Антон навчався в Польщі. Зараз наш син вчиться в Замості, пише музику та волонтерить. Із дитинства він відвідував школу при польському товаристві та брав участь у різноманітних конкурсах, зокрема в історичному конкурсі «Patria Nostra» в Познані. Разом із друзями вони посіли перше місце в групі учасників зі Східної Європи і загалом отримали високу відзнаку серед інших конкурсантів. У 2018 р. Антон долучився до зйомки відео, присвяченого 100-річчю незалежності Польщі, а також підготував статтю про дідуся Вацлава. Син дуже пишається дідусем, намагається його наслідувати», – розказують Анатолій та Ірина Герки.

Золоте весілля Вацлава та Лариси Герки. 2016 р.

Про становлення польського товариства в Ковелі Анатолій Герка говорить так: «Одним із перших, хто відновлював польську громаду Ковеля, був Валерій Драганюк. Він просто брав телефонний довідник і переглядав прізвища, шукаючи серед них польські. Після цього телефонував до людей і намагався налагоджувати контакти. Таким чином він познайомився із моїм татом, який уже перебував на пенсії. Спочатку в нас був підвідділ польського товариства в Луцьку, а 1998 р. в Ковелі організували польське товариство. Відтоді й до смерті у 2017 р. його очолював мій батько Вацлав Герка. Для організації ми винаймали маленьке приміщення, також проводили заходи в підвальному приміщенні під костелом Святої Анни в Ковелі. У 2000 р. при товаристві відкрили польську школу. Організації дуже допомагав Анатолій Сулік, який опікувався кладовищами та відновленням надгробних плит».

Ірина Герка згадує про друга Вацлава Герки Евгеніуша Піндиха: «Вони були знайомі зі шкільних років. Евгеніуш також був солдатом Армії Крайової та мав псевдонім Слон, оскільки був високого зросту. Були собі такі двоє друзів – Малий і Слон (усміхається, – авт.). У 1944 р. Евгеніуш виїхав до Любліна. Значно пізніше вони з Вацлавом відновили контакти. Евгеніуш Піндих приїздив до нашого костелу на свята і підтримував діяльність нашої польської школи».

Багаторічний голова Товариства польської культури в Ковелі Вацлав Герка помер у червні 2017 р. Він був останнім солдатом 27-ї волинської піхотної дивізії Армії Крайової, який жив на Волині. Його дружина Лариса померла у 2020 р. Справу батька продовжують Анатолій Герка разом із дружиною Іриною та сином Антоном.

Вацлав Герка (стоїть п’ятий із правого боку) серед ветеранів Армії Крайової. 2011 р.

Відзнаки Вацлава Герки

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук

Фото з родинного архіву Анатолія Герки

Схожі публікації
Родинні історії: Найстарша полька Луцька
Статті
Ванда Рад – найстарша членкиня Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської, до якого належить із перших днів заснування організації. 7 січня вона відсвяткувала 97 років. Із народження вона живе в старій частині Луцька, поблизу замку Любарта. В її оселі спілкуємося про міжвоєнний Луцьк, роботу в Німеччині в роки Другої світової війни та повоєнне пристосування до мирного життя за радянської дійсності.
10 січня 2023
Родинні історії: Подільські мазури
Статті
Предки Вікторії Чернецької з Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської – мазури, які колись оселилися на Поділлі. До Луцька моя співрозмовниця переїхала близько 20 років тому з Шаровечки на Хмельниччині, де з діда-прадіда живе її родина. Сьогодні ми пізнаємо родинні історії подільських мазурів.
13 грудня 2022
Родинні історії: «Відкриття костелу було для нас великим щастям»
Статті
Антоніна Бардига походить із Житомирщини. До Луцька приїхала понад 50 років тому. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. вона належала до найактивніших представників католицької спільноти міста, завдяки яким вірянам повернули костел. Однією з перших разом із сестрами записалася до створеного тоді Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.
15 листопада 2022
Родинні історії: Спогади мами
Статті
Олександр Карашевський із Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі ділиться спогадами своєї покійної матері Стефанії, в дівоцтві Купчак, про життя у Франції та на Тернопільщині, а також про трагедію жителів Тернополя під час боїв за місто 1944 р.
03 листопада 2022
Родинні історії: «Ми допомагали проводити перші меси у волинських костелах»
Статті
Данута Ровенська походить із Меденичів на Львівщині. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. вона була однією з найактивніших представників релігійної та польської громади Волинської області, завдяки яким католикам повернули костел Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку, храми в Маневичах, Любешеві, Любомлі, Камені-Каширському й інших куточках Волині, а також дозволили створити Товариство польської культури.
18 жовтня 2022
Родинні історії: Ядвіга Гуславська та її Кременець
Статті
Ядвіга Гуславська з Кременця – співзасновниця й перша очільниця Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Вона була головною редакторкою газети «Wspólne Dziedzictwo», яка виходила в Кременці 2001–2004 рр. Належала до групи осіб, завдяки яким вдалося відновити Музей Юліуша Словацького. Пані Ядвіга – активна представниця польської меншини в Україні та дописувачка «Волинського монітора». Сьогодні ми пізнаємо її родинну історію.
04 жовтня 2022
Родинні історії: «Ми тут народилися і тут поховані наші батьки»
Статті
Аліна Маслікова з Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала на білорусько-литовсько-польському прикордонні. До Луцька вона переїхала зі своїм чоловіком у 80-х рр.
22 вересня 2022
Родинні історії: Оповіді з білорусько-латвійського прикордоння
Статті
89-річна Анна Клебанович походить із польської родини з півночі сучасної Білорусі. Ми зустрілися з нею в Луцьку, в Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської, до якого вона належить уже близько 30 років.
22 серпня 2022
Родинні історії: Похресниця Ірени Сандецької
Статті
«Вона дуже віддана людям», – кажуть про Емілію Воляницьку кременецькі поляки. Все життя працювала вчителькою, завжди була і сьогодні є активною парафіянкою костелу Святого Станіслава у Кременці, у минулому очолювала Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького, нині належить до Комітету сеньйорів цієї організації. Та все ж найважливішою для неї завжди була сім’я. До уваги наших читачів – родинна історія Емілії Воляницької.
06 липня 2022