Олександр Свіца з Луцька наприкінці 1990-х рр. пов’язав своє життя із Товариством польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Він розповідає про своїх польських, а також українських, єврейських і болгарських предків, що проживали на теренах Житомирщини та Хмельниччини.

Польський селянин і шляхтянка

«Мої родичі по батьківській лінії походять із польських родин Хмельниччини. У цей регіон вони прибули кілька століть тому, напевно, з Великопольщі та оселилися в місті Славута (сьогодні в Шепетівському районі Хмельницької області, – авт.). Дідусь Сигізмунд Свіца народився приблизно в 1899 р. Він був дуже добрим бондарем і столяром, перейняв ці навички від свого батька. Розповідав: коли був молодий, його роботу цінували. Наприкінці 1920-х рр. він одружився зі шляхтянкою Марією Ходаковською, яка походила з-під Славути. Батько дав їй у придане землю, реманент і коней. Згодом радянська влада все це відібрала. Мої дідусь і бабуся були парафіянами костелу в Новограді-Волинському (у 2022 р. Новограду-Волинському повернули історичну назву Звягель, – авт.)», – говорить Олександр Свіца.

У 1930-х рр., під час репресій проти поляків, Сигізмунда та Марію Свіц виселили до Казахстану: «Бабуся згадувала, як у 1936 р. їм дозволили взяти із собою лише найнеобхідніші речі й через дві години уже везли до Казахстану. Вони жили в поселенні Алабота Кокчетавської області. В родині вже виховували трьох дочок: Анну, Феофанію та Галину. В 1937 р. народився мій батько Антон, а в 1940 р. – його менший брат Йосип. Після війни в Казахстані в дідуся й бабусі народилися ще дві дитини, але вони померли».

«У 1941 р. дідуся Сигізмунда з Казахстану призвали на німецько-радянську війну. Бабусі Марії було складно одній виховувати п’ятьох дітей. Вона лишилася в моїй пам’яті чудовою людиною. До самої смерті читала Біблію польською мовою. Дідусь повернувся після війни до Казахстану. Їм дозволили переїхати в Україну тільки після смерті Сталіна в 1953 р.», – додає співрозмовник. Спочатку родина поселилася в Сенкевичівці (сьогодні в Луцькому районі Волинської області, – авт.), оскільки їй не дозволили переїхати до Новограда-Волинського, а згодом перебралася до Луцька. Старші доньки повиходили заміж і роз’їхалися, а брати Антон і Йосип лишилися в Луцьку.

Сигізмунд Свіца з дружиною Марією, дочками (зліва направо) Анною, Феофанією і Галиною та синами Антоном і Йосипом. Повоєнний період

Дідусь Сигізмунд, бабуся Марія та дочка Анна. Казахстан, повоєнний період

«Старші сестри мого батька Антона ще в 1950-х рр. поїхали на роботу до Криму й залишилися в селі Кольчугине Сімферопольського району. Згодом уже в поважному віці до них поїхали на постійне місце проживання дідусь Сигізмунд і бабуся Марія. Дідусь завжди щось майстрував і не міг всидіти на одному місці без роботи. Помер у віці 90 років», – зазначає Олександр Свіца.

Дідусь Сигізмунд із дочками в Криму

Згадує, як близько 2007 р. він разом зі своїм сином приїхав у Крим: «Ми були приємно здивовані, коли побачили, як у селі шанують польські традиції. Наші родичі молилися польською мовою і співали польські пісні. Це нас дуже розчулило. Моя тітка Галина була активною членкинею католицької громади в Криму та Сімферополі зокрема. Добивалася, щоб католикам повернули костели в Сімферополі та поблизьких селах, а також у Севастополі. Окрім цього, їй вдалося отримати дозвіл на використання одного з приміщень у селі Кольчугине для проведення богослужінь. Завдяки їй та іншим прихожанам у село щотижня приїжджав ксьондз. Мої тітки в Криму, дідусь і бабуся до останнього трималися своїх традицій».

Євреї, українці та болгари

«По материнській лінії мої родичі походять із села Жидівці (в 1937–2016 рр. – Жовтневе, нині Квітневе в Житомирському районі Житомирської області, – авт.). Тут жило багато євреїв, серед них – мій прадід Зот Козік із дружиною Лукією. Мій дідусь Яків народився в 1911 р., а його брат Павло – в 1917 р.

Дідусь Яків Зотович Козік був трактористом. Він одружився з Дарією, донькою українця Івана та болгарки Марти. Мій прадід привіз у село болгарську наречену, мою прабабусю, повернувшись із Першої світової війни. Прабабуся Марта походила зі знатного роду з болгарського міста Габрово. За спогадами рідних, була дуже гарна, мала довгу косу. Прадід Іван не дозволяв їй працювати, а в селі її називали не інакше як пані. Вона померла від простуди, яку підхопила, зайшовши в холодну воду босими ногами, аби випрати білизну», – продовжує Олександр Свіца.

Про життя дідуся Якова й бабусі Дарії в роки Другої світової війни він розповідає наступне: «У 1939 р. народилася моя мама Катерина. Згодом дідуся Якова призвали на радянсько-фінську війну. Пізніше в родині народилися ще син і дочка. На німецько-радянську війну дідуся вже не призивали. Він був чудовим знавцем техніки і міг на слух визначити деталь, яку потрібно було відремонтувати. Зважаючи на це, отримав бронь і працював у колгоспі. Під час німецької окупації переховувався в лісі, щоб не допомагати німцям, які шукали фахівця для ремонту техніки. Приходив додому, коли їх у селі не було. Бабуся Дарія розповідала, що німці були дисциплінованими й нічого поганого місцевому населенню не робили. Часом просили зготувати їжу із продуктів, які самі же приносили. Після війни дідусь Яків і бабуся Дарія працювали в колгоспі у Жидівцях, які тоді вже перейменували на Жовтневе».

У Луцьку

«У дідуся Якова був брат Павло Зотович Козік, який навчався в Києві на історика. Після війни він працював в Луцькому державному педагогічному інституті імені Лесі Українки на історико-філологічному факультеті. Певний час був завідувачем кафедри історії. Спеціалізувався на історії стародавнього світу. У 1950-х рр. моя мама приїхала до Луцька, вступила на історико-філологічний факультет інституту. Тоді було складно вирватися із села на навчання в місто. Після здобуття освіти вона працювала в школі в Затурцях (сьогодні у Володимирському районі Волинської області, – авт.), а також в Умані Черкаської області.

Мої батьки, Катерина й Антон, познайомилися на танцях у Будинку офіцерів ще під час навчання в Луцьку. В 1963 р. вони одружилися, лишилися тут жити. Наступного року народився я, а в 1970 р. – мій менший брат Альберт.

Олександр Свіца з братом Альбертом і мамою Катериною, 1987 р.

Батько все життя працював на автозаводі. Мама після виходу з декретної відпустки через відсутність вакансій у школах пішла працювати в дошкільні заклади. Закінчувала свій трудовий шлях завідувачкою одного з дитячих садків Луцька. Зараз їй 83 роки», – каже Олександр Антонович.

Сам він після закінчення школи навчався в Луцькому технікумі радянської торгівлі (сьогодні Фаховий коледж технологій, бізнесу та права Волинського національного університету імені Лесі Українки, – авт.). Певний час працював у торгівлі. Згодом навчався на водія, працював на автозаводі водієм і слюсарем: «Я хотів далі навчатися. Мені подобалася юриспруденція, а в Україні було складно вступити в університет на юридичний факультет. Зважаючи на це, я поїхав у Воронеж, де чотири роки вчився на стаціонарній формі, а завершував навчання вже на заочному відділенні, оскільки повернувся до Луцька на постійне місце проживання».

Брати Йосип та Антон Свіци

«Після першого курсу університету я приїхав до Луцька, і ми з друзями вирушили на відпочинок у Карпати. Там у санаторії я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною, яка походила з Мукачевого. В 1990 р. ми одружилися, а в 1991 р. у нас народився син Станіслав», – згадує Олександр Свіца.

У 1990-х рр. він працював судовим виконавцем у Ківерцівському районному народному суді, був консультантом із судової роботи в управлінні юстиції облвиконкому, спробував себе також у житловому будівництві. Через економічну кризу, проблеми зі здоров’ям, розлучення з дружиною пережив кілька дуже складних років. У цей період став прихильником харизматичного напряму у протестантстві. Згодом усе поступово налагодилося. Присвятив себе сину, який повернувся із Закарпаття до Луцька, а потім вступив до університету в Польщі. Як і батько, він юрист за фахом.

«У товаристві згодилися мої знання»

«У 1998 р. я почав працювати юристом на хлібозаводі. До 2010 р. займався також приватною практикою. Перестав працювати в цій сфері, оскільки стало бридко дивитися на корупційні процеси, які відбувалися в судовій системі в той час», – каже Олександр Свіца.

У 1999 р. він став членом Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської: «Тут згодилися мої знання з юриспруденції. Радий, що можу прислужитися. Наша організація – це об’єднання, із якого потім у силу різних обставин повставали інші організації. Сьогодні ми маємо відділення в Берестечку, Горохові, Любешеві, Маневичах і Ківерцях».

У ТПК імені Еви Фелінської Олександр Свіца виконує багато функцій. Понад 10 років він директор суботньо-недільної школи при товаристві. Також він голова ревізійної комісії, член ради товариства, голова «Кола сибіряків», що діє при ньому. Виконує багато організаційної роботи. Із 2009 р., коли при ТПК почали видавати двотижневик «Волинський монітор», він відповідає за розповсюдження газети – саме завдяки йому вона потрапляє до читачів у різних регіонах України.

Олександр Свіца в ролі Святого Миколая в суботньо-недільній школі

Під час покладання вінків на Марші пам’яті засланців Сибіру в Білостоці. 2015 р. Фото: Ірина Канагеєва.

Сергій Гладишук

Фото з родинного архіву Олександра Свіци

***

Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.