Раїса Сеймівська – членкиня Товариства польської культури і парафіянка костелу Пресвятого Серця Ісуса Христа в Костополі. Сьогодні вона розповідає про життя своєї родини на Житомирщині й Рівненщині, а також у Німеччині та Красноярському краї Росії.

Родина Стамповських

«Мою бабусю по батьковій лінії звали Поліна Стамповська. Вона народилася в 1900 р. у польсько-німецькій колонії Маргаритівка на Житомирщині. Згодом її родина переїхала до села Курчицька Гута (сьогодні в Звягельському районі Житомирської області, – авт.). Бабуся розповідала: коли їй було дев’ять років, то під час пологів померла її мама. Менший брат вижив, але лишився глухонімим. Через певний час після смерті матері помер і бабусин батько. Вони з братом і старшою сестрою лишилися сиротами. Коли сестра вийшла заміж, її чоловік почав розпоряджатися родинними землями. Бабуся також згадувала Першу світову війну та російських козаків, що брутально поводилися з місцевим населенням», – говорить Раїса Францівна.

Із приходом радянської влади старшу сестру її бабусі вислали до Сибіру разом із чоловіком. Приблизно в 1922 р. бабуся Поліна вийшла заміж за Станіслава Стамповського, який народився в 1902 р.: «Дідусь Станіслав був освіченою людиною і працював у Курчицькій Гуті керівником охорони склозаводу. На заводі працювали всі наші родичі. Наша родина була середнього достатку. В 1923 р. у Станіслава та Поліни Стамповських народився син Франц (батько пані Раїси, – авт.), а в 1925 р. – дочка Юзефа. У них була ще одна дитина, але вона рано померла».

Дідусь пішов за радянською владою

«У дідуся Станіслава Стамповського був брат, який не хотів жити в СРСР, тож він виїхав до Західної України. Його подальша доля мені не відома. Натомість дідусь Станіслав пішов за радянською владою. Приблизно наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. він покинув бабусю Поліну з дочкою Юзефою і, забравши мого батька Франца, виїхав до Красноярського краю Росії разом із новою дружиною. Там він служив майором НКВС і був комендантом одного з районів. Мій батько згадував, що дідусь ховав до шухляди всі доноси на людей, які йому надходили. Так він намагався рятувати їх від безпідставних звинувачень. У 1937 р. дідуся Станіслава арештували й під час обшуку знайшли доноси, яких він не передавав до вищих органів влади. Через це в лютому 1938 р. його розстріляли як ворога народу. Після цього мій батько вирішив повернутися в Україну. Дідуся ж реабілітували посмертно лише в 1960 р.», – розповідає Раїса Францівна.

Повернення батька до України

«Приблизно в 1939 р. батько вирушив в Україну. Він не отримав від мачухи жодної підтримки й мусив дорогою працювати в різних колгоспах, аби заробити собі на життя. Його подорож тривала до початку німецько-радянської війни. В Україні батько змінив прізвище на Станковський. У 1941 р. він дістався Житомирщини, де його арештували німці. Вони подумали, що тато – солдат Червоної армії, адже на ньому була військова форма, яка лишилася в нього від батька. Проте одна знайома жінка впізнала його й почала переконувати німців, що перед ними – не солдат, а підліток, одягнений у військову форму. Батька невдовзі відпустили додому, до Курчицької Гути. Бабуся Поліна в роки війни працювала на склозаводі в селі до того часу, поки і завод, і село не спалили німці. Вони хотіли також розправитися з людьми, але діти почали плакати, тож їх усіх відпустили до лісу. Там люди повикопували землянки і так жили до завершення війни», – продовжує пані Раїса.

Її батько недовго перебував удома. Влітку 1942 р. німці відправили його на примусові роботи до Німеччини в місто Мангайм (сьогодні в землі Баден-Вюртемберг, – авт.): «Звідти він утік, але його впіймали і відправили до в’язниці в місті Ессен (сьогодні в землі Північний Рейн-Вестфалія, – авт.). Там він працював на будівництві доріг. Пізніше перебував в ув’язненні в інших містах. У 1944 р. його відправили на роботу до одного господаря, який мав пивний бар. Там тато працював до його визволення американськими військами в червні 1945 р. Після цього його відправили до Чехословаччини, де мобілізували до Червоної армії. В 1947 р. батько демобілізувався й переїхав до Костополя, куди раніше відправилася бабуся Поліна з дочкою Юзефою (після війни значна частина жителів Курчицької Гути переїхала до Костополя і влаштувалася на роботу на місцевому склозаводі, – авт.). У Костополі мій батько познайомився з мамою Леонідою Якубовською».

Їздили до костелу в Городниці

«Мої дідусь і бабуся по материнській лінії – поляки з Курчицької Гути. Дідуся звали Микола Якубовський, а бабусю – Єва, в дівоцтві Лабенська. Батьки моєї бабусі Єви, Павло і Флорентина Лабенські, були репресовані в 1930-х рр. (детальніше про це ми писали в статті «Польські гутники Лабенські», – авт.). Це була звичайна селянська родина. Час від часу вони їздили до костелу в Городниці (селище міського типу у Звягельському районі, – авт.), бо в самій Курчицькій Гуті костелу не було. В 1930 р. народилася моя мама Леоніда, в 1941 р. – її сестра Марія, в 1949 р. – сестра Болеслава. В роки війни дідуся Миколу Якубовського призвали до Червоної армії. Згодом він отримав поранення й повернувся додому. Після війни і Якубовські, і Лабенські також переїхали до Костополя та переважно працювали на місцевому склозаводі», – розповідає Раїса Францівна.

Після війни родина Якубовських облаштовувала своє життя в Костополі: «Переселенців із Курчицької Гути розселяли у вільних будинках, але дідусю Миколі забракло хати. Лишився тільки один розвалений будинок, поблизу якого під час війни впала авіабомба. Дідусю рекомендували не брати тої хати, але він не послухав. Підбив стелю й підлогу і родина там поселилася. Лише в 1962 р. він звернувся до військових і сапери, знайшовши ту бомбу, дістали її та підірвали на полігоні. Дідусь працював у Костополі на склозаводі. Після його смерті бабуся Єва працювала в готелі».

Удома розмовляли польською мовою

«Мій батько Франц Станковський і мама Леоніда Якубовська одружилися в Костополі 1951 р. Я народилася в 1956 р. Окрім мене, в сім’ї виховували ще чотирьох дочок. Мої батьки були грамотними людьми. Вдома ми розмовляли польською мовою, а на людях – українською. Наша родина була дружньою. Усі родичі, здебільшого Лабенські, збиралися в бабусі Єви та дідуся Миколи на католицькі свята і говорили польською мовою. На православні свята ми не збиралися, але нічого в ті дні не робили. Пригадую: коли я ходила до другого класу, до нас по молоко прийшла одна вчителька і зробила мамі зауваження, що ми спілкуємося польською мовою. Загалом я завжди вважала себе полькою, оскільки постійно перебувала в середовищі поляків», – каже пані Раїса.

Франц і Леоніда Станковські з дітьми, приблизно 1950 р.

Її батьки працювали у фінансовому відділі на склозаводі в Костополі. «Коли я була маленькою, то з мамою трапилася трагедія. Одного разу вона йшла через колію і потрапила під поїзд, через що втратила дві ноги. В 1980 р. мама померла. Натомість батько жив до 1999 р.», – згадує Раїса Францівна.

Справа Раїса Сеймівська із чоловіком Іваном, посередині її батько Франц Станковський із онуком, зліва сестра Неля з чоловіком, 1987 р.

У центрі батько Франц Станковський, 1987 р.

Закінчивши вісім класів звичайної школи, вона перейшла у вечірню: «У 16 років я почала працювати на склозаводі, поєднуючи роботу з навчанням. Пригадую: була зима, а в мене із взуття – лише гумові чоботи. Після закінчення вечірньої школи я вступила на хіміко-технологічний факультет Львівського політехнічного інституту. Перший рік навчалася на підготовчому відділенні. Під час навчання один знайомий привозив мені польські книги і я вдосконалювала свої навички читання. Після шести років навчання я повернулася до Костополя, де працювала інженером-технологом на склозаводі».

Зі своїм майбутнім чоловіком Іваном Степановичем Сеймівським пані Раїса познайомилася під час навчання в інституті: «Він походить зі Львівщини. Через рік після завершення навчання ми одружилися. Чоловік також працював на склозаводі головним технологом. У 1982 р. у нас народився син Іван, а в 1984 р. – дочка Марина». Нині Іван і Раїса Сеймівські – пенсіонери, тішаться чотирма внуками.

Шлюб Івана і Раїси Сеймівських, 1981 р.

У 1990-х р. Раїса Сеймівська разом з Іриною Котвицькою стояла біля витоків Товариства польської культури в Костополі. І сьогодні вона активна діячка ТПК, а також парафіянка місцевого костелу Пресвятого Серця Ісуса Христа.

Неодноразово разом з іншими парафіянами бувала на зустрічах із папами римськими. В 1999 р. була в Замості під час візиту Йоана Павла ІІ. У 2001 р. відвідала Львів під час прибуття понтифіка до міста. У 2006 р. пані Раїса їздила до Кракова на зустріч із Папою Бенедиктом XVI. Згадує, що тоді з нею сталася кумедна історія. Кожен на цю зустріч віз камінець як символ початку будівництва каплички в пам’ять про Йоана Павла ІІ. Натомість пані Раїса взяла із собою важкий базальтовий камінь. Потім його довелося нести аж 5 км. У 2016 р. Раїса Сеймівська побувала на зустрічі з Папою Франциском у Ватикані.

Раїса Сеймівська із сестрами, 2018 р.

Сергій Гладишук

На головному фото: Раїса Сеймівська, 2023 р.

***

Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.