Софія Леонтіївна Голдованська походить із польсько-української родини з Горохівщини. Разом із дочкою Богданою, яка досліджує генеалогію роду, розповідає нам про минуле своєї родини.

«Мені вдалося дослідити різні гілки нашого роду, починаючи з 1691 р., – говорить про свої генеалогічні пошуки Богдана, донька Софії Голдованської. – Якщо зосередитися на нашій основній лінії Загурських, то найдавнішого предка, метричний запис якого мені вдалося відшукати, звали Станіслав. Він народився 1826 р. у Дружкополі (сьогодні село Журавники в Луцькому районі Волинської області, – авт.). Його дружина Валерія Канська походила з Кисилина (нині Володимирський район Волинської області, – авт.). Тут вони і проживали».

Метричний запис про народження Станіслава Загурського, 1826 р.

«Завдяки сповідальним відомостям я дізналася, що станом на 1866 р. вони вже були одружені і в них народився син Стефан. Згодом Стефан Загурський одружився з Марією Бартосевич. Наприкінці XIX ст. вони переїхали до Дружкополя. Цікаво, що колись Дружкополем володів Алоїзій Загурський, а дворовими (тобто слугами, – авт.) у нього були Бартосевичі. На жаль, поки що мені не вдалося довести його пряму спорідненість із нашими предками Загурськими», – зазначає Богдана.

«Нас позбавляли титулів і землі»

«Потрохи царська влада, напевно за участь у польських повстаннях, позбавляла наших предків титулів і землі», – каже Софія Леонтіївна Голдованська. Згідно з розвідками її доньки, вже із середини XIX ст. членів родини записували в метричних книгах не шляхтичами, а однодвірцями, тобто перехідним станом між шляхтою і селянами.

«Мої дідусь і бабуся Стефан та Марія Загурські були вже біднішими, хоча й мали свій склад і молотарку, що допомагала по господарству. В 1903 р. у подружжя народилася найстарша дочка Софія (Софію Леонтіївну Голдованську назвали на честь цієї тітки, – авт.), у 1905 р. – мій батько Леонтій, якого вдома всі називали Льонек. У 1913 р. народилася Марія, яку всі називали Машуня, далі – Гелена і в 1916 р. – Євгенія», – зазначає пані Софія.

Вона ділиться родинними спогадами: «Коли мій батько Леонтій був маленьким, то пошкодив вухо й потім усе життя недочував. А ще, граючись сірниками, спалив склад, який був у власності родини. Такі от речі робив у дитинстві (усміхається, – авт.)».

У роки Першої світової війни родина Загурських, зважаючи на близькість фронту, тимчасово виїхала із Дружкополя на Житомирщину, де народилася найменша дочка Євгенія. Після завершення війни всі вони повернулися додому. Найстарша дочка Загурських Софія в Дружкополі вийшла заміж за заможного місцевого українського хлопця Андрія Костюка. Згодом уся сім’я перебралася жити до нього.

Кум і кума

«Мій тато закінчив лише початкову школу, вмів читати і писати, мав гарний почерк. До армії за польської влади його не призивали через вади слуху. До того ж він накульгував на одну ногу», – говорить Софія Леонтіївна.

За її словами, батькові сестри мали ґрунтовнішу освіту. У родинному архіві зберігся документ від 29 травня 1920 р., який засвідчує навчання Софії Загурської в 2-й державній гімназії Житомира. У той час місто ще входило до Української Народної Республіки.

Посвідчення про навчання Софії Загурської в Житомирі, 1920 р.

«У мого батька був друг на прізвище Крупник – керівник залізничної станції у Стоянові (село в Червоноградському районі Львівської області, – авт.). Коли в нього народився син, він узяв мого батька за кума, а кумою – мою маму Марію Рощину родом із Горохова. Так на хрестинах мої батьки і познайомилися. Вони одружилися в 1938 р. і поселилися в Горохові. Я народилася в березні 1939 р.», – додає Софія Голдованська.

Справа Марія Загурська, тітка Софії Голдованської, початок 1930-х рр.

Її мама народилася 1908 р. у польсько-українській родині: «Дідусь Костянтин Рощина був українцем. Він господарював і шив взуття. Цей фах від нього перейняла мама. Моя бабуся Стефанія Могилецька походила з польської родини».

«Ми хотіли виїхати до Польщі»

«Мою тітку Гелену Загурську разом із її чоловіком-українцем Петром Ващуком радянська влада, яка прийшла сюди в 1939 р., примусово вивезла до Казахстану через те, що в них було багато землі. Спочатку планували вивезти лише її чоловіка, але тітка сказала, що поїде з ним», – зауважує Софія Леонтіївна.

«У роки Другої світової війни я з батьками жила в Горохові, а дідусь і бабуся Загурські – в Дружкополі. Дідусь Стефан помер у 1943 р. за невідомих обставин… Знаю лише, що в той час він переховувався в сусідів у погребі. Після смерті дідуся бабуся Марія з дочками Євгенією та Машунею вирішила виїхати до Польщі. Євгенія з чоловіком поселилися в Південно-Західній Польщі в місті Камєнна Ґура. А Машуня з бабусею Марією опинилися в місті Краснік, що в Люблінському воєводстві.

Мій батько також хотів виїхати до Польщі. З Горохова ми з батьками вирушили на залізничну станцію Стоянів. Там зустріли мамину сестру з чоловіком, які лишили одяг для мене. Після Стоянова ми відправилися до містечка Хирів, що поблизу сучасного польсько-українського кордону. Далі ми не могли їхати, оскільки залізничну колію було зруйновано. Тато кожного дня ходив дізнаватися, чи її ще не відремонтували. Одного разу він не повернувся. Згодом виявилося, що його схопили німці й відправили на примусові роботи до Німеччини», – розповідає Софія Голдованська.

Вона згадує про перебування батька в Німеччині: «Тато працював на швейній фабриці під Берліном. В одному храмі він зустрів мамину сестру, яка також працювала десь поблизу. Вона згадувала, що батько був погано одягнений і втомлений. Через це мамина сестра дала йому одну із сорочок свого чоловіка. На примусових роботах батько перебував до кінця літа 1945 р. Коли американські війська прибули до Берліна, запрошували його поїхати до США на роботу, але тато відмовився й повернувся до нас із мамою в Горохів».

Поки Леонтій Загурський був у Німеччині, маленька Софія з мамою жили в Горохові: «Наша хата згоріла, тож мій тато збудував тимчасове житло в садку тітки, яка виїхала до Польщі. За німецької влади я ходила в дитячий садок, вчила німецьку мову та різні вірші. На свята ми отримували подарунки. Пригадую свою виховательку, пані Надію, яка також була медичкою. За погану поведінку діти могли отримати лінійкою по руках».

Леонтій і Марія Загурські, 1938 р.

Софія Леонтіївна додає, що її мама заробляла на прожиття, шиючи для людей, які віддячували їй зерном і хлібом. Після повернення батька Загурські лишилися в Горохові. Спершу мешкали в орендованих квартирах, а згодом почали будувати свою хату. В ній донині живе Софія Голдованська.

«Тато говорив з акцентом»

Софія Леонтіївна розповідає про своїх родичів, які виїхали до Польщі: «Бабуся Марія померла в 1946 р., а мої тітки Машуня і Євгенія приїжджали до нас у Горохів у 1960-х рр. Із татом вони спілкувалися лише польською мовою. Мій батько, до речі, цікаво розмовляв українською. Він міг поплутати відмінки або чоловічий і жіночий роди. І все життя говорив із польським акцентом».

Моя співрозмовниця згадує про те, що до них у гості приїжджав із Польщі мамин брат Микола Рощина: «Його дружина була полькою, і він навіть воював у складі польських військових підрозділів. Після смерті дядька ми підтримували зв’язок із його дітьми».

«Після закінчення школи я спробувала вступити на геологічний факультет Львівського університету, але мене не прийняли. Повернувшись додому, працювала піонервожатою. Через рік вступила на географічний факультет Львівського університету. На практику ми їздили досліджувати цілину. Робота полягала в дослідженні ґрунтів і складанні карт тих чи тих земель. Під час навчання в університеті нас відправили в Казахстан, де я зустрілася з дядьком Петром, якого разом із дружиною Геленою заслали туди ще на початку Другої світової війни», – говорить пані Софія.

«Були гоніння на студентів і відомих людей»

«Під час мого навчання в університеті були студенти, які йшли у третій кабінет на другому поверсі та інформували адміністрацію про ситуацію на курсі. Таким чином органи безпеки слідкували за молоддю. Були гоніння на студентів і відомих людей. З університету могли виключити за якесь необережне слово. Про владу ми майже не розмовляли, не критикували її, оскільки знали, що нас можуть покарати. В роки мого студентства всі говорили про поета Дмитра Павличка. Я була знайома з Атеною Пашко (дружиною В’ячеслава Чорновола, – авт.), яка також зазнавала переслідувань із боку радянської влади.

Одна моя приятелька познайомила мене з українцями, які ходили за Львів співати українських пісень. Хтось доніс, що я була в їхній компанії, і потім у мене були через це проблеми. У студентські роки у Львові я жила у свого двоюрідного брата Анатолія. Він був старший за мене і вже мав у місті свій куток. Анатолій знав польську мову, оскільки народився ще в 1928 р., за Польщі. Він слухав Польське радіо й виписував польські газети. Поступово і я вивчила польську мову», – розповідає Софія Леонтіївна.

Після закінчення університету вона до 1967 р. працювала в Казахстані, в Караганді: «Там я була в наукових експедиціях. Після повернення з Казахстану працювала в Луцьку в зональній лабораторії. Згодом мене запросили до Львова, звідки я їздила в експедиції до Сибіру, зокрема до Алтаю. Моїм останнім місцем роботи до виходу на пенсію була агрохімічна лабораторія в Горохові».

Софія Голдованська, 1960-ті рр.

Мода на іспанську в Горохові

Ще під час перебування в Казахстані Софія Голдованська вперше вийшла заміж. У цьому шлюбі в неї народився син Леонід, нині покійний. Зі своїм другим чоловіком Ярославом Антоновичем Голдованським пані Софія була знайома ще зі школи.

У 1950-х рр. до Горохова повернулася родина, яка емігрувала до Аргентини в міжвоєнний період. Згодом, розчарувавшись у радянській дійсності, вона виїхала назад до Латинської Америки, але мода на іспанську культуру та мову лишилася в молодіжних колах Горохова. Під час навчання у Львівському університеті Софія Леонтіївна та Ярослав Антонович разом захопилися іспанською мовою. Майбутній чоловік навчав Софію Леонтіївну, оскільки сам уже опанував іспанську. До того ж він навчався на іноземній філології і знав ще англійську, німецьку та польську мови.

Згодом дружба переросла в кохання і в 1971 р. Софія Леонтіївна та Ярослав Антонович одружилися. Певний час пан Ярослав працював завідувачем кафедри іноземних мов Луцького національного технічного університету. В 1976 р. у них народилася дочка Богдана.

Записка з контактами

У 2016 р. Богдана разом із чоловіком Максимом вирушили до Красніка в Люблінському воєводстві, щоб відновити контакти з родичами. Приїхавши на цвинтар, Богдана відшукала могили прабабусі Марії Бартосевич і її дочки Машуні. Якихось контактів із їхніми нащадками не було, тому вона лишила поблизу надгробків записку зі своїми даними. Як тільки повернулася додому, побачила на електронній пошті лист від своїх троюрідних сестер Еви та Ельжбети з Любліна, які були дуже раді відновити родинні зв’язки.

Ярослав і Софія Голдованські. 2013 р.

Софія Леонтіївна Голдованська живе в Горохові. Радіє, коли до неї приїжджає дочка Богдана й допомагає з роботою на городі. Власне, наша розмова і перервала цей процес. Наймолодшою в родині є внучка Юлія, яка закінчила кафедру історії Києво-Могилянської академії і зараз працює у сфері журналістики. На початку 1990-х рр. пані Софія почала ходити і до костелу, і до церкви. За радянської влади це могло зашкодити на роботі. Сьогодні в родинному колі нащадки Загурських із Дружкополя відзначають і католицькі, і православні свята.

Софія Голдованська в Берестечку, 2019 р.

Сергій Гладишук

На головному фото: Родина Загурських у Дружкополі, 1933 р. (сидять зліва направо: Марія Загурська, Марія Бартосевич, Стефан Загурський, Софія із сином Анатолієм; стоять зліва направо: Євгенія Загурська, чоловік Марії Загурської Зигмунт Профіч, Гелена Загурська та Леонтій Загурський).
Усі фото походять з родинного архіву Софії Голдованської.

***

Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.