З Іваном та Іриною Багінськими, що належать до Товариства польської культури в Костополі, ми розмовляли про роди Багінських і Трухановських із Житомирщини. Героїв цієї публікації доля звела в Романові. Разом вони вже 52 роки.

Дідусь рано помер

«Мій дідусь Альбін Багінський народився в польській колонії Юліянівка (сьогодні село Улянівка в Житомирському районі Житомирської області, – авт.). Його дружина Рафаліна Савіцька походила зі збіднілих дворян. Її батько Стефан володів 17 га землі навколо Юліянівки. В 1921 р. в Альбіна й Рафаліни Багінських народився син Антон, мій батько. Окрім нього, в сім’ї виховували дочок Юлію і Аделю та сина Томаша. Дідусь дуже рано помер, тож я мало що знаю про нього. Після смерті чоловіка бабуся Рафаліна вдруге вийшла заміж за Петра Зелінського. У цьому шлюбі народилися ще дві дитини: Казимир і Мечислав.

У міжвоєнний період мої рідні жили в Юліянівці. Працювали на землі, ходили до костелу в Романові або Мирополі (села в Житомирському районі, – авт.). На великі свята відвідували костел у Полонному (місто в Шепетівському районі Хмельницької області, – авт.). Там переважно хрестили всіх наших родичів, але мене – в костелі в Мирополі», – розповідає Іван Багінський.

Про життя свого батька він згадує так: «Мій тато не пам’ятав свого батька Альбіна. Його виховував вітчим Петро Зелінський, який у 1930-х рр. працював у колгоспі. Голодомор 1932–1933 рр. і подальші репресії не торкнулися родини. Замолоду мій батько наступив на косу і мав ваду ноги. Через це потім його не призивали на військову службу. Тато був освіченою людиною, працював бухгалтером».

Під час Другої світової війни сім’я певний час жила в лісі: «Поряд були радянські партизани. Бандерівці також навідувалися в наші місцевості. Приблизно в 1942 р. мій батько познайомився з мамою Геленою Ліснєвською. Невдовзі вони одружилися».

«Моя мама Гелена Ліснєвська походила із села Вільшанка (сьогодні в Житомирському районі, – авт.). Її виховувала бабуся, оскільки мама рано померла. Після шлюбу мама з татом лишилися жити в Юліянівці. В 1943 р. у них народилася дочка Марія, яка померла ще немовлям, у 1945 р. – Софія, в 1947 р. народився я і в 1954 р. – найменший син Віктор», – продовжує Іван Антонович.

Антон і Гелена Багінські з дочкою Софією та сином Іваном, 1950-ті рр.

Удома говорили польською мовою

«Після війни батько працював у колгоспі бухгалтером, а мама була ланковою. Згодом ми переїхали до Романова (сьогодні село в Житомирському районі, – авт.), оскільки в нашій Юліянівці лишилося мало людей. Тут я ходив до школи. Коли був маленьким, то вдома говорили польською мовою, а в школі й на вулиці – українською. З нами жила бабуся Рафаліна, яка до кінця життя розмовляла тільки польською. В родині всі діти знали, що ми – поляки.

Іван Багінський із батьками Антоном і Геленою, кінець 1950-х рр.

У повоєнні роки були розмови про виїзд до Польщі, але ми боялися переселення. Після закінчення школи в Романові я вступив до училища в Довбиші (сьогодні у Звягельському районі на Житомирщині, – авт.). Також навчався в Сєвєродонецьку. Там мене призвали на військову службу, яку я проходив у Білій Церкві. Займався боротьбою. Після армії думав вступати в Київ на фізичне виховання, але мама сховала документи, тож я повернувся до родини в Романів (усміхається, – авт.). Сюди ж приїхала моя майбутня дружина Ірина», – говорить Іван Багінський.

Дядько став письменником

Польське коріння Ірини Багінської тягнеться з Романова: «Дідусь Климентій Андрійович Трухановський народився в 1874 р., а бабуся Кароліна Францівна – в 1880 р. Дідусь працював на залізничній станції Разіне поблизу Романова, а бабуся опікувалася домом. У родині виховували шістьох дітей. Старший син Казимир (Казімеж) переїхав до Польщі ще в міжвоєнний період. Він став письменником».

Родина Трухановських. Крайня зліва – Кароліна Трухановська з дочкою Софією, крайній із правого боку – Климентій Трухановський, 1932 р.

Казимир Трухановський, дядько Ірини Багінської, народився в 1904 р. Згідно з інформацією краєзнавця Олександра Контратюка, якого цитує видання «Твій Романів», майбутній письменник навчався в Житомирі, а згодом у Києві, в Університеті Святого Володимира, де почав проявляти літературні здібності. В 1925 р. родина вирішила таємно відправити Казимира з СРСР до Польщі, аби вберегти від переслідувань польської інтелігенції та надати можливість для подальшого розвитку літературного таланту. Батьки знайшли провідника, який погодився переправити Казимира через радянсько-польський кордон.

У Ківерцях у Казимира Трухановського народилася донька Божена Трухановська, відома польська ілюстраторка. У виданні «Wołyński Dziennik Wojewódzki» за 1931 р. про нього згадано як про працівника Дирекції державних лісів у Луцьку. Зрештою дебютував він у виданні «Echa Leśne». Пізніше жив у Варшаві та Лодзі. Працював у тижневику «Nowiny Literackie». Найвідомішим твором Казимира Трухановського вважають фантастичний роман «Тотенхорн».

Казимир Трухановський із сестрою Геленою під час приїзду в Романів, кінець 1960-х рр.

Про інших дітей із родини Трухановських Ірина Багінська розповідає так: «Станіслав брав участь у Другій світовій війні. Броніслава відправили працювати на Урал. Дочки Гелена і Марія лишилися жити в Романові, а моя мама Софія, яка народилася в 1927 р. і була найменшою, мешкала разом із батьками, поки дідуся не арештували».

У 1937 р. її дідуся Климентія арештували і звинуватили в антирадянській діяльності: «Наприкінці року його розстріляли в Бердичеві. Моя мама розповідала, що з дідусем так повелися через наше польське походження. Після цього бабуся Кароліна разом із найменшою дочкою Софією поїхала на Урал до сина Броніслава, оскільки побоювалася, що її також можуть репресувати як і чоловіка. Там бабуся і померла, а моя мама працювала на військовому заводі. Після війни в 1945 р. вона вирішила повернутися до нашого села, але сестри не прийняли її через складне матеріальне становище. Тож мама пішла на залізничну станцію Разіне, де до війни працював дідусь Климентій».

На засланні

«На залізничній станції Разіне мама познайомилася з поляками, які запропонували їй поїхати з ними до Польщі. Вони мали документи на людину, яка відмовилася від поїздки, і мама скористалася цим. Під чужими документами вона поїхала до Польщі в надії відшукати брата Казимира. Згодом опинилася в Кракові, де знайшла роботу в їдальні. В місті було багато російських офіцерів, які дізналися, що вона нелегально переїхала до Польщі. Маму видали органам безпеки і згодом повезли до Мінська. Тут над нею відбувся суд. Спочатку її звинувачували у зраді батьківщини, за що передбачалася найвища міра покарання. Проте поважного віку суддя вирішив змінити статтю молодій дівчині, пожалівши її. Врешті маму заслали до Республіки Комі АРСР на три роки. Тут вона познайомилася з моїм батьком Ювеналієм Львовичем Денисовим.

Мій батько народився в 1909 р. Він був родом із Сибіру. У складі Червоної армії брав участь у Другій світовій війні, потрапив у полон до німців. Згадував, що з полону його визволили американці. Далі росіяни забрали його та відправили на заслання в Республіку Комі АРСР. Таким було покарання за перебування в німецькому полоні. Дорогою з ним жорстоко поводилися. Він розповідав, що ув’язнених часто безпідставно розстрілювали», – пригадує Ірина Багінська.

У 1949 р. у Республіці Комі АРСР народилася її старша сестра Тетяна, в 1952 р. – сама пані Ірина, в 1953 р. – брат Віктор, а в 1957 р. – сестра Алла: «Ми жили в селищі міського типу Водний (сьогодні в складі міського округу Ухта Республіки Комі Росії, – авт.). Батько працював на заводі, а мама – на складах. Через певний час батько поїхав у Новосибірськ, тож мамі довелося самій нас виховувати. Пригадую, що вона якимось чином виписувала газету «Przyjaciółka», але з нами не розмовляла польською мовою, боялася, що в нас будуть через це проблеми».

Софія Трухановська з чоловіком Ювеналієм та дітьми: зліва – Ірина, у центрі – Тетяна, справа – Віктор, 1954 р.

В Україні

«У 1969 р. я закінчила школу у Водному, працювала там на заводі. Через рік під час відпустки вирішила поїхати до України в Романів. Мої тітки жили поруч із родиною Багінських. Там я і познайомилася з Іваном. У 1971 р. ми одружилися. Через рік у нас народилася дочка Анна, а в 1976 р. – син Дмитро. В 1978 р. ми переїхали до Костополя. Тут відкривалася спортивна школа, куди Івана запросили працювати тренером. Він навчався в Луцькому педагогічному інституті, а я – в Харківській юридичній академії, після закінчення якої працювала юристом у податковій інспекції. Перед виходом на пенсію ще працювала в пенсійному фонді, а Іван ще й сьогодні продовжує викладати фізичне виховання в місцевому будівельно-технологічному коледжі», – каже Ірина Багінська.

Донька Івана та Ірини Багінських зараз проживає в Білостоці, працює в Підляській опері та філармонії, а син Дмитро – в Костополі, зараз він служить у Збройних силах України.

Іван та Ірина Багінські одружені вже 52 роки. Мають троє внуків та двоє правнуків. За змоги намагаються відвідувати заходи, що відбуваються в Товаристві польської культури в Костополі, членами якого є з 90-х рр. До слова, під час розробки статуту цієї організації стало в нагоді те, що пані Ірина – юрист. Вона також стояла біля витоків харцерського руху на Волині, точніше його відродження: в 1998 р. у Костополі заснували харцерську дружину «Арка». Це був перший осередок харцерів на Рівненщині, слідом за яким з’явилися дружини у Здолбунові, Рівному та Томашгороді. Ірина Багінська найбільше опікувалася зухами – дітьми семи-восьми років, яких готують до харцерства. Із заснуванням «Арки» вона дбала про пошиття форми для них, давала їм різні завдання, організовувала ігри та пізнавальні поїздки.

Додамо, що газета «Волинський монітор» до костопільських читачів потрапляє саме завдяки Ірині Багінській. Після смерті Євгенія-Вітольда Наумовича саме вона отримує її на пошті та дбає, щоб наш часопис потрапляв до парафіян костелу Пресвятого Серця Ісуса Христа в Костополі, членів товариства, сусідів і знайомих.

Сергій Гладишук

На головному фото: Іван та Ірина Багінські, 2023 р.
Автор фото: Сергій Гладишук.
Всі інші фото походять з родинного архіву Івана та Ірини Багінських.

***

Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.