Едуард Перець став першим органістом костелу Святого Антонія в Збаражі після відновлення богослужінь у цьому храмі на початку 90-х рр. Саме тут він хрестився уже в дорослому віці. Донині є парафіянином цього костелу. Сьогодні він розповідає нам свою родинну історію та про власний шлях до віри.

Перці із Квасилова

«Мої дідусь і бабуся по батьківській лінії, Филимон і Анна Перці, жили в Квасилові (сьогодні у Рівненському районі Рівненської області, – авт.). Я мало що знаю про цю лінію, оскільки батько покинув нашу сім’ю, коли мені було три роки й відтоді ми майже не спілкувалися. Я не часто бував у Квасилові. Знаю лише, що дідусь і бабуся були православні. Спочатку вони проживали в якомусь іншому селі, але згодом переїхали до Квасилова. Дідусь Филимон був вмілим столяром, а бабуся Анна – домогосподаркою.

Батько дідуся Филимона був солдатом царської армії в роки Першої світової війни. Із дитинства пам’ятаю його фото в хаті у Квасилові. Мені невідомо, чи дідусь служив у Війську Польському, але цілком можливо. Пригадую, що він був без одного ока, проте не знаю, як він його втратив. У 1933 р. у сім’ї Филимона та Анни Перців народився син Микола – мій батько. У них був ще один син – Дмитро. Із середини 1960-х рр. я фактично не спілкуюся із цією гілкою своїх родичів. Знаю лише, що дідусь Филимон прожив довге життя», – розповідає Едуард Перець.

Микола і Параскевія Перці, 1960-ті рр.

Його батько Микола Перець після закінчення школи у Квасилові вступив до Рівненського музичного училища. У Рівному познайомився з Параскевією, мамою пана Едуарда. Згодом батьків скерували на роботу до Збаража.

Фурдики та Лесики з Малої Глуші

«Мої дідусь і бабуся по материнській лінії, Леонтій Фурдик і Параскевія Лесик, походять із села Мала Глуша (сьогодні в Камінь-Каширському районі Волинської області, – авт.). Бабуся працювала кухаркою в одного польського господаря», – продовжує Едуард Миколайович.

У Лесиків була велика родина. Про неї мій співрозмовник згадує так: «Один із братів бабусі в міжвоєнний період, закінчивши у Львові університет, поїхав на роботу до Франції. На жаль, зв’язки з ним у родини обірвалися і я більше нічого не знаю про нього. Інший брат бабусі, Петро Лесик, у роки Другої світової війни опинився в Німеччині, а згодом – в Америці. В США він займався готельним бізнесом. Прожив 95 років. Я бачився з ним уже в роки незалежності».

«У 1927 р. у Леонтія та Параскевії Фурдиків народилася дочка Параскевія – моя мама. Вона мала брата Івана та сестру Анну. Як тільки мама почала ходити до школи, розпочалася війна. Під час війни обоє  її батьків загинули, тож вона з меншими сестрою і братом залишилися сиротами. Як старша сестра вона ставила їх на ноги. Навчання завершила вже після війни, а далі вступила до Рівненської радянсько-партійної школи. В 1960 р. вийшла заміж за мого батька. Після цього їх обох направили на роботу у Збараж. Батько працював завучем у музичній школі, а мама – в управлінні сільського господарства. В 1961 р. народився я, а в 1965 р. – моя менша сестра. Після цього батько покинув нашу сім’ю, тож ми лишилися втрьох», – зазначає Едуард Перець.

Орган подобався з дитинства

«Після закінчення восьми класів школи у Збаражі, я вступив до Кременецького медичного училища, де навчався в 1977–1981 рр. Бував у місцевому костелі. Саме тоді я зрозумів, що орган – найкращий інструмент серед усіх інших. Ще з дитинства, коли я ходив у музичну школу, орган був для мене чимось святим. І вчитель у музичній школі завжди старався підбирати мені органні твори.

Едуард Перець, 1980-ті рр.

Після закінчення медичного училища я трохи працював, потім проходив військову службу в 1981–1983 рр. Згодом поїхав у Казахстан вступати до медичного університету. Вісім разів пробував вступити, але це мені так і не вдалося. Я лишився жити в Астані, працював там на різних роботах», – згадує Едуард Перець.

В Астані Едуард Миколайович почав займатися планерним спортом. На початку 1990-х рр. вирішив повертатися до України: «В березні 1991 р. я приїхав у відпустку до Збаража. Тоді охрестився в місцевому костелі Святого Антонія з Падуї. В травні того ж року остаточно повернувся в Україну. Довгий час я не міг знайти роботи за спеціальністю. В той час якраз відновилися римо-католицькі богослужіння в Збаражі і я почав їх відвідувати».

Едуард Перець, 1980-ті рр.

«Чому ви хрестилися саме в римо-католицькому костелі?» – запитую в пана Едуарда. «Це був дуже довгий шлях, – відповідає він. – Я шукав, що мені найближче до душі, що я розумію. Мої батьки були партійними і мене не охрестили. Хоч пізніше мама перечитала всю релігійну літературу, яку я мав удома. У Казахстані я відвідував богослужіння в храмах різних конфесій, але саме римо-католицька віра була мені найбільш близькою».

Едуард Перець зазначає, що, можливо, великий вплив на нього мало те, що під час навчання у Кременці бував у місцевому костелі. «Це була єдина святиня, куди нам, студентам, можна було заходити. Ніхто з викладачів не забороняв туди ходити, а от якби спіймали, що пішов до церкви, то тебе одразу відрахували би з училища», – додає мій співрозмовник.

«В Астані, де я жив, на окраїні міста був невеликий костел, точніше хата, в якій проводили богослужіння, але я тоді не мав часу їздити на другий кінець міста. Після того, як я почав приходити на богослужіння до збаразького костелу, наш настоятель, отець Отто-Роман Пєшхала OFM дізнався, що я маю музичну освіту. Він запропонував мені спробувати грати на органі. Я спробував і в мене почало виходити. Таким чином, з осені 1991 р. я був органістом костелу Святого Антонія з Падуї в Збаражі. В 1994 р. органісткою костелу стала Вікторія Довгаль», – продовжує Едуард Перець.

Едуард Перець, початок 1990-х рр.

Розповідаючи про римо-католицьку парафію в Збаражі у 1990-х рр., Едуард Перець згадує, що на початку 1990-х рр. не так багато людей відвідували костел. Передусім це були люди старшого покоління, які ходили до цього храму ще до Другої світової війни й у перші роки після неї, поки костел не закрили. Спочатку в монастирських приміщеннях у Збаражі, які в радянські часи переобладнали під завод, функціонувала капличка. Богослужіння відбувалися саме в ній.

Едуард Перець

«У нас була дружня атмосфера і чудові священники. Вони жили в монастирі. Спочатку отець Отто-Роман ночував у сакристії, де в нього було ліжко. Пізніше він отримав приміщення в монастирі, де облаштував свій побут.

Разом із ним працював отець Ауреліуш-Юліуш Новак OFM, який займався з дітьми. Для них тут влаштовували різні заходи. Отець Отто-Роман гарно готував і завжди пригощав дітей, особливо на дні народження. Пригадую отця Бернардина Свідерського, який був родом із Житомира. Він також був цікавою людиною, грав на різних музичних інструментах, зокрема на органі», – говорить Едуард Перець.

«Польську мову я вдосконалював у костелі, а почав її вчити самостійно ще в четвертому класі школи. В Збаражі в мене по сусідству жила пані Бялошицька, яка походила з Каліша. Її чоловік був українцем, тому вона лишилася в Україні. Вона дала мені польський буквар, який був у неї вдома. За ним я і вивчав мову», – зауважує Едуард Миколайович.

Сьогодні Едуард Перець – член Польського культурно-освітнього товариства «Збараж» і парафіянин костелу Святого Антонія. Кілька років тому він із дружиною взяв у цьому храмі костельний шлюб. Тут хрестилися також його сестра з чоловіком і їхній син.

Сергій Гладишук

На головному фото: Едуард Перець, 2023 р.
Автор фото: Сергій Гладишук.
Всі інші фото походять з родинного архіву Едуарда Перця.

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.