«Я ківерчанка. Усім серцем люблю Ківерці й на жодне інше місто їх не проміняю. Хоч мала привабливі пропозиції роботи з інших міст, уже 46 років працюю саме тут. Я навчаю дітей. Це моє покликання», – розпочинає свою розповідь Іванна Матюшик, голова ківерцівського відділення Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.

Вищу освіту вона здобула в Університеті імені Лесі Українки в Луцьку за трьома спеціальностями: російська філологія, англійська філологія, польська мова та література. Нині викладає англійську та польську мови в Ківерцівському ліцеї № 4. Одружена. Має двох доньок і двох онуків.

Перевезли будинок із Човниці

Бабуся нашої співрозмовниці Катажина Пілат (1911–1965 рр.) – із села Вишнів Грубешівського повіту Люблінського воєводства. Дідусь Степан Тимофійович Шкарлатюк (1906–1990 рр.) – із Човниці Луцького району Волинської області. Обоє – з багатодітних сімей. У родині Пілатів виховували п’ятеро дітей: окрім Катажини, ще Яна, Вікторію, Ганну та Францішку. Своєю чергою в сім’ї Шкарлатюків було шестеро дітей: Степан, Юхим, Григорій, Артем, Віра та Марія.

«Знаю, що бабуся походила із зубожілої шляхти. Наш прадід Мар’ян із родиною приїхав на Волинь купувати землю, але його обманув продавець. Через це прадід згодом помер молодим, залишивши дружину з малими дітьми на Волині. Він похований у Рожищі на старому польському цвинтарі. Також мені відомо, що рідний брат бабусі Ян працював на залізниці», – говорить Іванна.

Перший чоловік Катажини Пілат, Граціян Ходоровський, який працював лісничим інспектором, зник безвісти. І жінка залишилася з маленьким сином Ришардом на руках. У другому шлюбі (з дідусем Іванни Матюшик Степаном Шкарлатюком) вона народила двох дітей: Яна (по паспорту Іван, тато нашої співрозмовниці, 1936–1998 рр.) та Леокадію (1944 р. н.). До слова, син Катажини від першого шлюбу Ришард Ходоровський згодом виїхав у Польщу з частиною маминої родини.

Катажина Шкарлатюк (у дівоцтві Пілат) зі своїм першим чоловіком Граціяном Ходоровським. Дата взяття шлюбу: 15 лютого 1931 р.

Після приходу других совєтів Катажина і Степан Шкарлатюки фіктивно розлучилися. Дідусь був заможним господарем, тож так вони рятувалися від вивезення родини як куркулів. Після розлучення Степан Шкарлатюк із донькою жили в Човниці, а Катажина з двома синами перебралися до їхнього дому в Ківерцях – раніше вони перевезли сюди один зі своїх будинків, попередньо розібравши його по брусах.

Сім’я Степана і Катажини Шкарлатюків

Катажина Шкарлатюк (у дівоцтві Пілат) із сином Іваном

«Удруге бабуся з дідусем одружилися в 1952 р. Офіційно вони зареєстрували шлюб напередодні того, як мій тато мав отримувати паспорт. Я навіть маю копію свідоцтва про їхнє одруження. Це справжнє диво, що в мене зберігся цей документ, адже всього через рік, як я отримала свідоцтво, наш архів у Ківерцях згорів», – зазначає Іванна Матюшик.

Перші модники Ківерців

«Мій дід не був симпатиком радянської влади, тому після приходу других совєтів не захотів вступати до лав Червоної армії й пішов в Армію Крайову; там він був поваром на кухні. Сьогодні я вже можу про це сказати. А от за УРСР у сім’ї про це не згадували. Знаю, що дід був заможним господарем: мав будинки, тримав коней, корів, свиней. Викупив господарства своїх братів Григорія та Артема, які виїхали в Аргентину. Господарство в Човниці совєти згодом відібрали, тож родина після війни жила в Ківерцях», – зауважує Іванна.

Як додає, дідусь Степан був дуже поміркований і заощадливий. Вона не пригадує, щоб він хоч інколи підвищував голос чи тим паче кричав. Він працював у пожежній, і за надзвичайну силу товариші називали його Цвяхом.

Степан Шкарлатюк. 1972 р.

«Бабуся Катажина була дуже вродлива. Мала густу косу, яку заплітала навколо голови. Вона працювала кухаркою в одній зі шкіл, тому багато людей у Ківерцях її пам’ятають. Як розповідали, це була перша модниця в місті. Вона сама шила одяг, першою дістала шовкові панчохи зі швом позаду і, як ішла Ківерцями, то всі оглядалися. Іще вона бурячком підмальовувала щічки, а брови – спаленими сірниками. Мій тато Іван, як кажуть, був під стать своїй мамі. Наприклад, у нього першого з’явилося шкіряне пальто на хутрі. Розповідали, що йому симпатизували дівчата з половини Ківерців», – каже Іванна.

Також у її родині – два католицькі священники. Це син Ришарда, отець-канонік Марек Ходоровський, який служить у Люблінській митрополії, і син Леокадії, отець Олександр Гамалійчук – настоятель парафій у Торчині, Затурцях та Горохові.

Німецький концтабір

Рідні нашої співрозмовниці по маминій лінії – Дмитро (1906–1965 рр.) та Серафима (1913–1991 рр.) Вавілови – з Ідриці Себежського району Псковської області. Незабаром після окупації Псковської області німцями подружжя з маленькою донькою Валентиною (мама Іванни Матюшик, 1934 р. н.) вивезли в концтабір. Найімовірніше, до концентраційного табору, який діяв на території поселення до приходу Червоної армії.

«Найстрашніші сторінки моєї родинної історії – розповіді мами про німецький концтабір. Дід Дмитро брав участь у радянсько-фінській війні, там обморозив стопи і втратив пальці ніг. Його комісували з війська і не призвали на початку німецько-радянської війни. Тому він разом із дружиною й донькою потрапили в концтабір.

За словами мами, в тому таборі утримували близько 800 людей. У бараках стояли дво- і триповерхові ліжка, збиті з дерева. Тих, хто хворів, вивозили нібито на лікування, а насправді просто знищували. Люди виживали там напівголодні. Варили баланду з лободи і кропиви, пекли хліб із тирси… Моя бабуся народила в концтаборі сина Анатолія, який помер немовлям: у неї не було молока, щоб його вигодувати. Рідні вижили тільки тому, що дід працював столяром й отримував якийсь мінімальний пайок від німців», – розповідає Іванна.

У цілому в таборі сім’я її мами пробула близько двох років. У 1945 р., як подружжя вже було на волі, у них народилася друга донька Віра.

Знайомство в луцькому універмазі

Батьки Іванни познайомилися в Луцьку. «Якось мій тато Іван поїхав у Луцьк і, гуляючи вулицями міста, зайшов у центральний універмаг. Там побачив мою маму Валентину, свою майбутню дружину. Її родич працював у «Бориславнафтогазі» на Львівщині й допоміг їй вступили в торговий технікум у Луцьку. Таким чином вона опинилася на заході України, де живе до сьогодні. У вересні цього року будемо відзначати її 90-річчя, – каже Іванна. – Мама 40 років пропрацювала в гарячому цеху на кухні, а тато був шофером, хоч і закінчив пожежну школу в Станіславові».

Іван Шкарлатюк в армії. Приблизно 1955–1956 рр.

Іван Степанович Шкарлатюк і Валентина Дмитрівна Вавілова одружилися в 1959 р.

В Івана та Валентини Шкарлатюків народилося троє дітей: Людмила (1960–1995 рр.), Іванна (наша співрозмовниця, 1961 р. н.) і Катерина (1976 р. н.).

«Ми здобули гарну освіту. Тато завжди заохочував нас до навчання, розвивав у нас жагу до знань. Пам’ятаю, коли мені було сім чи вісім, тато записав у зошит в алфавітному порядку назви всіх країн світу зі столицями. Так вчив мене географії. Із Польщі привіз буквар польської мови», – додає Іванна Матюшик.

Справа наліво: дід Степан, тато Іван, сестра Людмила, тітка Леокадія, двоюрідний брат Олександр. У другому ряді – Іванна Матюшик (вища) та її двоюрідна сестра Алла

«Я хотіла стати католичкою»

Один із її найяскравіших спогадів із молодих років – перший візит до Польщі в травні 1980 р.: «Я завжди знала, що моя бабуся – полька, й постійно відчувала у своїй крові дух польськості. З дитинства Польща асоціювалася в мене з казкою, зокрема через ті солодощі, лаковані туфельки, білі блузочки та берети з помпонами, які привозив тато… Мене не охрестили в дитинстві. Це були страшні часи тоталітаризму. Храми фактично не функціонували. Тому як тільки я змогла отримати паспорт, вирішила поїхати до родичів у Польщу, щоб прийняти хрещення там. Це був мій свідомий вибір. Я хотіла стати католичкою. І вирушила потягом до Холма. Пам’ятаю, як вразив мене вигляд костелу на пагорбі».

У Холмі Іванну зустріла племінниця батька Альфреда Домбровська, яка й стала її хрещеною мамою. Хрещеним батьком виступив далекий родич Богдан Домбський.

«Я прийняла хрещення в холмському костелі. З тих пір, окрім того, що я маю в собі польську кров, я ще й ревна католичка. Після повернення католикам костелу в Ківерцях й повторного освячення храму щонеділі ходжу на меси. За моєї пам’яті на місці цієї святині були і магазин меблів, і спорткомплекс. Нині наш храм – справжнє диво. Там святий дух витає в повітрі… Нещодавно ми відзначали 101-й ювілей нашої парафії Пресвятого Серця Ісуса», – наголошує Іванна Матюшик.

Насамкінець вона пригадує, як у Ківерцях заснували відділення Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської: «Якось я запропонувала парафіянам нашого костелу створити товариство, щоб проводити спільні заходи, разом реалізовувати власні ініціативи. Мене підтримали. В Луцьку я познайомилася з Ольгою Клачук, головою відділення ТПК у Горохові, і ми зустрілися з тодішнім головою ТПК на Волині імені Еви Фелінської Валентином Ваколюком. Ми зареєстрували відділення. На зборах мене обрали його головою. Це було в травні 2015 р. За рік будемо відзначати ювілей».

Ольга Шершень

На головному фото: Іванна Матюшик, 2024 р. Автор фото: Ольга Шершень.
Всі інші фото походять із родинного архіву Іванни Матюшик. 

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.