«У 1912 р. дідусь із бабцею переїхали з Чикаго до Стрільчиськ. Тут звели великий добротний будинок. У цій хаті ми всі й виросли», – розповідає «Волинському монітору» Софія Михалевич, голова Товариства польської культури Здолбунівщини.

Про її польсько-українською родину, трагічну загибель діда в роки Другої світової, збереження віри, прибирання могил і відновлення каплички на старому католицькому цвинтарі – далі.

«Не можеш навчати, що Бога немає»

Батьки пані Софії – Андрій Мельник (1923–1996 рр.) і Катажина Врубель (1925–2005 рр.) – виховали восьмеро дітей: Олександра (1949 р. н.), Антона (1953–2008 рр.), Романа (1956–2019 рр.), Софію (наша співрозмовниця, 1958 р. н.), Омеляна (1960 р. н.), Христину (1962 р. н.), Августина (1964 р. н.) та Єлизавету (1966 р. н.).

Катажина Врубель – із села Стрілецьке (до 1947 р. Стрільчиська), а Андрій Мельник – із Липників (нині обидва у складі Яворівського району Львівської області).

«У Стрілецькому жили майже виключно поляки, а Липники були переплетені наполовину українцями, наполовину поляками, – говорить Софія Михалевич. – Я, мої брати та сестри народилися в Стрілецькому, і всі звідти вилетіли. Один брат жив у місті Балдоне, що біля Риги, два брати оселилися в Мостиськах, один брат – у Давидові біля Львова, один брат і дві сестри – у Львові, а я – у Здолбунові. Хоч доля нас усіх порозкидала, ми залишилися дуже дружніми й завжди підтримуємо зв’язок».

Діти Мельників ходили до початкової школи в Стрілецькому, а з п’ятого до восьмого класу – до школи в Липниках. Зростали у вірі. Із мамою розмовляли польською мовою, а з татом – українською. Між собою батьки спілкувалися польською. Як зауважує Софія Михалевич, її мама ніколи не говорила українською.

Як цього вимагало канонічне право католицької Церкви у випадку змішаних шлюбів, хлопців у сім’ї Мельників хрестили у конфесії батька (греко-католицькій), а дівчат – у конфесії матері (римо-католицькій). Уся сім’я ходила до костелу, до греко-католицького храму в радянські часи піти, звичайно, не могли, тож збиралися на підпільних месах.

«Мій тато походить з української сім’ї, за віросповіданням він греко-католик. Саме тато навчав нас молитов, готував до Першого причастя. Ми знали молитви і польською, і українською мовами. В роки мого дитинства Греко-католицька церква діяла в підпіллі. До нас додому приїжджали священники, люди приходили вночі на молитву, співали – все таємно. Як священник ішов по селі, то вдавав простого робітника, ніс косу чи сокиру. За ним ішла старенька, яка несла Пресвяте таїнство. Ми були малі й тато наголошував, щоб ми нікому нічого не розповідали. Не можна було говорити, наприклад, що ми бачили вчительок у нас удома на службі Божій», – пригадує пані Софія.

Після восьмого класу вона подала документи в педагогічне училище в Бродах. «Але тато сказав, що я не можу бути вчителькою, бо не маю права навчати дітей, що Бога немає. Ми виросли в дуже релігійній сім’ї. Тож я вступила в кооперативний технікум у Хмельницький. Закінчила навчання в 1976 р. і отримала направлення в Рівненську облспоживспілку. Як приїхала, мені запропонували: вибирай, куди хочеш поїхати. Я вибрала Здолбунів. Мені сподобалася назва міста. І я приїхала сюди в райспоживспілку. Першого дня потрапила в заготконтору якраз на день народження мого майбутнього чоловіка Василя», – розповідає Софія Михалевич.

Софія Михалевич. Їй тут 17 років. Хмельницький

Василь Михалевич народився в 1956 р. у селі Рябініно Чердинського району Пермської області в Росії, куди радянська влада вислала його маму і бабусю з Острожчини.

Софія Мельник і Василь Михалевич побралися 29 січня 1977 р. Вінчалися 4 лютого у львівській катедрі, шлюб їм уділив ксьондз Рафал Керницький. Близько півтора року після одруження мешкали у Владивостоці. Виховали двох дітей: Віталія та Валентину (на жаль, донька у 2005 р. загинула). Дочекалися двох внучок; обидві сьогодні навчаються в Польщі.

Весілля Софії та Василя Михалевичів. 1977 р.

Василь Михалевич

Дідуся поховали біля костелу

Бабуся й дідусь нашої співрозмовниці по маминій лінії – Марія Вільк і Міхал Врубель – познайомилися в Чикаго. У сім’ї виховували Ельжбету, Броніславу, Анелю, Марію, Людвіка, Катажину (мама пані Софії) та Юзефа.

«Моя бабця Марія народилася біля Жешува. Але де саме? Ніхто не знає. У дев’ять років вона залишилася сиротою. Пасла корів у німця. Була маленькою, тендітною. Мама розповідала: як бабця пасла корів, то сідала на одну, щоб перебратися через річку. Добре знала німецьку мову. Сестра бабці оселилася в Чикаго, і як Марії було 16 років, забрала її до себе глядіти дітей. Там, у Чикаго, бабця й дідусь познайомилися. Міхал разом із братом Валентином виїхав в Америку зі Стрільчиськ. Бабця народила в Чикаго двох дітей, але вони померли маленькими… У 1912 р. подружжя приїхало до Стрільчиськ. Там оселилося в старій батьківській хаті дідуся й почало зводити новий будинок. Моя мама Катажина народилася в 1925 р., уже коли сім’я звела нову хату. Це будинок, у якому жила й наша родина, в якому ми з братами і сестрами виросли», – зазначає Софія Михалевич.

Весілля Марії Вільк і Міхала Врубеля в Чикаго

Дідусь Міхал воював у Першій світовій війні, під час якої отримав контузію та поранення в ногу, через що мав інвалідність. Демобілізувавшись, привіз додому бінокль. «У роки Другої світової війни, коли лінія фронту пролягала в околицях Мостиськ, дідусь пішов до костелу в селі Закостілля (нині мікрорайон Мостиськ, – авт.), узявши із собою бінокль. Коли він вийшов із храму, його зупинили червоноармійці, бо прийняли за німецького шпигуна. Він почав переконувати, що місцевий. «А хто підтвердить?» Дідусь відповів, що неподалік живе його кума. А тоді хрещених батьків заздалегідь не вибирали: хто є в костелі, той і хрестить дитину. І ця кума сказала, що його не знає. Діда розстріляли. Його тіло два тижні пролежало просто неба: ніхто не міг його поховати чи забрати звідти, бо ж фронт. Потім мама разом із бабцею пішли, викопали яму і біля костелу його похоронили», – переповідає пані Софія.

Вона пригадує, як у дитинстві разом із рідними впорядковували могилу дідуся: «А якогось разу на початку 2000-х рр. ми приїхали туди й побачили, що його могили вже нема і хреста на ній теж. Поховання біля костелу впорядковували, а імена людей, похованих там, написали на таблиці, яку повісили поруч, на стіні костелу. Проте на ній, на жаль, немає імені нашого діда. Він же там спочиває. І люди в селі це знають».

Ще під час Другої світової майже всі діти Марії та Міхала Врубелів, за словами пані Софії, виїхали до Польщі. Ельжбета поселилася у Вроцлаві, Анеля – в селі Пісажовиці Великопольського воєводства, Броніслава – у Величці, Юзеф – у Зеленій Гурі. Натомість Катажина залишилася з матір’ю в Стрілецькому.

«Тітка Анеля вийшла заміж за свого сусіда Антона Вьонцека. Він розповів їй, що був на війні й потрапив у концтабір в Освенцимі. Якось він зумів вибратися звідти, вчепившись за підводу з трупами. Добрався до Кракова, де працював при кляшторі, який тоді відвідував майбутній Папа Йоан Павло ІІ», – додає Софія Михалевич.

Згодом її батьки гостювали в родичів у Польщі, а ті приїздили до них на Львівщину. Завжди листувалися.

Оздоровлений водою з Люрду

Бабуся і дідусь по тату – Ольга (у дівоцтві Вац) та Олександр Мельники – мешкали в Липниках. Мали трьох синів: Антона (1913 р. н.), Андрія (1923 р. н., батько пані Софії) і Романа (1926 р. н.). Андрій Мельник і Катажина Врубель побралися в 1947 р.

Весілля Андрія Мельника та Катажини Врубель

Катажина Мельник (у дівоцтві Врубель)

«Як тато був малим хлопчиськом, то заснув на мокрій траві. Потім у нього боліла нога. Його відвезли в Перемишль до лікарів, які порізали йому сухожилля і відправили додому вмирати. Бабця ж лежала хрестом і молилася за сина. І хтось привіз їм води з Люрду. Тата мастили тією водою й він оздоровився. Правда, та нога в нього не виросла, була коротша за другу. Він набивав собі каблук на один черевик, ходив із паличкою. Він закінчив ветеринарний технікум у Судовій Вишні. Був ветеринаром. І прийшов до Стрілецького, щоб щеплювати курей», – розказує Софія Михалевич.

Так її батьки й познайомилися в Стрілецькому. Як зауважує пані Софія, тато з мамою, коли пішли до костелу, щоб повідомити отцю про намір незабаром повінчатися, ще говорили одне до одного на «ви».

«Тато був дуже розумний, начитаний. Польську мову вивчив самостійно і володів нею досконало. Працював секретарем у сільській раді, а потім завклубом, ставив вистави, в яких грали мешканці села. Наша сім’я теж завжди була задіяна. Вистави мали великий успіх, зал голосно сміявся з ролі Возного в «Наталці Полтавці» та плакав над трагічною долею Михайла з «Украденого щастя».

А ще він постійно виписував «Życie Warszawy», а також щомісячник «Rycerz Niepokalanej», який розповсюджував у цілому селі. Пам’ятаю, як купили телевізор, я була десь у шостому класі, тато зайде і каже: «Виключи. Калякає по-кацапськи! Шкода світла!» По телевізору можна було дивитися лише футбол і концерт «Сонячні кларнети». А як приходила районна газета «Соціалістичний шлях», тато першим переглядав і все, що було негативного про Церкву, вирізав ножицями й палив. Решту ми могли брати до рук. Він мусив усе перевірити, щоб діти, не доведи Боже, жодного наклепу на Церкву не прочитали. Тато звертався також до ченців монастиря в Непокалянові з проханням про молитву за жертводавців. Ціле село записав на довічну молитву», – ділиться спогадами пані Софія.

Своє дитинство вона описує як щасливе та мирне, хоч і не багате. Як розповідає, в неї вдома завжди було багато дітей: «Мої сестри та брати мали своїх друзів, я – своїх, але всі збиралися в нас. Мій брат Омелян грав на кларнеті. У хлопців були гарні голоси. І як сходилися, наприклад, колядувати, то хата аж тріщала! Дуже гарно було. Вдома ми відзначали польські свята. До нас приїжджала родина дядька Антона, яка мешкала в Липниках. А ми їздили до них на українські свята. Пам’ятаю, як до нас приходила бабуся Ольга. Ми дуже її любили, бо вона завжди щось приносила. Вона мала широкі спідниці з кишенями і, як приходила, з кожної кишені щось витягувала: то борошно, то яйця, то м’ятні цукерки».

Із бабусею Марією онуки розмовляли виключно польською мовою. «Бабця знала ще німецьку мову, бо малою пасла корів у німця, а як поїхала в Америку, то ще й англійську вивчила. І нам казала, щоб ми вчили мови: щоб до тата говорили українською, до мами – польською, а до неї – або англійською, або німецькою. Ми ж лінувалися. Відказували бабці: нащо нам та англійська чи та німецька, вистачить з нас і польської з українською», – каже Софія Михалевич.

Софія (крайня справа) із сестрою Єлизаветою (зверху посередині), свекрухою, дітьми та племінницею

У родинному колі. Катажина Мельник сидить. Софія Михалевич стоїть над нею

Навчаємо мови, бережемо польські традиції

Після переїзду в Рівненську область й аж до повернення костелів католикам у Здолбунові та Рівному, пані Софія їздила на служби Божі до Львова, переважно до катедри. Незабаром після відновлення католицької парафії в Здолбунові заснували Товариство польської культури. Офіційно його зареєстрували 9 січня 1996 р. Софія Михалевич очолює цю організацію з 2000-го.

«Через два роки будемо відзначати 30-річчя товариства. Маємо багато дітей, охочих вчити польську мову. Також при товаристві діє ансамбль «Польські квіти». Цього року ми виступали на фестивалях у Любачеві та Мронгові», – зауважує Софія Михалевич.

Софія Михалевич і ансамблем «Польські квіти» на фестивалі в Любачеві. Фото Іванни Германюк

Раніше був ще ансамбль «Сеньйорки», у складі якого співали найстарші членкині товариства: «Я там була наймолодша. Ми з ними протягом багатьох років їздили на фестиваль до Пшедбожа. Коли перший раз на нього поїхали, серед нас були польки, які вперше відвідали Польщу. Важко передати емоції, які вони тоді переживали».

Насамкінець пані Софія розповідає про збереження каплиці на католицькому цвинтарі в Здолбунові та впорядкування старих польських могил: «Ще близько десяти років тому каплиця була в жахливому стані. Там зберігали якийсь реманент. ТПК Здолбунівщини звернулося з проханням до місцевої влади, щоб її могли спільно використовувати за призначенням усі конфесії міста. Поступово встановили вікна, відремонтували дах, відновили хрест, замінили двері на нові, зробили дашок над входом… Тепер залишилося впорядкувати всередині. Напевно, варто облаштувати вівтар, щоб там можна було помолитися, попрощатися з померлим.

Окрім того, ТПК підняло із землі та очистило багато пам’ятників на старому кладовищі. Раніше ми з моїм чоловіком Василем (нині покійним) і членами товариства проводили там цілі дні».

Софія Михалевич, її свідок миропомазання Юзеф Крижанівський і ксьондз Анджей Сціслович, парох римо-католицької парафії у Здолбунові. Початок 2000-х

Ольга Шершень

Фото походять з родинного архіву Софії Михалевич.
На головному фото: Весілля Марії Вільк і Міхала Врубеля в Чикаго

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.