«У 1957 р. тато хотів виїхати в Польщу. Почав оформлювати документи. І тут кагебісти потайки від нього викликають маму і кажуть їй: дорога далека, ви можете не доїхати. Вони її так залякали, що мама категорично відмовилася переїжджати. Вона боялася, тому нічого не пояснила тату», – розповідає Галина Сокальська.

Наша співрозмовниця – голова відділення Товариства польської культури імені Еви Фелінської в Берестечку. З 1996 р. і до сьогодні пані Галина навчає дітей польської мови в суботньо-недільній школі, що діє при ТПК. Нині вона поділилася з «Волинським монітором» своєю родинною історією.

Три брати і три сестри

Її бабуся та дідусь по тату – Марія Вишневська (1871–1964 рр.) і Константин Стоцький – мешкали в селі Стремільче, що за 6 км від Берестечка (нині Шептицький район Львівської області). У подружжя народилося дев’ятеро дітей, троє з яких померли маленькими від дифтерії. У сім’ї зростали три брати і три сестри: Теодозій, Антоніна, Єлизавета, Барбара, Іван (1912–2000 рр., тато нашої співрозмовниці) та Юзеф.

Родина. Іван Стоцький крайній зліва. 1958 р. Село Стремільче на Львівщині

«Найстаршого Теодозія забили, коли він повернувся з фронту в 1945 р. Хто саме, не знаємо. Грали під оунівців. Теодозій прийшов із другом, який мав їхати далі, бо був зі сходу України. Вони прийшли, поїли, їх обох забрали з хати і забили. Нібито навіть знайомі. Бо як розповідала його старша донька, якій тоді було десь 12 років, вона ще запитала: куди ви їх ведете, дядьку? І назвала того чоловіка на ім’я… У Теодозія залишилися чотири доньки і дружина», – говорить Галина Сокальська.

Антоніна була одружена з польським поліціянтом Жаковським. Перші совєти вивезли подружжя з чотирма дітьми в Архангельську область. «Чоловік помер від туберкульозу. Їх врятувало те, що тітка була кравчинею. Вона таким чином заробляла і зуміла прогодувати дітей. Уже потім вона розповідала тату, що їх врятувала швейна машинка. Вона її скрізь із собою возила, а згодом навіть поставила у своєму будинку як реліквію. Її чоловік був на лісоповалі. Захворів на туберкульоз і помер», – каже пані Галина.

У 1943 р. Антоніна з дітьми зуміла виїхати в Англію. Її старший син Антоній, який народився в 1924 р., вступив в Армію Андерса. У 1944 р. воював в Італії, брав участь у битві під Монте-Кассіно. Загинув 17 липня 1944 р. і спочиває на Польському військовому цвинтарі в Лорето. Згодом Антоніна з трьома дітьми виїхала в Чикаго, де на той час мешкав її хрещений батько з дружиною. У США тітка нашої співрозмовниці теж працювала кравчинею.

«У 1980 р. у 68-річному віці тато їздив до сестри в Чикаго. Тоді якраз був олімпійський рік, рідні зробили виклик і він поїхав. Ну, але мусив пройти бесіди з кагебістами – і як збирався їхати, і коли приїхав. У США він відсвяткував два Великодні. Там ще жив його друг-українець Микола. То тато спершу відзначив католицький Великдень із ріднею, а потім православну Пасху з другом. Місяць там був. Як приїхав, розказував: там така машина, сестра заправляє білизну, сідає, зі мною говорить, а машина сама пере. Тобто там уже були пральні машинки, що для нас було диковинкою, – пригадує Галина Сокальська. – Тітка Антоніна постійно нам відправляла посилки. Моя мама також була кравчинею, то як тітка надсилала тканину, шила нам одяг. У нас із сестрою завжди були ексклюзивні речі».

Єлизавета та Барбара теж покинули рідний край. Єлизавета в 1928 р. виїхала в Канаду. А Барбара в 1946 р. – у Польщу. Юзеф же залишився на Львівщині. «Усіх татових двоюрідних, троюрідних братів і сестер по лінії Вишневських виселили в Польщу. Вони оселилися в селі Собчиці (нині Нижньосілезьке воєводство, – авт.). Їх позаселяли в німецькі будинки. Юзефа й тата не зачепили, ймовірно тому, що вони були одружені з українками. Мама – зі змішаної польсько-української родини, і перші совєти записали її українкою», – каже пані Галина.

Родина на Львівщині. Галина Сокальська стоїть п’ята справа. 1973–1974 рр.

Починаючи з 60-х рр. родичі з Польщі почали приїжджати до її сім’ї, особливо часто – в 70-ті рр. Як пригадує Галина Сокальська, рідні гостювали в їхньому домі з весни до осені. Батьки нашої співрозмовниці натомість їздили до Польщі. Уперше пані Галина поїхала з татом до родичів за кордон у 1977 р.

Брати і сестри Стоцькі: Антоніна та Барбара, Іван і Юзеф. Село Собчиці в Польщі. 1978 р.

«Моє щастя, що я тут опинилася, бо голоду не бачила»

Дідусь по мамі Матеуш Цибульський був поляком, а бабуся Наталія Сторожко (1895–1995 рр.) – українка з Харківщини. За словами пані Галини, після початку Першої світової війни Цибульських евакуювали з Берестечка в село Лагері (зараз це вже територія Балаклії), де мешкала родина Сторожків.

«Дідусь забрав бабцю до Берестечка. У них було троє дітей: Людмила (1918–2006 рр., моя мама), Антоніна (1922 р. н.) і Петро (1923 р. н.). Бабця вивчила польську мову, працювала в лікарні. Дідусь помер у 1923 р. У нього був хворий шлунок. Через місяць після його смерті народився Петро. Бабця Наталія залишилася сама з трьома дітьми. Вона тяжко працювала. Але зуміла і хату добудувати, і батьків свого покійного чоловіка доглядіти, і дітей вивчити. Наприклад, моя мама закінчили сім класів польської школи та курси в польської модистки. Бабця Наталія прожила 100 років і чотири місяці. Фактично до самої смерті залишалася при пам’яті. Тільки останній тиждень уже блукала. Колись вона мені розповідала, що в них у Лагерях було дуже багато гусей. Вона їх пасла в леваді і в пелену збирала яйця. І коли приганяла гусей додому, то гукала своїй мамі: забери ті яйця. І от перед смертю якось бабця сиділа на ліжку і почала казати: забери ті яйця, забери ті яйця. Напевно, поверталася пам’яттю до дитинства», – зазначає Галина Сокальська.

Уже після відновлення Україною незалежності, в 1993 р., до Берестечка приїжджали голландські журналісти. «Вони приходили до бабці, запитували в неї: при якій владі було краще жити? Вона відповіла: по-різному, але раніше не було таких машин, як тепер, нічого не було, то, напевно, зараз краще. І бабця нам багато розповідала, говорила: моє щастя, що я тут, тобто в Берестечку, опинилася, бо голоду не бачила», – додає наша співрозмовниця.

Її батьки Іван Стоцький і Людмила Цибульська познайомилися в Берестечку. Тато був столяром і бабуся Наталія, яка добудовувала хату, найняла його робити вікна, двері та інші дерев’яні вироби. «Мама була кравчинею і шила вдома за шафою. Вона була дуже гарна. Тато розказував: я заглянув за шафу, а там така красуня сидить, шиє… Батьки одружилися 1939 р. Тато перебрався до мами в Берестечко», – говорить пані Галина.

У Стоцьких народилося троє дітей: Федір (1942–2008 рр.), Марія (1946–2022 рр.) і Галина (наша співрозмовниця, 1951 р. н.).

Галина Сокальська з сестрою Марією

Іван і Людмила Стоцькі. 1958–1959 рр.

«Тато сховався в картоплі»

Іван Стоцький у 1932 р. проходив військову підготовку в польській армії. В околицях тоді жили і німці, і чехи, і євреї. Тож батьки пані Галини, окрім польської, знали чеську, німецьку та ідиш. Іван Стоцький товаришував із євреєм, який був фотографом. «Він навчив батька фотографувати. Як прийшли німці, то чомусь вирішили, що тато – єврей. Додому зайшов німець з автоматом і почав погрожувати, а бабця йому показує, що в хаті православні образи висять. Якось вона зуміла переконати того німця», – зазначає Галина Сокальська.

Її свекор Сергій Сокальський розповідав їй про розстріл євреїв у Берестечку в 1942 р. Німці збирали тих, хто мав коней, аби вони возили євреїв на розстріл. У полі за Берестечком викопали великі рови, біля яких розстрілювали людей. Загалом у Берестечку вбили близько 3300 євреїв.

«Мама розказувала, що в 1943 р. по тата приходила банда. Під час війни батько найняв неподалік тодішньої школи хату й облаштував там магазин. Їздив у Радехів і Лопатин, звідки привозив сіль, мило та інші різні речі. І от до їхньої домівки прийшли бандюги з автоматами. Добре, що тато з Петром устигли сховатися в картоплі. Лиш дивилися, як із хати все виносили: шукали гроші. Має магазин, то, значить, у хаті повинні бути гроші. Але мама здогадалася заховати їх у матрац до дитини (мого брата Федора). Ті бандити все перевернули, навіть подушку малого, але в матрац не залізли. Тож тато мав гроші й знову поїхав по товар. Був і другий напад. У 1944 р., як німці вийшли з Берестечка, а радянські війська ще не увійшли в місто, влітає банда і до мами: ти – дружина поляка. Забирай її на розстріл, каже один до другого. Відвели її до лікарні. Поставили одного постового за нею слідкувати й пішли, напевно, ще людей шукати. А той, хто залишився, знав маму. Він почекав трохи і каже: я не бачу, а ти втікай, твоє щастя, якщо зумієш. І вона втекла. Мама все життя згадувала того чоловіка. А хто то був, не знаю. Старі люди говорили, що оунівці були вишколені, що вони були патріотами, а не бандюгами. І під них маскувалися радянські партизани та всякі злочинці», – оповідає Галина Сокальська.

У березні 1944 р. Івана Стоцького призвали в радянську армію. Він майже рік у складі війська був в Угорщині. Мав поранення. Вивчив угорську, бо мав здібності до мов. Повернувся додому в листопаді 1945 р. «Казав, що солдати, знаючи, що тут немає вдягнутися, взутися, тягнули з Угорщини все. Тато ж привіз чотири фотоапарати і скрипку. Він дуже гарно грав на скрипці. І після війни працював фотографом. Уся округа його знала і люди звідусіль їхали до Стоцького», – додає наша співрозмовниця.

Кагебісти викликали маму і залякали

У 1957 р. Іван Стоцький хотів разом із сім’єю виїхати в Польщу й оселитися біля родичів. Почав оформлювати документи. «Я пам’ятаю, як усе збирали, мама вже розпланувала, кому хатні квіти роздасть… І тут кагебісти потайки від тата викликають маму і кажуть їй: дорога далека, ви можете не доїхати до Польщі. Вони її так залякали, що мама категорично відмовилася їхати. Тато дуже образився, що вона відмовилася переїжджати, все життя її винив. Навіть родичі, які мешкали в Польщі, говорили: ваша мама винна, що ви не переїхали. Мама боялася, тому нічого не пояснила тату. Її сильно залякали, наголосили, що не має права нікому нічого розповісти. І тільки як Україна стала незалежною, вона в усьому зізналася тату», – розповідає Галина Сокальська.

«Тоді якраз тривала паспортизація. Совєтам потрібен був фотограф, щоб робив якісні знімки на документи. Напевно, тому вони спрацювали, щоб тато не виїхав», – припускає вона.

Удома в родині Стоцьких спілкувалися українською, але як приїжджали родичі, то з ними розмовляли польською мовою. «І так ми вивчили польську. Радіо в нас постійно було увімкнене на «tu mówi Warszawa». Польська мова завжди була на слуху. Родичі ще привозили букварі, інші книги польською», – каже наша співрозмовниця.

Іван і Людмила Стоцькі сидять з онуками. Галина стоїть над мамою. Брат Федір із дружиною та сестра Марія. 1974 р.

Галина Сокальська навчалася в технікумі у Львові. Потім деякий час працювала у Вінниці, Берестечку, а далі переїхала в Луцьк, де з 1973 до 1982 р. працювала на заводі синтетичних шкір майстринею телефонного зв’язку. Потім вступила в сільськогосподарську академію в Києві. У 1988 р. повернулася в Берестечко. Вийшла заміж за Анатолія Сокальського (1955 р. н.), народила доньку Людмилу (1994 р. н.).

У 1995 р. в Берестечку розпочало свою діяльність відділення Товариства польської культури імені Еви Фелінської. Офіційно його зареєстрували 1996 р. Того ж року при товаристві організували суботньо-недільну школу. Від самого початку Галина Сокальська навчала дітей польської мови. Згодом навіть закінчила трирічний курс польської мови при Університеті Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. Із 2006 р. пані Галина очолює відділення ТПК у Берестечку й продовжує проводити заняття з польської мови.

Галина Сокальська. 2024 р.

Ольга Шершень

Фото походять з родинного архіву Галини Сокальської.
На головному фото: Наталія Цибульська з онуками. 1956 р.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.