Нещодавно у Варшаві вийшла монографія «Багатомовність воєнних мігрантів з України у Польщі» авторства Павла Левчука з Інституту славістики Польської академії наук. Раніше ми запрошували наших читачів узяти участь в опитуванні, яке проводив дослідник. Сьогодні ж Юлія Васейко із Волинського національного університету імені Лесі Українки пропонує вашій увазі рецензію на цю книгу.

Поява монографії Павла Левчука «Багатомовність воєнних мігрантів з України у Польщі» – важлива подія і для польського, і для українського мовознавства. Вона засвідчує уміння автора реагувати на зміни в мовній ситуації, розуміти значення їх фіксації та наукового обґрунтування.

Контекст розвідки Павла Левчука дуже складний, адже фактичним матеріалом слугували мовні біографії українців, змушених залишити свої домівки через повномасштабне вторгнення російських окупантів на територію суверенної української держави. Проте вчений зумів, попри непросте емоційне тло, зібрати й об’єктивно проаналізувати матеріал, який, на нашу думку, стане вагомим підґрунтям для подальших наукових розвідок мовних життєписів.

Подібних наукових робіт, які стосувалися би мовного вибору українських мігрантів в інших країнах світу, немає, тому монографія «Багатомовність воєнних мігрантів з України у Польщі» – на часі, адже різнобічно висвітлює надзвичайно актуальну проблему, що має і лінгвальне, і соціально-політичне, культурне підґрунтя.

Праця Павла Левчука логічно структурована. У вступі монографії зазначено, що центральне місце в дослідженні посідає українська мова. Така увага абсолютно доречна, адже саме українська мова для мігрантів є символом незалежності, права на самовизначення та свободу.

Змістове наповнення праці умовно можна поділити на дві частини: теоретичну та практичну. В першій автор представляє методологію свого лінгвального аналізу, спираючись на праці Уріеля Вайнрайха, які переніс на польський ґрунт Міхал Глушковський. Попередні дослідження Павла Левчука стали основою для розроблення модифікованої анкети, яку, зокрема, на своїх шпальтах розмістив «Волинський монітор». Вражають і кількісні (1503 респонденти), і якісні показники дослідження, які засвідчують довготривалу й скрупульозну роботу автора над зібраним матеріалом. Варто звернути увагу на щирість відповідей респондентів, що підтверджує факт їхньої довіри до дослідника.

Друга частина праці присвячена мовним біографіям. Павло Левчук ґрунтовно розглядає теоретичні засади використання названого методу лінгвістичного аналізу, а також досить широко демонструє приклади послугування ним у практичних розвідках науковців із різних країн світу, зокрема і в дослідженнях польсько-іноземного білінгвізму.

У дослідницькій частині Павло Левчук окреслює проблеми, які в українському суспільстві були присутні досить давно, однак свій опис вчений базує на дещо іншій, ніж та, до якої ми звикли, методології. Всі учасники анкетування поділені з огляду на першу, а не рідну мову, тому вчений описує відповіді респондентів з першою українською, першою російською та двома першими мовами. Такий підхід ефективний, адже відкриває новий погляд на мовну поведінку українців.

Мовне питання неодноразово озвучувалося на сторінках наукових розвідок Павла Левчука. Проте саме в рецензованій монографії мова агресора отримала дуже гостру оцінку, адже чи не вперше у світовій лінгвістиці російську названо мовою смерті та агресії. Коментарі респондентів чітко засвідчують їхнє негативне ставлення до цієї мови, позначеної здебільшого саме від’ємними маркерами.

Не оминає автор монографії й питання національної ідентичності. Дослідження показує, що навіть 80 % респондентів, які називають російську своєю першою мовою, вважають себе виключно українцями. Це показник об’єднання українського суспільства.

Одними з найскладніших завдань, які постали перед дослідником, стали систематизація зібраного матеріалу та його об’єктивна оцінка. Біографії мігрантів, настільки складні, часто зумовлені трагічними факторами, засвідчують, що мовне питання здебільшого для них не є чимось другорядним. Із гордістю говорять респонденти про своє рішення перейти з російської мови на українську. Зафіксовано теж життєписи, коли респонденти послуговувалися лише українською, а також і ті, де й далі російська є мовою щоденного спілкування. Цінною в монографії є велика кількість фактичного матеріалу, представленого у формі коментарів, зокрема щодо проблеми вибору мови. Павлові Левчукові вдалося на належному рівні систематизувати зібраний матеріал та подати його обґрунтований аналіз.

Отож, монографія Павла Левчука озвучує надзвичайно важливі питання багатомовності мігрантів з України, значення української мови для українців, які виїхали поза межі держави, та статусу української мови у світі.

Книга написана польською мовою, тобто скерована до польського читача, що засвідчує посвята цієї праці всім тим, хто допомагав українським мігрантам у Польщі. Дуже важливо, аби з результатами досліджень Павла Левчука ознайомилися й українські реципієнти, тому необхідним бачимо переклад монографії українською мовою.

Юлія Васейко,
доцентка кафедри полоністики і перекладу
Волинського національного університеті імені Лесі Українки