Крик жертв, який роздирає і пронизує до кісток, усе більше заглушує вереск охриплих голосів маклерів з усього світу. Стогони солдатів, які помирають у багнюці і власній крові, розчиняються в невиразному базіканні, яке все сміливіше й чіткіше лунає з так званих політичних кабінетів.
Світ стає догори ногами. Жертви стають вбивцями, а сильні світу цього схиляють голови у співчутті до долі катів. Убитих, пограбованих і зґвалтованих суворо картають за їхній бездумний опір, захист своїх життів, власності та права на свободу.
Після Другої світової війни зняли десятки, якщо не сотні, фільмів про воєнні жахіття. Записали тисячі сторінок моторошних спогадів тих, хто вижив і мав розповісти про це світові.
Спогади, від яких кров стигне в жилах, про табори смерті, розстріли й катування людей, що тихо-мирно жили собі перед апокаліпсисом, через багато років виявилися вартою фунта клоччя балаканиною. Словами, киненими на вітер, які потрапляють слухачеві в одне вухо, щоб одразу безслідно вилетіти з другого.
Людство виявилося очамрілим від якоїсь дивної речовини, а сама речовина, замість того щоб із плином часу випаруватися в космос, лише стає сильнішою. Чим більше років минає від трагедії кожної війни, тим більш розмитим, майже невловним стає її образ. Кожна кривда, заподіяна іншій людині, індивідууму чи цілому народу, з плином часу починає здаватися незначним епізодом, за який не варто ламати списів.
На сприйняття будь-якого конфлікту також впливає виражена в кілометрах відстань. Перефразовуючи видатного польського драматурга Станіслава Виспянського: «Хай по всьому світу війни, лиш би в нашому селі спокійно». Краще махнути рукою, забути, погодитися, поділити провину або повністю покласти її на плечі жертви. У неї все одно не вистачить сил захищатися.
Проте в цьому селі забувають, що рано чи пізно зло підійде і постукає у двері їхніх власних домівок. Як же просто говорити від імені іншого народу, маючи при цьому відчуття сумлінно виконаного обов’язку.
Мабуть, таке ж чудове відчуття мали представники Англії та Франції, коли у вересні 1938 р. підписували в Мюнхені договір із Гітлером, за яким поділили Чехословаччину. На думку лідерів Лондона й Парижа, це мало забезпечити мир і віддалити загрозу війни. Однак диктатор із фашистської Німеччини вже через рік ламав шлагбауми на польському кордоні.
«Не будьте байдужими, якщо бачите історичну брехню. Не будьте байдужими, коли бачите, що минуле підтасовують на потреби актуальної політики. Не будьте байдужими, коли дискримінують будь-яку меншину», – закликав 27 січня 2020 р. в Освенцимі 94-річний Мар’ян Турський, колишній в’язень табору смерті, чудова людина, історик і журналіст.
Потім він ще додав: «Байдужість може призвести до того, що на ваші голови, на голови ваших потомків раптово звалиться «якийсь «Аушвіц».
А очамрілі люди остовпіють зі здивуванням в очах: а як це могло статися?!
***
Щось стає догори ногами (coś staje do góry nogami) – руйнується усталений раніше лад. Відповідник українською – перевертається з ніг на голову.
Від чогось кров стигне у жилах (mrożące krew) – щось страшне, жахливе.
Щось варте фунта клоччя (coś jest funta kłaków warte) – щось, що не має значення, непотріб.
Слова, кинуті на вітер (słowa puszczane na wiatr), тобто слова, яких ніхто не трактує серйозно, якими нехтують.
Не варто ламати списи (nie warto kruszyć kopii) за щось несуттєве, незначне, малоцінне.
Бути очамрілим, із польської буквально – просякнутим (być impregnowanym) – не приймати жодних аргументів, не слухати жодних порад.
Габріеля Возняк-Ковалік,
учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG
