«Чи можна прожити життя за іншого, навіть якщо він – твій батько?» – міркує Олександр Мірецький із Луцька. Він – син композитора, піаніста та педагога Георгія Мірецького. Після смерті батька взявся опрацьовувати його багату музичну спадщину. Сьогодні ділиться з «Волинським монітором» своєю родинною історією.

Моряк-філософ

Наш співрозмовник народився 1956 р. Зростав у Луцьку, на сучасній вулиці Винниченка, у приватному будинку на дві житлові половини, зведеному ще дідусем Адамом. Нині там розташована п’ятиповерхівка № 49.

«Тоді це була вулиця Радянська. Правда, на нашому будинку висіла таблиця зі старою назвою – Північна. Дільничний міліціонер усе ходив і діставав діда, щоб він збив той польський надпис… Я закінчив восьму школу. Навчався добре. Був веселим хлопцем, трохи розбишакою, тож за поведінку мені постійно діставалося. Дуже багато читав, починаючи з пʼяти років. Також вчився гри на фортепіано в музичній школі № 1. У підлітковому віці захопився радіоелектронікою і морською справою, тому після школи вступив у військово-морське училище радіоелектроніки, що в Санкт-Петербурзі. По закінченню був направлений для служби на Чорноморський флот. Потім, у 1982 р., перевівся на Північний флот. У зв’язку зі станом здоров’я в 1991 р., напередодні проголошення незалежності України, звільнився в запас і повернувся до Луцька. Оскільки за фахом я – інженер із радіоелектроніки, то працював у різноманітних комп’ютерних фірмах, ремонтував оргтехніку», – розповідає про себе Олександр Мірецький.

Із першою дружиною Валентиною (1955–1997 рр., у дівоцтві Андрусенко) вони познайомилися в Севастополі та побралися в 1980 р. У 1981 р. у подружжя народився син Тимур. У Луцьку Валентина працювала вчителькою початкових класів у школі № 5.

Весілля Олександра Мірецького та Валентини Андрусенко. 1980 р.

Через кілька років після трагічної смерті Валентини, у 2001 р., Олександр вінчався з Катериною Іванчук у костелі Святої Софії в Житомирі. Шлюб їм уділив ксьондз Людвіг Камілевський, який після повернення католикам у 1991 р. кафедрального костелу Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку був його першим настоятелем. Для подружжя отець Людвіг був духовним наставником. Саме завдяки священнику Олександр Мірецький зацікавився своїм польським корінням.

Олександр Мірецький і Катерина Іванчук з отцем Людвігом Камілевським після вінчання. 2001 р. Житомир.

Композитор без оркестру

Батьки нашого співрозмовника – Георгій (1929–1978 рр.) та Вікторія (1935–2015 рр.) Мірецькі – побралися в 1954 р. «Мама – з Кривого Рогу. Окрім неї, дідусь Григорій і бабця Єфросинія Упиренки мали сина Олександра. Мама закінчила медичне училище в Рівному та отримала направлення в Луцьк на роботу. Працювала медсестрою в медичному пункті військової частини, що у Привокзальному районі міста. Вона зустріла батька в центральному парку – тато грав на акордеоні. Мама звернула увагу на те, як він віртуозно грав. Так і познайомилися», – говорить Олександр Мірецький.

Григорій і Єфросинія Упиренки з дітьми Вікторією та Олександром

Георгій та Вікторія Мірецькі

Олександр Мірецький із мамою Вікторією. 1960-ті рр.

Георгій Мірецький із сином Олександром.

Олександр Мірецький із двоюрідною сестрою Тетяною. 1960-ті рр.

Георгій Мірецький у 1958 р. закінчив Київську консерваторію за класом композиції. Він – учень та спадкоємець стилю українських композиторів: Миколи Вілінського, Левка Ревуцького, Бориса Лятошинського і Костянтина Данькевича.

«Якщо почитати батькові листи з періоду навчання в консерваторії, то можна зрозуміти, що в ті роки була нищівна бідність: навчання здебільшого супроводжувалося голодом і холодом. Батько навіть сідав грати за фортепіано в обрізаних рукавичках, щоб пальці хоч якось могли зігрітися», – каже наш співрозмовник.

Композитор Георгій Мірецький за фортепіано

Георгій Мірецький (крайній справа) зі своїм вокальним колективом

Після закінчення консерваторії Георгій Мірецький практично все життя пропрацював на музичному відділенні Луцького педагогічного училища (нині – коледж), викладав теорію і гармонію музики, а також навчав грі на фортепіано. Автор понад ста музичних творів. Незмінний керівник вокального a capella ансамблю, який було створено при навчальному закладі за участі викладачів. У складі цього колективу виступав на творчих вечорах, концертах, музичних конкурсах, на радіо та телебаченні.

Творчий колектив Луцького педагогічного училища. За фортепіано – Георгій Мірецький

«Він не зраджував власному польському походженню: з батьками здебільшого спілкувався польською мовою. Виписував польські журнали та газети, зокрема журнал «Mały Modelarz». Брав участь у конкурсах, присвячених польській історії, які періодично проводили в газеті «Kurier Polski». До радянської влади ставився прохолодно: не погоджувався на пропозицію вступити в Комуністичну партію в обмін на кар’єрне зростання.

Як кажуть, талановиті люди – талановиті у всьому. Тато мав багато захоплень. У нього були золоті руки. Наприклад, він самостійно спроєктував і склав п’ятиметрову дерев’яну стінку у вітальні, збирав радіоапаратуру, клеїв моделі кораблів, літаків, автомобілів – таке хобі відволікало від проблем і заспокоювало. Ще реставрував музичні інструменти. Пам’ятаю, що він сам відновив молоточковий механізм і налаштував придбаний кабінетній рояль фірми «Rathke», а також відновив фісгармонію XVIII ст. Останню купив у якогось старого священника неподалік Луцька. Також захоплювався фотографією. Після нього залишилися тисячі знімків, зокрема вся історія педагогічного училища тих років у фотографіях. Батько не використовував готові суміші для проявляння світлин – усе потрібне купував в аптеці й змішував самостійно. Вдома також була величезна бібліотека та фонотека вінілових платівок класичної, естрадної та джазової музики.

Тато був шляхетною і порядною людиною, дуже вразливою до несправедливості або неправди. Він не вписувався в радянську дійсність. За все своє життя написав тільки дві патріотичні пісні, бо мусив… Наприкінці 60-х рр. стало відомо, що наш приватний будинок знесуть, а на його місці збудують пʼятиповерхівку. Нашу сім’ю, разом із дідом і бабцею, мали переселяти. Була загроза, що всю родину у складі шістьох людей поселять в одну трикімнатну квартиру. І от татові поважні друзі, доктори наук, викладачі педагогічного інституту, пішли до першого секретаря обкому й почали просити за нього. А у відповідь почули: «А що він написав про партію чи про Леніна? Нічого не написав! От якщо два твори напише до 100-річчя Леніна, то тоді буде йому квартира». І тато написав дві пісні на слова відомого волинського поета. В результаті ми отримали окрему трикімнатну квартиру, де можна було розмістити музичні інструменти, зокрема рояль, а дідусь із бабцею та моєю двоюрідною сестрою Тетяною оселилися в сусідньому під’їзді», – пригадує Олександр Мірецький.

Георгій Мірецький як композитор не встиг розкрити повною мірою свій талант. Він рано пішов із життя – у віці 48 років. «Коли я вже був курсантом, мені повідомили, що в тата стався перший інфаркт. А коли я, навчаючись на останньому, п’ятому, курсі, через пів року приїхав у Луцьк, то побачив удома завішене чорною тканиною дзеркало. Тато помер за день до мого приїзду: стався другий інфаркт… Тато був дуже доброю людиною. На вечорах пам’яті в педучилищі з нагоди його ювілеїв усі згадували, що ніхто ніколи не чув, щоб він на когось підвищив голос чи з кимось сварився», – розповідає Олександр. 

Георгій та Вікторія Мірецькі з сином Олександром. 1978 р.

Після повернення до Луцька він розпочав упорядкування батькового архіву. За його словами, деякі з творів тата, одні з найкращих, крупних форм, на жаль, безслідно втрачено. «Чи можна прожити життя за іншого, навіть якщо він – твій батько? Практично я зробив те, що можливо. Я впорядкував його творчий спадок. Опрацював, відредагував і набрав у нотному редакторі шість томів творів. Перші опрацював досить швидко, тому що чернетки були в гарному стані. Інші записи ж нерозбірливі, часто це незакінчені композиції, тому доводилося консультуватися з музикантами, доопрацьовувати самому. На сьогодні вдалося видати перші два томи вибраних творів батька», – зазначає наш співрозмовник.

Чи вдасться оприлюднити решту праць (більш як 800 сторінок нотного тексту), Олександр поки що не готовий відповісти, адже останніми роками трудиться над авторською монографією, присвяченою основам метафілософії.

Фермер і піонер волинського джазу

Дідусь і бабуся нашого співрозмовника по татовій лінії – поляк Адам Володимирович Мірецький (1906 р. н.) та українка Марія Деонисівна Денисюк (1909 р. н.). У подружжя народилося двоє дітей: Георгій (батько нашого співрозмовника) і Таїсія (1931 р. н.).

«За розповідями моєї матері та тітки Таїсії, мій прапрадід із прапрабабусею (дідусь і бабця мого діда Адама по материнській лінії) були заслані у Ярославську губернію за участь у польському повстанні ХІХ ст. Мого дідуся Адама на початку Першої світової війни, в 1914 р., з Луцька відвезли до діда та бабці під Ярославль, у Росію, з міркувань безпеки. Однак незабаром розпочалася Жовтнева революція. Голод. Холод. Хвороби та інші напасті. Навесні 1919 р., коли Луцьк опинився під польською владою, дід та баба вирішили відправити 13-річного онука Адама додому. Дорогою він захворів на тиф і ледь не помер. Як повернувся в Луцьк, то застав тут тільки матір. До речі, вона говорила виключно польською мовою. Згодом звів будинок на шість кімнат із великим ґанком. Почав жити з огородництва на присадибній ділянці, працював на пивному заводі Земана.

Наскільки знаю, то дід Адам був одним із п’яти дітей у родині, двоє з яких померли маленькими. Один брат дідуся жив у Луцьку, а другий – у Гданську. У родині бабці Марії їх було п’ятеро сестер. Її рід корінням сягає Чернігова», – оповідає Олександр Мірецький.

Згідно з родинними фотографіями, які збереглися в домі Мірецьких, Адам у 1926 р., тобто у віці 20 років, проходив службу в лавах 8-ї дивізії 33-го піхотного полку Війська Польського, що базувалася в повітовому центрі Підляського воєводства – місті Ломжа.

Дід Адам Мірецький (посередині), солдат Війська Польського

Адам Мірецький сидить на лавці перший справа

Весільне фото Адама та Марії Мірецьких. 1928 р.

Сім’я Мірецьких із дітьми Георгієм і Таїсією. 1940 р.

«Де дід був у Другу світову війну, я не знаю. Мені про це ніхто не розповідав. Мені лише відомо, що в період німецької окупації бабця залишилася з дітьми сама. В їхньому будинку були розквартировані німецькі офіцери, для яких вона мусила готувати їжу та прати.

У 1948 р. діду видали радянські документи на всіх членів сім’ї, де їх записали росіянами. На жаль, польські документи втрачено, і зараз я не можу довести, що маю польське походження.

Дідусь отримав чотири класи освіти. Після війни заробляв тим, що вирощував розсаду, помідори, огірки, редиску та інші овочі у власному тепличному господарстві. Він мав великий город, який практично сягав до Сапалаївки. До речі, пам’ятаю, що дідусь розповідав, що мав власного човна, яким ходив по річці та ловив рибу, коли Сапалаївка ще не обміліла. Він дуже важко працював. Ще в лютому починав сортувати та висаджувати насіння, опалювати парники, вкривати їх соломою. Потім – просіювання компосту, висаджування розсади з ящиків, полив… Отака безкінечна праця із самого ранку до вечора. У нього були дуже натруджені руки, мозолисті долоні.

Адам Мірецький працює у своїй теплиці

А бабуся Марія допомагала діду по господарству. Вона також продавала вирощені овочі та розсаду на ринку. Ще бабця співала в Свято-Троїцькому соборі. В неї був гарний голос. Вона була віруючою людиною: ікони, свічки, ладан, молитви завжди були присутні вдома», – пригадує Олександр Мірецький.

Попри відсутність музичної освіти, його дідусь Адам мав великий хист до музики. Був самоуком. Грав на шести музичних інструментах: на скрипці, фортепіано, акордеоні, банджо, домрі та ударних. Організував два власні музичні колективи, які грали джаз. Один із них у радянські часи виступав у ресторані готелю «Україна». «Дідусь сам формував репертуар, розписував партії й грав на ударній установці. А ще щодня постачав у ресторан огірки, помідори та редиску», – додає Олександр.

Адам Мірецький (сидить справа) зі своїм музичним колективом

Як пригадує наш співрозмовник, його дідусь Адам ніколи не працював у неділю. В цей день він сідав у своє улюблене крісло, діставав ноти й грав на скрипці, рідше – на акордеоні чи домрі. По суботах же до Адама Мірецького приходили колеги й вони влаштовували репетиції. Свідками цих музичних занять були онуки: Олександр і Тетяна (донька Таїсії).

Безсумнівно, саме сім’я вплинула на формування та розвиток таланту Георгія Мірецького. «Дід прихилив батька до творчості. Йому дуже подобалося те, як він розвивався в цьому напрямку. На батькових концертах дід не міг стримати сліз. Він плакав від гордості та зворушення… Батькова творча спадщина направду потужна. Це справжня музика», – наголошує Олександр Мірецький.

Ольга Шершень

Фото походять з родинного архіву Олександра Мірецького

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.