«Щоб одружитися з бабцею, дідко з Рудика став Рудницьким і з православного – католиком. Кохання змусило його піти на такі поступки. Згодом совєтські репресії розлучили їх на 10 років», – оповідає Людмила Лутюк із Соснового на Рівненщині.

Сьогодні «Волинський монітор» пише про її родинну історію.

Рудницькі

«Із дому я – Рудницька, а Лутюк – за чоловіком. Узагалі з народження мій дідко звався Леон Рудик (1896 р. н.). Він – із Людвиполя (в 1946 р. перейменовано на Соснове, зараз Рівненська область, – авт.). До 1939 р. це була територія Польщі, а кордон проходив, зокрема, по річці Корчик. Десь у 1920-х рр. дідко переходив річку й торгував на тому боці, де вже були совєти. Якогось разу його там спіймали й поставили ультиматум: або йдеш в армію Будьонного, або розстріл. У діда не було вибору – він пішов у військо.

А моя бабця Геноефа Антонівна Чернятович (1896–1996 рр.) тоді мешкала в селі Нетреба Ємільчинського району на Житомирщині (зараз цього населеного пункту немає; орієнтовно село було розташоване поблизу теперішнього Ситного, – авт.). От проходячи з військом, дідко з нею й познайомився. Закохався. І втік з тієї армії Будьонного. Однак батьки бабці були проти їхнього шлюбу. Вони сказали бабці, що вона піде за діда, тільки якщо той змінить своє прізвище і візьме католицьку віру. Так дідко з Рудика став Рудницьким і з православного – католиком», – говорить Людмила Лутюк.

Одружившись, Леон і Геноефа Рудницькі перебралися в Геральдівку (нині село Ситне Ємільчинської громади Звягельського району Житомирської області). У подружжя народилося четверо дітей: Хелена (1923 р. н.), Поліна (1925 р. н.), Петро( 1927 р. н.) і Павло (1929–1989 рр., тато Людмили Лутюк).

«Спершу сім’я жила в Геральдівці, тому що саме там бабусина рідня вділила їй землі. За словами бабці, там жило кілька сімей німців, євреїв, поляків і українців. Як діти підросли, Рудницькі перебралися в Городницю (нині також Звягельський район, – авт.), бо в Геральдівці не було польської школи. Знаю, що тітки Геля і Поля закінчили сім класів польської школи, дядько Петро – вже п’ять, а мій тато Павло – чотири. Навчання перервали совєтські репресії.

Десь у 1938 р. дідка забрали й етапували на каторгу на Колиму. Я не знаю достеменно, за що його репресували. Тоді навіть середняків вважали куркулями. А може, тому що він втік з армії Будьонного? Своєю чергою рідних по бабці, зокрема Суховецьких, Камінських, Лабенських, які також мешкали на Житомирщині, вислали в різних напрямках, наприклад, у Казахстан, Красноярський край.

Бабцю же з дітьми спершу вигнали з їхньої хати. Потім із Городниці переселили далі – на схід Житомирщини. Згодом – ближче до Київської області. Так поступово вони опинилися на Чернігівщині. Як і всіх поляків, сім’ю мали вислати чи то в Сибір, чи то в Казахстан, але розпочалася німецько-радянська війна. Тому вони й зосталися в Чернігівській області», – зазначає Людмила Лутюк.

Згідно з інформацією, поданою у виданні «Реабілітовані історією. Житомирська область. Книга шоста» (ст. 161), Леона (Леонтія) Рудницького заарештували 21 вересня 1937 р. Його звинуватили в антирадянській агітації та постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 27 жовтня 1937 р. засудили до ув’язнення у виправно-трудовому таборі на 10 років. Дідуся Людмили Лутюк реабілітували в 1960 р.

Повернення в Людвипіль

Хелену та Петра Рудницьких забрали на примусові роботи в Німеччину. Вони були остарбайтерами. «Мій тато був ще замалий, то його не взяли. А тітку Полю бабці вдалося відкупити. Нібито вона домовилася з німецьким лікарем в обмін на золоті монети, які мала ще від продажу землі в Геральдівці. Вони працювали на тартаку. Жили в маленькій кімнатці, яку мусили ділити ще з однією родиною…

Знаю, що дядько Петро працював у Німеччині на якомусь заводі, а тітка Геля потрапила на приватне господарство поблизу австрійського кордону. Як розповідали, в неї там закохався француз, який кликав її їхати з ним у Францію після війни. Але вона відмовилася: хотіла додому, бо дуже сумувала за батьками. Потім, правда, все життя шкодувала, що не поїхала з ним. Ще як тітка Геля поверталася, то її німецька господиня дала їй з собою багато гарного одягу. Тоді тут такого не було», – каже Людмила Лутюк.

Леон Рудницький пробув на Колимі 10 років. У 1948 р. він повернувся до родини в рідний Людвипіль, тоді перейменований на Соснове. На той час із Німеччини вже приїхали Хелена та Петро. «Чому сім’я облаштувалася на дідовій батьківщині? Бо на Житомирщині на той час нікого не лишилося, а тут мешкали брати і сестри діда», – пояснює наша співрозмовниця.

За її словами, на засланні Леон Рудницький мусив хоронити померлих ув’язнених, знімати та прати їхній одяг: «Як казав, biało nie biało, aby wodę widziało. Можете уявити: багаторічна мерзлота, крижана вода, такий мороз, що одяг не міг висохти – він відразу замерзав. А як ті тіла закопувати було… Дідко казав, що вони йому ще довго в очах стояли. Мусив таке пережити. Знаю, що його не взяли в штрафбатальйон, тому що він писався поляком, а більшість із тих засланих людей відправили на війну; багато загинуло».

У Сосновому Леон Рудницький спершу працював на лісосплаві на річці Случ, потім – у колгоспі. «Дідко все життя працював, навіть в уже поважному віці. Саме він навчив мене косити траву, рубати дрова, удобрювати землю, обходитися з кіньми. А як згадаю ті сінокоси… Мої подружки – на річці, а я з дідком і татом – на сінокосі. Дідко завжди казав: лінуватися ще встигнеш, треба вміти працювати. Він дуже тішився онуками, зокрема мною. Любив ходити на батьківські збори в школу, бо там завжди звучало його прізвище. Він дуже гордився, коли я вступила в університет.

А бабця Геноефа вчила мене молитов польською мовою: «Вірую», «Отче Наш», «Радуйся, Маріє», молитва на сон… Загалом до першого класу я з бабцею розмовляла тільки польською мовою», – пригадує наша співрозмовниця.

Огінські

Рідні по мамі Людмили Лутюк – із села Гізівщина Житомирської області (нині в Любарській громаді Житомирського району). Її бабуся й дідусь – Макар Тарасович (1903–1967 рр.) та Агафія Дмитрівна (в дівоцтві Швець, 1906–1987 рр.) Огінські – виховали трьох дітей: Ніну (1923 р. н.), Тимофія (1928 р. н.) та Віру (1932–2007 рр., мама Людмили Лутюк).

Макар і Агафія Огінські

«Огінські не були поляками, вони – українці, хоча й мали польське прізвище. Знаю, що сім’я пережила Голодомор 1932–1933 рр. Зуміла вижити завдяки корові, яку переховувала. Коли бабуня готувала їсти дітям, то ще й окремо варила гнилу картоплю, щоб йшов запах гнилої картоплі, а не, наприклад, молочної каші. Інакше все забрали би. За розповідями, голод був страшний. Тоді в бабуні померло двоє найменших дітей. Це були двійнята, які недовго прожили, бо бабуня не мала молока в грудях, щоб їх вигодувати. Нібито вона навіть носила тих маленьких до фельдшера в сусіднє село. Він їй сказав: тікай звідси, бо на краю живе чоловік, який, як перестріне, вб’є і з’їсть. Вона втекла, але ті найменшенькі дітки не вижили. Пережили голод троє дітей: Ніна, Тимофій і моя мама Віра», – оповідає наша співрозмовниця.

Її мама навчалася в Дубенському медучилищі, по закінченню якого отримала направлення на роботу в Соснове. Там познайомилася з Павлом Рудницьким. Вони одружилися 1953 р. Виховали трьох доньок: Людмилу (наша співрозмовниця, 1956 р. н.), Поліну (1960 р. н.) і Наталку (1964 р. н.).

Віра (в дівоцтві Огінська) та Павло Рудницькі. 1953 р.

«Мій тато був водієм, а мама – медсестрою. Мама 44 роки пропрацювала в дитячому відділенні в Сосновому. І навіть коли вийшла на пенсію, то ще до неї дуже довго люди зверталися по допомогу.

Як мені відомо, мене й Поліну, а також дітей тітки Гелі – Людмилу та Анатолія – хрестили разом. Якось бабця Геноефа дізналася, що в Новоград-Волинському (нині Звягель, – авт.) буде престольне свято і приїде ксьондз. Вона відправила туди свого зятя Яна й той привіз священника. І нас усіх чотирьох охрестили вдома. Напевно, мені тоді було чотири з половиною роки. А як Наталка народилася, не було можливості, щоб її похрестив ксьондз, тому мама запросила вже священника з православної церкви. Він також уділив їй таїнство хрещення вдома.

Загалом удома ми двічі святкували Різдво: і католицьке, і православне. Так само й Великдень. Дуже любили їздити до дідкових родичів у сусідні села на свята. Завжди дотримувалися всіх традицій. Навіть коли я вчилася в школі й нас змушували на Пасху розбирати кагати з картоплею, бабця завжди мені клала з собою в пакет паску, яйця, ковбаску, щоб ми потім із дівчатами посмакували. А як я вже навчалася в Львові, то завжди намагалася потрапити на свята в костел, і як приїжджала додому, то бабці описувала служби».

Знизу: Віра Рудницька (мама), Юлія (донька), Поліна Дубова (племінниця), Поліна Гвозденчук (сестра). Зверху Наталія Дубова (сестра) та Людмила Лутюк. 1997 р.

Зліва направо: Світлана Бунечко (двоюрідна сестра), Поліна Павловська (тітка), Людмила Лутюк із донькою Юлією. Мінськ, 2011 р.

Василь і Ганна Лутюки. 1989 р.

60 км до костелу

Наша співрозмовниця після закінчення школи в Сосновому навчалася на географічному факультеті Львівського університету. «Студентські роки у Львові – одні з найкращих. Святослав Вакарчук співає про Львів: «Місто весни моєї». Так направду є і для мене. Після дев’ятого класу ми поїхали на екскурсію в Львів, і мені так там сподобалося, що я вирішила вступати тільки до Львова. Принагідно з навчанням в університеті закінчила курси гідів-перекладачів польської мови. Водила екскурсії містом», – пригадує Людмила Лутюк.

Людмила Лутюк. 1974 р.

Опісля навчання вона отримала направлення на роботу в Рівне. Тут працювала вчителькою географії: спершу в школі № 22, а потім у НВК № 12. «Я пропрацювала в школі близько 25 років. Заслужила медаль відмінника освіти за свою роботу. Мала переможців республіканських змагань із туризму, переможців Малої академії наук з географії, призерів з географічної олімпіади, отримала звання «вчитель-методист».

Людмила Лутюк із донькою Юлією. Хотинська фортеця. 1997 р.

Людмила Лутюк. Закарпаття, 2017 р.

У 2004 р. за сімейними обставинами наша співрозмовниця переїхала до Хмельницького. В цьому місті прожила 17 років. Займалася підприємницькою діяльністю. На малу батьківщину, в Соснове, як каже, у свій історичний куточок, повернулася в 2021 р., де мешкає нині. У шлюбі з Анатолієм Лутюком (1954–2009 рр.) народила доньку Юлію. Має трьох онуків.

«Раніше, як працювала в Рівному, я ходила в костел Святих Апостолів Петра і Павла. А коли переїхала до Хмельницького, то стала членкинею місцевого польського товариства і відвідувала тамтешній костел Христа Царя Всесвіту. Якось до Хмельницького приїжджала моя приятелька з Костополя й запросила мене до них у костел на свята. Так я почала їздити в костопільський храм Пресвятого Серця Ісуса Христа із Хмельницького.

Людмила Лутюк. Костопіль, травень 2025 р. Фото: Ольга Шершень

Як повернулася в Соснове, продовжую їздити в Костопіль на служби Божі, хоч і мушу долати 60 км в одну сторону автобусом. Ближче немає костелу: всі були знищені. Також із групою прихожан під керівництвом отця Анджея Парусінського, пароха нашої парафії, неодноразово бувала в Польщі з ознайомлювальними візитами. Я люблю їздити в Костопіль, бувати тут не тільки на свята, зустрічатися зі своїми друзями, які є прихожанами храму та членами Товариства польської культури», – наголошує Людмила Лутюк.

Людмила Лутюк. Воловець, Великдень 2024 р.

Ольга Шершень

Фото з особистого архіву Людмили Лутюк

На головному фото: Сім’я знову разом. Зліва направо: дід Леон, бабця Геноефа, дядько Петро. Верхній ряд: Ян Павловський (чоловік тітки Поліни), тітка Поліна, тітка Хелена і тато Павло. Соснове, 1949 р.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП