Заглянути за куліси міжвоєнного театрального життя Луцька дозволяє стаття «Останні прем’єри Волинського театру імені Юліуша Словацького» Януша Бабініча, надрукована в № 1 «Землі Волинської» за 1938 р.

Крім репертуару, ми, які живемо майже через століття після описаних нижче спектаклів, можемо ознайомитися з лексикою та стилістичними прийомами, які використовували тодішні критики мистецтва. Схоже, ті часи нам набагато ближчі, ніж могло би здаватися.

***

Це не випадково, що з драм Юліуша Словацького на сценах театрів найчастіше з’являється «Мазепа», адже в жодному зі своїх сценічних творів Словацький не піднявся на такі висоти трагізму, як у цьому шедеврі.

Тема, на перший погляд, проста: кохання сина до молодої дружини свого старого батька. Але зміст трагедії – це епізод життя, піднесений блискучою інтуїцією митця до висот найвищої художності та краси слова, польського слова, яке Словацький опанував як ніхто до нього й небагато хто після нього. Трагедія розгортається поступово, щоб у кульмінаційний точці зачепити людське сумління, розбити його вщент масою страждань і жертв. Із перших же слів ми відчуваємо, що щось дивне і страшне розгортається в душах цих людей, що якась потужна, дедалі збільшувана хвиля б’є, товче в невидимі дамби; ми з нетерпінням чекаємо, коли ж гряне ураган!

...І оргія цих емоцій воднораз звільняється завдяки Мазепі. Багато чого можна було би спростити в цій трагедії. Але Словацький, як і Шекспір, далекий від зручного спрощення явищ.

Волинський театр у постановку твору Словацького вклав усе, на що був здатен. Режисерська робота Александра Родзевича була бездоганною. Героїчний характер Збігнєва був потужно підкреслений паном Прейсом. Ядвіга Доманська, спочатку надмірно трагічна, замість того, щоб цю трагічність градуювати відповідно до розгортання дії, лише в пізніших сценах натрапила на правильну струну. Але спишемо це на сценічний трепет, постійного супутника артиста. Воєвода у виконанні ювіляра Едмунда Шафранського вийшов блискуче. Він був таким, яким його бачив в уяві творчий геній Словацького, і це, мабуть, має бути найвищою похвалою для митця.

У головній ролі Мазепи виступив молодий і талановитий Едвард Червінський. Він успішно впорався з однією із найскладніших ролей, які знає польська сцена. Мазепа, меланхолійний, шляхетний і свавільний джура, лицар і донжуан, був зіграний так, як цього вимагає драматизм ситуації. Пан Дембіч був у міру величним. Решта виконавців теж були на висоті.

Сцена з «Мазепи». Фото було опубліковано в «Землі Волинській» за 1938 р.

Що ж до «Розкішної дівчини», то вона, як кажуть, дотримується типової схеми дитячої казки, яка абсолютно не переймається вірогідністю подій. Гарна музика Бенацького, щедра режисерська та постановницька концепція, а також гармонійно підібрані до неї декорації та костюми Ядвіги Пшерадзької зробили з неї дуже гарне видовище, яке дозволяє вільно видихнути. На передній план твору цього разу висувається дорідна, владолюбна дочка «короля шоколаду» Халіна Доре, привносячи гарну акторську гру та приємний голос у стилі оперетки. Роль Фелікса поділили між собою Роман Завістовський і Станіслав Іванський: перший володіє великою майстерністю, другий – чудовим голосом. Загалом барвисто і стильно.

Сцена з «Розкішної дівчини». Фото було опубліковано в «Землі Волинській» за 1938 р.

У затхлу атмосферу буржуазного дому, в якому мешкає сучасна доброчесна Зузанна, вводить «Бездоганна жінка» Габріелі Запольської. Авторка виводить низку персонажів, які намагаються дискутувати на тему статі та її потягів (щось для Боя та Кшивицької), поки нарешті доморощений спокусник Гальський не пропонує своїй Егерії взамін на цноту титул професорської дружини. Але що ж? Зузанна, збунтована проти моралізаторства Гальського, «втратила голову» зі смішним херувимчиком, і виникла комічна ахінея, з якої авторка сама не знала, як знайти вихід. Сценічна інтерпретація, на нашу думку, непотрібно намагалася поглибити психологічну проблему п’єси. Ані розв’язання відносин кохання – свобода – шлюб, ані аналіз ревнощів не знаходять достатнього відображення в тексті,  авторка й не мала такого наміру. Радше необхідно було використати комічні моменти, створені стереотипністю фігур, яка випливає з істеричних поз, якими четверо протагоністів заповнюють свою духовну порожнечу. Рена, Філя, Гальський та Касвін – це по суті маріонетки, в яких немає ні справжнього кохання, ні справжніх ревнощів, а лише жести, які вони використовують для кокетування з іншими або із самими собою.

Однак навіть із таким психологічним підходом п’єса містить значний заряд комізму завдяки чудовій акторській грі. Галіна Доре в головній ролі (в певних моментах шаблонній), Дембіч, Кассовський, Йоанна Соботковська та Ковальчик знайшли цікаві виходи з нецікавих ролей. Загалом постановка у сценографії Ядвіги Пшерадзької та Александра Єнджеєвського вдала та барвиста.

Останньою прем’єрою 1937 р. була комедія Владислава Фодора «Поцілунок перед дзеркалом». Чи можна приписати цій п’єсі якусь художню цінність? Сумніваюся. Поведінка, середовище та персонажі, зображені в ній, різко суперечать нашій реальності. Все це можна було б розглядати як бажання створити комедію на психологічній основі, але при детальнішому розгляді вражає певна поверховість психологічних тем, які раз за разом натрапляють на мілизну шаблону. У літературній обробці п’єси також можна поставити під сумнів надмірне змішування жанрів. Тут є багато легких монологів, викладених у стилі Воллеса, гротескні ситуації в стилі американських фільмів, трохи сатири – і все це приправлено меланхолією та апатією. Автор творив цю п’єсу поспішно, проте додав кілька гарних висловів породистого письменника та добре поставлені в театральному сенсі цього слова ситуації.

Тільки Едмунд Шафранський мав гарний день, зумівши викресати життя з невдячної ролі. Однак похмурості Шеллі в ньому було забагато. Ядвіга Доманська не вийшла поза шаблон; вона надто однобока у відтворенні та розумінні ролей, але це вже вина режисера. Сценографія надійної команди Ядвіги Пшерадзької та Александра Єнджеєвського скромна, проте зі смаком і приємна.

Підсумовуючи перший етап роботи Волинського театру, потрібно відзначити його цілком високий рівень. Щоправда, репертуар дивно змішаний, із надзвичайним діапазоном. Згадайте «Мазепу» Юліуша Словацького поряд із легковажною музичною комедією Бенацького «Розкішна дівчина». Можливо, має на меті урізноманітнити програму та забезпечити глядачам максимально можливі враження. Однак публіка вже навчилася цінувати справжнє мистецтво, тому вдаватися до трюків зайве.

Колективна художня робота має дуже високий рівень. Можна з упевненістю сказати, що іноді прекрасний колектив рятує слабкий або прісний твір, як це сталося в «Бездоганній жінці» та «Поцілунку перед дзеркалом». За умови, що успіх у публіки не знеохотить амбіцій колективу.

Опрацював і переклав Анатолій Оліх

***

Інші статті з циклу «Земля Волинська» можна прочитати тут.