«Я маневичанин у четвертому поколінні. Моя сім’я мешкає тут майже від моменту заснування містечка», – говорить Сергій Солобчук. Із «Волинським монітором» він поділився спогадами про свою польсько-українську родину.

«Я народилася в Маневичах, на вулиці, на якій мешкаю і зараз. За Польщі це була Головна, потім її перейменували на Червоноармійську, а нині вона Козацька. Хоч їздила багато по світу, але Маневичі не покинула», – розповідає 72-річна Галина Козлова.

«Вісім років тому моє життя змінилося. Я став читачем «Волинського монітора», дізнався про Товариство польської культури в Ковелі та школу польської мови при ньому. У поважному віці я став учнем польської школи, щоб повернутися до мови свого дитинства, до часів, коли маленьким слухав розмови батьків», – розповідає 82-річний Лев Кралюк із Ковеля.

«Я ківерчанка. Усім серцем люблю Ківерці й на жодне інше місто їх не проміняю. Хоч мала привабливі пропозиції роботи з інших міст, уже 46 років працюю саме тут. Я навчаю дітей. Це моє покликання», – розпочинає свою розповідь Іванна Матюшик, голова ківерцівського відділення Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.

«Бабуся з дідусем мали восьмеро дітей. Совєти усіх вивезли в Сибір, після чого доля рознесла їх у різних напрямках», – зазначає 73-річна Людмила Блажевич із Дубна. Вона – членкиня місцевого товариства польської культури та парафіянка дубенського костелу Святого Йоана Непомука.

«На хуторі неподалік Маневичів жила ворожка. Місцеві дівчата часто до неї навідувалися. Та ворожка сказала бабусі: «Ти маєш двох кавалерів: брюнета і блондина. Якщо вибереш блондина, разом ви будете недовго». Бабця навіть уявити не могла, наскільки недовго. У шлюбі вони прожили всього три дні».

«Фактично все життя моєї родини пов’язане з Луцьком», – наголошує 62-річний Леонід Пастрик, медик у третьому поколінні, член Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.

«Мої предки, як і, мабуть, переважна більшість тодішніх польських родин, мали тяжку долю», – розпочинає свою родинну історію Олександр Радіца зі Здолбунова. «Волинському монітору» він розповідає про Голодомор на Хмельниччині, депортацію рідних углиб СРСР, Перше причастя матері з рук отця Серафима Кашуби та харцерство.

Віталій Дмитренко народився й мешкає в Луцьку. У шкільні роки, до закриття каплиці на колишньому католицькому кладовищі, прислужував міністрантом. Сьогодні він розповідає свою родинну історію – про предків із Хмельниччини, яких доля розкидала світом, пошук рідні за кордоном і дитинство в Луцьку.

«Польська культура увійшла в мою кров із самого дитинства. Наша родина ніколи не приховувала, що ми – поляки. Навіть не уявляю, щоб було інакше», – говорить Владислав Багінський, голова Товариства польської культури на Рівненщині імені Владислава Реймонта.