«Мої бабусі спілкувалися польською мовою, а дідів я не знав, бо обох убила радянська влада», – розповідає Валентин Висоцький. Він родом із селища Нова Борова на Житомирщині, зараз мешкає в Здолбунові Рівненської області.

«Цікаво знаходити родичів, яких давно не бачила або з якими взагалі не була знайома, і простежувати, вловлювати спільні риси. Ти можеш не знати людей, не спілкуватися з ними роками, а кревність зберігається», – зазначає Наталія Урбанська (в дівоцтві Мшанецька) з Тернополя.

Марія Федорчук пов’язала своє життя з двома населеними пунктами на Рівненщині: в Костополі вона народилася й прожила більшість часу, а в Топчі Корецької громади створила етнографічну скарбницю.

Наша співрозмовниця Любов Дочак народилася й мешкає в Сидорові Гусятинської громади Чортківського району Тернопільської області. Тут познайомилися й взяли шлюб її батьки. «У нас було прекрасне дитинство. У нас було багато родичів, дуже добрих, і всі з’їжджалися до нас на свята», – пригадує пані Любов.

Франка Волощук – найстарша мешканка Гусятинської громади Чортківського району на Тернопільщині та найстарша членкиня місцевого Надзбручанського товариства польської культури та мови. 5 жовтня цього року вона святкуватиме свій 101-й день народження.

«У роки Другої світової, тікаючи від війни, мої рідні переїхали з Модринця, що біля Грубешева, в Костопіль. Невдовзі дідуся забрали на фронт. Потім він опинився в таборі в Сибіру», – говорить Тетяна Федотова.

Наша співрозмовниця Галина Грипич народилася в селі Нижній Бурлук у Казахстані. Туди її батьків Мар’яна та Юзефу Гренів разом із рідними вислали в 1936 р. На рідну Хмельниччину сім’я повернулася аж через 12 років.

«Наша сім’я – з Хмельницької області. Ми – поляки за національністю. Мама писалася в паспорті полькою, тато – поляком. Із 1946 до 1950 р. батьки мешкали в Польщі. Ми з братом народилися в Кошаліні та Старгарді відповідно», – зазначає Анна Соболєва (в дівоцтві Больбіна).

«Щоб одружитися з бабцею, дідко з Рудика став Рудницьким і з православного – католиком. Кохання змусило його піти на такі поступки. Згодом совєтські репресії розлучили їх на 10 років», – оповідає Людмила Лутюк із Соснового на Рівненщині.

«Усі населені пункти, де колись мешкали мої предки, чи то в Україні, чи то в Білорусі, чи то в Польщі, я вважаю своїми. Я їх так і називаю – мої села. Я поєднаний із ними через родинну історію», – говорить Артур Альошин із Луцька.