Під час Польсько-українських зустрічей майстрів слова «Волинський монітор» попросив організаторів розповісти про діяльність Центру культури в Любліні та про початок декламаторського конкурсу, що за своїми масштабами охопив усю Польщу та Україну. Ось що відповіла Анна Кравчик – керівник відділу культурної освіти Центру культури в Любліні.
Анна Кравчик: Наш відділ займається культурною освітою, тобто підготовкою молодих людей до сприймання, а також представлення мистецтва різними способами й на різному рівні. Ми працюємо з дітьми, молоддю, студентами, а також із пенсіонерами. Театр, слово, звук – це основи нашої діяльності.
Також ми організовуємо декламаторські конкурси на різну тематику. Між іншим, одним із конкурсів є Загальнопольський конкурс української поезії та прози. У цьому році проходить його ювілейний, 10-й етап. Десять років тому, спільно з канцлером Європейського колегіуму польських та українських університетів, головою Українського товариства Ґжеґожем Купріяновичем, із котрим я співпрацюю в Любліні, ми подумали, що, діючи різними способами, пропагуючи українську культуру, ми могли б організувати такий конкурс. І це сталося. Перший конкурс з української літератури охопив своїми масштабами Люблінське воєводство. Він був скерований до поляків, аби пропагувати українську літературу. В ньому можна було брати участь тим, хто говорить польською та українською мовами.
ВМ: Це означає, що в Польщі існує попит на українську літературу?
A. K.: Правду кажучи, 10 років тому ми мали менше перекладеної літератури, а також менше про неї говорили, тож завдяки конкурсу настала її природна популяризація. Упродовж років стараємося так добирати ґроно гостей, що щороку запрошуємо в журі когось із українських прозаїків, поетів, редакторів, котрі активно працюють на полі культури в широкому значенні цього слова. Наприклад, на перших зустрічах нашим гостем був Олександр Ірванець.
ВМ: Коли виникла ідея організувати конкурс в Україні?
A. K.: Із самого початку моєю мрією було організувати такий дзеркальний конкурс в Україні. І через два роки знайшлися особи, котрі підтримали мою ідею. Це були Наталія Катренчікова та Софія Муляр із Волинського інституту економіки та менеджменту. Перший рік організації конкурсу нас прийняв у себе саме їхній навчальний заклад. Завдяки люб’язності ректора Артура Горбового Конкурс польської поезії та прози в Україні пройшов у Луцьку. Зацікавлення конкурсом було величезне. Швидко народилася ідея, щоб після відбору в Польщі та Україні зробити спільний фінал. І такий фінал ми назвали Польсько-українськими зустрічами майстрів слова. Думаю, що в цьому суть цієї ідеї, щоб в обох конкурсах можна було говорити польською й українською мовами: в Україні учасники декламують польську літературу, а в Польщі – українську. Для нас було дуже важливо, що в конкурсі можуть брати участь українці, можливо, ті, котрі мають якесь польське коріння або знають польську мову. Але нам було також важливо, що ми привозимо сюди польськомовні книги й ті, хто може, читають і декламують сучасну літературу. Завдяки цьому молодь має можливість ознайомитися із сучасними прозаїками та поетами.
ВМ: Польська та українська декламаторські школи відрізняються одна від одної?
A. K.: Окрім того, що ми пропагуємо літературу, ми маємо дві декламаторські школи. У нас кажуть, що ми читаємо чи просто говоримо віршем, а в Україні існує декламаторська школа. Це два окремі вміння. У зв’язку із цим організовуємо спільні декламаторські майстер-класи, які ведуть актори або інструктори як із Польщі, так і з України, що займаються культурою живого слова. Йдеться про те, щоб молоді артисти зрозуміли, як добре відтворювати літературу, щоб передати емоції, присутні у творі. Це важке мистецтво. Молодь після відбору в Луцьку приїжджала до Любліна упродовж багатьох років на спільні зустрічі майстрів слова. Там проводили спільні майстер-класи, тобто роботу над технікою мовлення та технікою презентації тексту на сцені. Це цінний досвід, бо навчання діє в обидві сторони – спільна зустріч молоді показує їй те, як треба розуміти цю літературу.
Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
