Настоятель кафедральної парафії в Луцьку, в’язень ГУЛАГу, апостол Казахстану, отець Владислав Буковинський став блаженним.
Владислав Буковинський народився 4 січня 1905 р. (22 грудня 1904 р. за старим стилем) у Бердичеві. Початкову освіту отримав удома, а в 1914 р. вступив до російської гімназії в Києві. З 1917 р. Владислав продовжив навчання в польській гімназії у Проскурові (тепер Хмельницький), а в 1920 р. сім’я Буковинських виїхала до Кракова. Здавши екстерном іспити на атестат зрілості, в 1921 р. Владислав розпочав навчання на юридичному факультеті Ягеллонського університету. Успішно закінчивши навчання в 1926 р., вирішив стати священиком і продовжив студії на богословському факультеті. 28 вересня 1931 р. він отримав священицький сан.
Спочатку молодий отець працював вікарієм у Краківській архідієцезії, а з 1936 р. – у Луцьку. У 1936–39 рр. він працював там викладачем катехетики й соціології у Вищій духовній семінарії. З 1938 р. був генеральним секретарем Дієцезіального інституту католицької акції, директором Вищого інституту релігійних знань і заступником редактора «Католицького життя». Увесь цей час отець також викладав релігію в школах міста. В 1939 р. Владислав Буковинський став настоятелем кафедральної парафії в Луцьку.
Нелегкі випали часи для пастирської праці. 17 вересня 1939 р. у Луцьк вступили радянські війська. Отець Владислав, окрім своїх прямих обов’язків, опікувався в’язнями та їхніми сім’ями. У луцьких в’язницях люди мерли від голоду, тож отець діставав та передавав для них харчі, а також підтримував їх духовно. В 1941 р. отця Буковинського засудили на 8 років. Проте німецькі війська розпочали війну проти СРСР, і 23 червня НКВС розстріляло всіх в’язнів Луцької тюрми, серед яких був також отець Владислав Буковинський. Але Боже Провидіння розпорядилося по-своєму: він один із небагатьох, хто дивом уникнув смерті.
Німецька окупація принесла нові випробування. Попри загравання нової влади з окупованим населенням і позірну свободу віросповідання, бути священиком у той час було дуже нелегко. Владислав ревно ніс своє служіння настоятеля, катехізував дітей, допомагав людям знайти роботу. Ризикуючи життям, рятував єврейських дітей і допомагав переховувати їх у католицьких сім’ях. Під час Волинської різні отець служив чим міг усім потерпілим, незважаючи на національність чи віросповідання. Він допомагав працевлаштовуватися, давав їжу, оплачував навчання дітей…
Згодом фронт відсунувся на захід, і в Луцьк знову прийшли «совєти». В ніч із 3 на 4 січня 1945 р. отця Владислава, луцького єпископа Адольфа Шельонжека та інших священиків, котрі працювали в Луцьку, арештували. В 1946 р. його засудили на 10 років.
У 1946–1950 рр. отець Владислав перебував у челябінських таборах, на лісоповалі. В таборі було багато вірян, зокрема християн різних конфесій. Отець Владислав проводив своєрідні «екуменічні конференції». Його згадують як терпеливу і толерантну людину: якщо між кимось виникали суперечки, то гасив їх саме отець.
Невдовзі отець важко захворів. Надії, що він виживе, не було. Після хвороби й одужання його перевели до табору в Джезказгані. Там отець працював на видобуванні мідної руди в шахтах. Праця в шахті була майже смертним вироком: постійне недоїдання, вологість, пил, який отруює легені, низька температура у штольні завглибшки до 300 м. Робочий день – 12 годин, і стільки ж тон руди – 12 (!) – за нормою потрібно було накидати лопатою на візки. Не кожна людина зможе таке витримати, але отець із Божою допомогою вижив. Владислав Буковинський повністю відбув термін ув’язнення. Його звільнили 10 серпня 1954 р.
Як «політичного» отця Буковинського після табору відправили на адміністративне заслання на три роки до Караганди в Казахстані з умовою обов’язкової щомісячної реєстрації й праці у вказаних закладах. Отець Владислав ревно виконував свої пастирські обов’язки: таємно сповідав, причащав, звершував Святу Месу, навчав… У 1955 р. йому дали можливість виїхати до Польщі й отримати польське громадянство, однак він відмовився, тому що, на його думку, саме сюди покликав його Господь. У 1957–1958 рр. отець об’їздив не тільки значну частину Казахстану, але й Узбекистану та Таджикистану – побував усюди, де знаходилися спраглі душі. Ці місійні поїздки були досить тривалими – від одного до чотирьох місяців. Отець надзвичайно ретельно готував людей до прийняття таїнств і потім згадував ці подорожі як найплідніші у своїй місійній праці.
3 грудня 1958 р. – новий арешт за нелегальні меси, «агітацію серед дітей і молоді та зберігання антирадянської літератури» й ув’язнення на три роки в Чуні Іркутського краю, а потім у таборі для «релігійників» у Сосновці. Після виходу на волю отець Владислав влаштувався нічним сторожем на будівництво. Це давало йому можливість мати вільний час, який він повністю присвячував служінню Богові та пастві. Храмів не було, месу заборонили, тому отець був змушений підпільно служити в домівках вірних католиків: поляків, українців, німців, латишів. Його звичайний пастирський день виглядав приблизно так: після полудня у визначеному домі збиралися вірні, спочатку була сповідь, а месу правили пізно увечері. Потім знову сповідь, ще одна меса о 5 ранку, пізніше знову сповідь, часом хрещення чи шлюб. Втома давалася взнаки, часто нагадували про себе табірні хвороби, але отець ревно й ретельно виконував своє служіння. З 1961 р. до 1969 р. він працював у Казахстані.
У 1965 р. та 1967 р. отцеві Буковинському вдалося отримати дозвіл на поїздку до Польщі. Там він зустрівся з друзями, підлікувався, але залишатися, всупереч настирливим проханням товаришів, не схотів, тому що в Караганді залишилася його паства, якій він був потрібен. Отець Владислав повернувся назад, хоча й знав, чим це йому загрожувало.
У 1973 р. Владислав Буковинський знову змушений був вирушити до Польщі – загострилися хвороби. Два місяці він провів у шпиталі в Кракові. Вердикт лікарів був суворим: потрібне довге й ретельне лікування. Але отець Владислав повернувся в Казахстан, сказавши: «Могила священика також апостольствує». Помер 3 грудня 1974 р. у Караганді.
11 вересня 2016 р. Владислава Буковинського урочисто проголосили блаженним.
Анатолій ОЛІХ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
НАВІТЬ У ТАБОРАХ «ШПИГУВАВ» ДЛЯ ПОЛЬЩІ
ОТЕЦЬ АНТОНІЙ ХОМІЦЬКИЙ: ПАТРІАРХ ПОДІЛЛЯ
