Продовжуючи цикл статей про учасників польського підпілля на Волині, репресованих радянськими карально-репресивними органами у 1939–1941 рр., пропонуємо увазі Читачів «Волинського монітора» біографічний нарис про Юзефа Яницького – офіцера Війська Польського.

Народився Юзеф-Броніслав Яницький 1876 р. у селі Великі Цепцевичі (нині Володимирецький район Рівненської області). Його батько, Ромуальд Яницький, дворянського походження, працював помічником бухгалтера на цукровому заводі в селі Щедрова (нині Летичівський район Хмельницької області). Відомо, що Ромуальд Яницький помер 1918 р. Матір, Антоніна Яницька, була домогосподаркою, вона померла 1920 р.

Юзеф був єдиною дитиною в сімʼї. Він закінчив шість класів гімназії. З 8 лютого 1897 р. до 22 грудня 1917 р. служив у царській армії у званні капітана, тоді ж закінчив Чугуївську школу підпрапорщиків. Із 1917 до 1 травня 1927 рр. служив у Війську Польському у званні підполковника. Останнє місце служби – 86-й піхотний полк, котрий дислокувався в місті Молодечно (нині Білорусь).

Після 30-літнього перебування на військовій службі 1927 р. Юзеф Яницький пішов у відставку, був військовим пенсіонером із пенсійним забезпеченням у 520 злотих.

Із 1917 р. Юзеф Яницький перебував у Польській військовій організації, з 1931 р. належав до Союзу легіонерів.

У Рівному Юзеф Яницький разом із дружиною Софією Антонівною (1878 р. н.) мешкав на вулиці Уланській, 8, кв. 4. Зауважимо, що Софія Яницька походила з дворянського роду Філіповичів. Подружжя мало сина Едуарда (1905 р. н.), якого, як і Юзефа, арештувала радянська влада.

З архівно-слідчої справи відомо, що на початку січня 1940 р. на квартиру Юзефа Яницького прибув Юзеф Відавський (псевдонім «Віт»), представник львівського керівного центру Союзу збройної боротьби – 1. Туди його привів Мечислав Куликовський. Саме Мечислав, перебуваючи у Львові й маючи контакти з представниками львівського центру, рекомендував Юзефа Яницького Відавському як надійну людину й польського патріота.

На першій же зустрічі Юзеф Відавський намагався з’ясувати, чи наявне в Рівному польське підпілля, оскільки, як ми неодноразово зазначали, польські антирадянські підпільні осередки з’являлися спонтанно й існували без централізованого керівництва. Їхні очільники, не маючи досвіду ведення конспіративної роботи, поводили себе вкрай необережно, що призводило до арештів. Віт запропонував Юзефу Яницькому стати членом підпільної організації та зайнятися контррозвідкою. Тоді Юзеф Яницький вирішив перенести розмову на наступний день. Наступного дня їхня зустріч відбулася в присутності Владислава Слівінського (псевдонім «Чорний Владек») і Марцелія Семерди. На ній вони домовилися створити підпільну організацію в Рівному.

Наступного разу Віт відвідав квартиру Яницьких у другій половині січня 1940 р. Тоді вже було зрозуміло, що Юзеф Яницький не зможе очолити міський осередок СЗБ–1 через свій вік. Тож його участь у діяльності організації обмежувалася тим, що на його квартирі відбувалися зустрічі членів союзу, серед яких був і його син Едуард, про якого ми розповімо в одному з наступних номерів «Волинського монітора». Зазначимо, що Юзеф Яницький не знав братів Казімєжа і Яна Язвінських, очільників рівненського осередку СЗБ, і вони жодного разу не зустрічалися.

Третій відділ УДБ УНКВС у Рівненській області арештував Юзефа Яницького 6 квітня 1940 р. і доправив до в’язниці в Рівному. Підставою для його арешту стали свідчення Владислава Слівінського. Під час арешту в нього вилучили пенсійні картки, листи, вісім фотокарток, тимчасове посвідчення, видане взамін військового квитка, а також срібний портсигар із вигравіруваним на ньому написом «Домбровському», котрий відправили на зберігання у фінансовий відділ УНКВС у Рівненській області.

Під час слідства Юзеф Яницький плутався у своїх свідченнях, посилаючись на слабку памʼять. 24 квітня 1940 р. він мав очну ставку з Владиславом Слівінським. Між в’язнями відбулася перепалка. Очевидним є той факт, що кожен намагався покращити свою ситуацію за рахунок звинувачення іншого. Врешті ніхто з них не досяг бажаного.

На закритому судовому засіданні Рівненського обласного суду від 17–18 січня 1941 р. Юзеф запевняв, що не був членом СЗБ. І це було правдою, адже він не складав присяги і не виконував жодних завдань керівництва. Його провина полягала в тому, що він знав про існування СЗБ, його мету та завдання й не повідомив про це відповідні органи.

Вироком Рівненського обласного суду, виїзне засідання якого відбулося 22–23 листопада в Дубні, та повторного судового засідання, яке пройшло 17–18 січня 1941 р., за ст. 54–2, 54–11 КК УРСР Юзефа Яницького засуджено до десяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та обмеження у громадянських правах на п’ять років із конфіскацією всього майна.

Розуміючи, що десять років у нестерпних табірних умовах для 63-річної людини – це фактично смертний вирок, Юзеф Яницький звернувся з касаційною скаргою до Верховного суду УРСР, у якій просив зменшити покарання до мінімального терміну. Однак ухвалою Верховного суду УРСР від 7 березня 1941 р. касаційну скаргу в’язня залишили без задоволення.

Заключенням прокуратури Рівненської області від 30 грудня 1993 р. Юзеф Яницький підпадає під дію ст. 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. У неволі він провів 1 рік і 9 місяців. Відбуваючи покарання, 12 січня 1942 р. Юзеф Яницький помер.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно–слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.