14 червня виповнилося 80 років, відколи перестало битися серце відомого історика, соціолога, політика, дипломата, публіциста В’ячеслава Казимировича Липинського.

Дитинство майбутнього громадського діяча пройшло у родинному маєтку, де й народився В’ячеслав 18 квітня 1882 року, у селі Затурці, що на Волині. Рід Липинських належав до польської шляхти, зокрема до гербу Бродзіч, що походив із Мазовії.

В’ячеслав Липинський здобував освіту у Луцькій, Житомирській та Київській гімназіях, долучився до активної участі у громадсько-політичному житті. Одночасно був членом української студентської організації «Громада» та польської студентської організації «Коло». Ще будучи гімназистом, Липинський займав активну громадську позицію. Виступав за те, щоб об’єднати православну і римо-католицьку молодь в один гурток. Із 1902 року відбував військову службу, відтоді і до кінця свого життя хворів на туберкульоз.

Згодом продовжує навчання у Яґеллонському університеті, де вивчає агрономію, історію. Історія та соціологія стали подальшим його зацікавленням під час навчання у Женевському університеті.

На особливу увагу заслуговують наукові праці В’ячеслава Липинського. В одній із перших робіт «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії», що побачила світ у 1909 році у Кракові йдеться про те, який шлях мусить обрати польська шляхта в Україні. На думку молодого дослідника, вона повинна відійти від позицій колонізаторства і підтримувати народ у його прагненні до волевиявлення та власної державотворчості.

Із початком національно-визвольних змагань у 1917 році Липинський стає одним із прибічників державної незалежності, котрі були опонентами федералістів (переважно соціалістичної орієнтації), таких як Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко. Він навіть очолив групу «Вільна Україна», яка виступала за незалежність України від більшовиків.

Після Першої світової війни переїздить до Полтави, де поринає у політичну діяльність, організовує рух заможних землевласників на підтримку національної незалежності, виступає проти соціалістичного й угодницького, по відношенню до більшовицької Росії, курсу Центральної Ради. Як захисник суверенітету України, прихильник збереження приватної власності на землю, він стає одним із організаторів української демократично-хліборобської партії, що була заснована влітку 1917р. На з’їзді в Лубнах робить спробу сформувати українську кавалерійську частину, але це не знайшло підтримки у секретаріаті Центральної Ради.

Після приходу до влади уряду Павла Скоропадського у 1918 році, В’ячеслав Липинський став послом України в Австро-Угорщині. Там проявив себе блискучим дипломатом, зажив слави мудрого державного діяча. Після поразки української незалежності пішов у відставку і працював виключно на науковому фронті. Був одним із засновників Українського університету в Празі. Видав історіософські праці про минувшину та сучасний стан України, Польщі. Надзвичайно важливими досі є його статті про націоналізм, державність, незалежність. Цікавим є лист Липинського до Шемета, де він пише: «Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий – такий, що сприяє державному життю нації і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого – націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом».

Попри короткий земний шлях Липинський встиг надзвичайно багато, був він будівельником національної незалежності як поляків, так і українців. То ж і досі по праву залишається сином обох народів.

Після важкої хвороби помирає 4 червня 1931 року в Австрії. Був похований у рідних Затурцях на Волині. За радянської влади усі могили із польського цвинтаря, як і останнього місця спочинку Липинського, були зруйновані. Вже у роки незалежності України кладовище було розчищене і на його місці встановлено пам’ятник. Нині поволі ремонтується сімейний маєток Липинських, який серйозно був зруйнований безгосподарським ставленням до пам’яток комуністів. Парк Липинських вважався візитною карткою дворянської сім’ї кінця ХІХ – поч. ХХ століття.

Віктор ЯРУЧИК