Історія Волині й Римо-католицької церкви в Україні 40-х рр. минулого століття тісно пов’язана з отцем Антонієм Хоміцьким. Це був один із небагатьох священиків, які не тільки пережили буремні роки війни, а й залишилися в СРСР і дочекалися його розпаду.
Він народився в 1909 р. у селі Самулках (нині Підляське воєводство, Бєльський повіт, гміна Вишки). Після закінчення малої духовної семінарії в 1930 р. склав випускні іспити у Володимирі-Волинському. Через п’ять років єпископ Стефан Вальчикевич рукоположив його у священики. Цьому передувало навчання в духовній семінарії в Луцьку. Отця Антонія Хоміцького направили в парафію в Рівному, де він працював протягом двох років.
Потім єпископ Адольф Шельонжек призначив отця Антонія настоятелем парафії в Клесові. Сьогодні це селище в Сарненському районі Рівненської області нараховує більше 4,5 тис. мешканців. Поляків там нині небагато, і це найменш численна парафія на Волинському Поліссі. Однак за часів Другої світової війни містечко було важливим пунктом польської самооборони на Волині. У той час, коли створювалася Армія Крайова (АК), отець Антоній Хоміцький став командиром бойового підрозділу під таємною назвою «Rybacka przystań» у Клесові. Сам використовував псевдонім «Рох». Восени 1942 р. на Волинь прибув Владислав Коханський (псевдоніми «Wujek», «Bomba»), офіцер, який повинен був взяти на себе командування на відрізку Ковель–Сарни в рамках операції «Wachlarz». Ймовірно, в цей час до збройної боротьби приєднався отець Антоній, не тільки як військовий капелан, але і як один із командирів. Наступним завданням, яке виконав отець Хоміцький, було створення лікарні для поранених солдатів АК. Медичний заклад обслуговував підрозділи, які знаходилися в 1943 р. під керівництвом Владислава Коханського. Заклад допомагав також партизанському угрупуванню «Jeszcze Polska nie zginęła» під командуванням Роберта Сатановського, яке діяло в структурах радянського партизанського руху. Ця співпраця після війни врятує священикові життя, про що йдеться далі.
У 1943 р. до Клесова втікали польські біженці. Ця територія перебувала під захистом самооборони, якою командував Юзеф Краков’як. Хоча про роль отця Антонія в цій акції ніхто не пише, можна припустити, що він був причетний до неї. В селі переховувалися не лише поляки, а й євреї. Тисячі поляків із Волині збиралися там. Під захистом самооборони їх перекидали за межі Волині. За цю діяльність священик отримав Хрест Хоробрих.
Наприкінці 1943 р. Владислава Коханського заарештували радянські партизани. Спочатку його відправили в Москву, а потім заслали на Камчатку. На Батьківщину він повернувся відразу після смерті Сталіна.
Після окупації Волині Червоною армією радянська влада переслідувала та вбивала всіх, хто був якимось чином пов’язаний з АК. 6 лютого 1945 р. за діяльність у підпільних структурах заарештували й отця Антонія Хоміцького. Основним аргументом слідства були факти про те, що священик забезпечував усім необхідним відділи АК під командуванням Владислава Ридзевського, «Кобуса», в 1943 р. Слідство тривало рік. 6 лютого 1946 г. за зачиненими дверима отця Антонія Хоміцького засудили до 10 років сибірських таборів. Його врятувало втручання енкаведистів зі спецпідрозділу «Переможці», які звернулися до влади з проханням скасувати вирок.
Про співпрацю священика з радянськими партизанами залишилася інформація, яку збирали в рамках слідства, проведеного після війни. В архіві СБУ України в Рівному знаходиться його справа (Архів управління СБУ в Рівненській області, спр. П–54), в якій збереглися документи про переслідування священика за радянських часів. Там можна знайти зізнання заступника командира відділу Кочеткова, який пише: «Колишнього священика з Клесова Антона Йосиповича Хоміцького я особисто не знаю, тобто особисто з ним не зустрічався, але мені відомо, що колишній житель Клесівського району Лисаковський В’ячеслав Олександрович, який був пов’язаний із нашим партизанським загоном, використовував ксьондза Хоміцького за нашим завданням. Наприклад, у 1942 р. Лисаковський регулярно отримував від Хоміцького дані військової розвідки, зокрема про присутність і озброєння німецького гарнізону в Клесові, які він передавав мені особисто. У тому ж році за нашим завданням Хоміцький передав нам через Лисаковського деякі жіночі предмети, якими скористався наш розвідник-радист, направлений у глибокий німецький тил для виконання спеціальних завдань. Від Хоміцького Лисаковський отримав і передав нам акварельні фарби й кольорові олівці, необхідні в загоні для оформлення транспарантів із радянськими гаслами та плакатів».
Після звільнення з табору отцеві Антонію Хоміцькому заборонили жити на Волині, тому він переїхав на Поділля. Як священик він кілька років працював у Полонному, а з 1955 до 1958 р. – у Шаргороді. З 1958 р. і до самої смерті він був настоятелем парафії в селі Мурафі Шаргородського району Вінницької області.
Отець помер у 1993 р., дочекавшись падіння комуністичного режиму. Парафіяльний костел в Мурафі ніколи не був закритий для людей, а сам він продовжував працювати священиком навіть у найважчі часи для католицької Церкви в Радянському Союзі. Отець Антоній Хоміцький опікувався вірянами із Києва, Вінниці, Бара, Шаргорода, Кам’янця-Подільського та інших сіл і міст. Незважаючи на те, що він відмовився від прийняття свячень єпископа, українські католики називали його патріархом Поділля.
Ян МАТКОВСЬКИЙ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
НАВІТЬ У ТАБОРАХ «ШПИГУВАВ» ДЛЯ ПОЛЬЩІ
