Продовжуючи цикл статей про осіб, репресованих радянською владою 1939–1941 рр., пропонуємо увазі Читачів біографічний нарис про українця Івана Васюка.

На перший погляд здається, що історія цієї людини випадає з тематики рубрики «Повернуті із забуття». Адже до цього ми оприлюднювали життєписи поляків, які потрапили до радянського полону після розгрому Війська Польського у вересні 1939 р., або тих, хто приєднався до антирадянського руху опору, покликаного відновити незалежність польської держави. Іван Васюк ні до одних, ні до других не належав. Однак він об’єднав довкола себе і українців, і поляків.

Народився Іван Васюк 1922 р. у селі Мошків Дубенського повіту (тепер Млинівський район Рівненської області) в багатодітній родині селян-середняків Харитона Федоровича (приблизно 1880 р. н.) і Степаниди Гнатівни (приблизно 1880 р. н.) Васюків. Хлопець мав початкову освіту – закінчив чотири класи польської загальноосвітньої (повшехної) школи.

Відомо, що 1939 р. Іван, його брат Роман, сестри Антоніна та Анастасія жили разом із батьками. Окреме господарство мав старший брат Йосип, котрий мешкав у селі Новосілки Дубенського повіту (пізніше Острожецького району Рівненської області). Родина володіла будинком, сімома гектарами землі, мала пару коней, дві корови, дрібну худобу, увесь необхідний господарський реманент. У Мошкові, як і в сусідніх селах, жили одні українці. Там ще в міжвоєнний період нуртували ідеї розбудови незалежної України, особливо серед молоді. Тож, коли Польща фактично зникла як держава, а більшовицький режим ще опановував захоплені території, селяни міркували, чи не є такий стан речей вигідним для проголошення власної держави. З таких українських видань, як «Нове село», що друкувалися в міжвоєнне двадцятиліття, Івану було відомо, що в Німеччині існує центр українського руху. Великі надії юнак покладав на Максиміліана Волошина та Павла Скоропадського, які, на його переконання, в еміграції продовжували боротьбу за самостійну Україну.

Після встановлення радянської влади Іван пройшов курси та влаштувався десятником 12-ї дистанції 13-ї дільниці будівництва траси державного значення. Ще у 2015 р. ми розповідали на сторінках «Волинського монітора», що за наказом Лаврентія Берії фізичною силою, задіяною на будівництві НКВС № 1, були польські військовополонені, котрі потрапили до трудового табору, що функціонував на території Рівненської області. На тому ж будівництві працювало чимало вільнонайманих працівників, серед яких був також Іван Васюк. Сподіваючись на підтримку з-закордону, Іван гуртував довкола себе осіб, незадоволених новим окупаційним режимом. Серед них були його колеги-односельці Ананій Козак, Георгій Шпартюк і розконвойовані військовополонені Генрик Марковський, Ян Завадзький та Ян Пишек. Іван знав, що у бригадах розконвойованих військовополонених перебувають лише українці та білоруси, тому вів свої «антирадянські» розмови виключно серед такого контингенту. Проте його ідеї боротьби з совєтами підтримали теж троє поляків. Про їхню національність Івану стало відомо тоді, коли чоловіки вже зблизилися і стали довіряти один одному. Врешті Генрик Марковський висловив думку про необхідність об’єднання поляків, українців і білорусів у боротьбі проти спільного ворога.

Зауважимо, що метою як українського, так і польського антирадянського підпілля було збройне повстання проти радянської влади в момент наступу третьої сили. Тільки українці бачили союзника в особі Німеччини, а поляки – Англії та Франції. Але серед учасників спонтанно створеної антирадянської групи на етапі планування боротьби жодних протиріч не виникало. Тож на початку своєї діяльності вони обмежилися антирадянською пропагандою в середовищі працівників будівництва. Проте через розгалужену мережу інформаторів про таку діяльність Івана невдовзі стало відомо радянським карально-репресивним органам.

Оскільки хлопець був десятником на будівництві НКВС № 1, працівниками якого «опікувався» Особливий відділ НКВС табору № 1, саме цей орган арештував його 9 жовтня 1940 р. На час слідства в’язень потрапив до Рівненської в’язниці. Під час арешту в Івана вилучили п’ять аркушів приватного листування, селянський календар за 1939 р., два зошити з рельєфами доріг, фотоальбом, книгу «З минулого» Віктора Андрієвського, «Історію України» Михайла Грушевського, записник та кілька чистих бланків нарядів будівництва траси. Постановою слідчого Глухмана всі перераховані речі, окрім календаря, «Історії України» та книги «З минулого», знищили шляхом спалення, як такі, що «не становлять жодної цінності й не мають відношення до слідчої справи». Те ж, що залишилося, долучили до справи як речові докази.

На першому ж допиті, який відбувся в день арешту, слідчий вимагав від в’язня зізнатися у своїй причетності до діяльності українського підпілля, оскільки його арештували як учасника української націоналістичної організації. Цей факт став ключовим у застосуванні методів ведення слідства місцевими енкаведистами. Допит Івана розпочався о 21.00 9 жовтня, на ньому поставили фактично одне запитання, а закінчився він о 2-й годині ночі 10 жовтня. На завершення слідчий резюмував: «Ви будете викриті слідством, надаємо можливість продумати свою поведінку на слідстві…» Того ж дня о 10.00 Іван знову був у слідчого, й цього разу допит тривав до другої години ночі 11 жовтня 1940 р. Маємо всі підстави вважати, що впродовж 16 годин перебування Івана на допиті його піддавали не лише моральним, а й фізичним тортурам, оскільки протокол допиту вмістився лише на одному аркуші. У ньому зафіксовано чотири коротких запитання і чотири коротких відповіді. Остання з відповідей: «Проти радянської влади я боротьби не вів і винним себе не визнаю». Знову кілька годин перепочинку й наступний допит… І тільки тоді хлопець почав свідчити. Карусель допитів із кількагодинними перервами не змусила хлопця здати антирадянський осередок, що існував у його селі.

Проте Іванових свідчень вистачило, аби на судовому засіданні, що відбулося 6–7 січня 1941 р., Військовий трибунал військ НКВС УРСР засудив його на 10 років виправно-трудових таборів із конфіскацією майна та обмежив на п’ять років у громадянських правах. 16 січня 1941 р. в’язень направив касаційну скаргу на розгляд Військової колегії Верховного суду СРСР. Остання постановила зменшити йому термін покарання до п’яти років виправно-трудових робіт. Подальша доля Івана Васюка нам не відома.

Заключенням прокуратури Рівненської області від 17 жовтня 1991 р. на Івана Васюка поширюється дія ст. І Указу Президента СРСР від 13 серпня 1991 р. «Про відновлення прав усіх жертв політичних репресій 20–50-х рр.» Як незаконно притягнений до кримінальної відповідальності він підлягає реабілітації.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.