Романом, який познайомив мене з Вєславом Мислівським, був «Голий сад». Прочитавши його, мені не потрібно було зустрічатися з автором особисто, аби сказати, що він близький мені долями людей, про яких пише, описами села, війни, умов соцреалізму і тим, як він про це розповідає.
Цей роман – про любов. Складну любов батька і сина. Повернувшись до батьківського дому з міста, герой згадує, який емоційний зв’язок єднав його з татом. Це передчуття того, що повинно нас єднати з іншими людьми, – взаємні почуття, близькість, доброта і любов. Воно ніколи не може реалізуватися повністю, бо, як пише інший сучасний письменник Щепан Твардох у своєму романі «Морфін»: «Кость борсається в темряві, адже він просто людина».
У романі «Палац» Якуб після втечі панів із маєтку на початку Другої світової війни входить до їхнього палацу і поступово «перетворюється» на пана. У монолозі він розповідає про свої вчинки вже з перспективи господаря палацу. Село тут не пасторальна ангельська байка, а місце, сповнене пристрастями, несправедливістю, а весь твір – притча про ставлення до світу людини, яка має владу над іншими.
Селянською й одночасно людською епопеєю є «Камінь на камені» – роман, написаний у 1984 р. Читаючи його багато років тому, я бачив те, що змінювалося на моїх очах. Сільський світ перетворювався в міський, люди переселялися в пошуках кращого життя. Сільський світ невблаганно відходив у минуле. Герой роману Шимон Петрушка – один із нас, людина із села, яку змінюють політичні, промислові, релігійні перетворення. Він повинен знайти в цьому світі місце для себе, а на кладовищі збудувати собі та своїй родині, розкиданій світом, усипальницю.
«Видноколо» – це філософська книжка про людину часів Польської Народної Республіки. Твір автобіографічний. Водночас це книга цілого покоління. Вона вкотре звертається до конфлікту село-місто, до могил, до наших намагань упоратися з життям, із яких залишається повернення до могил наших предків, до місця, де ми прийшли на світ. А разом зі здобуттям освіти, подорожами, життєвими подіями, розширенням наших горизонтів бачення світу та людей залишається відчуття все більшого розпачу, безсилля та страждань.
«Остання роздача» – це черговий роман про людину і її долю. Герой намагається впорядкувати своє життя, листаючи свій записник із номерами телефонів, перебираючи листи жінки, яка його любила і котрій він не відповів взаємністю, згадуючи уривки розмов із різних подорожей, зустрічей із людьми, візитів до материнського дому. Із хаосу свого життя герой намагається скласти однорідну, логічну, раціональну цілість. Однак ця цілість постійно розсипається у нього в руках, як його блокнот, стягнутий старою резинкою. Врешті-решт йому залишаються гра в карти з померлими на цвинтарі, відчуття хаотичності життя і кохання, яке він не зміг зберегти у відповідний момент.
Яку книгу Вєслава Мислівського ти не взяв би – не залишишся розчарованим. Це літературна пригода найвищої проби. Кожна книжка стосується тебе і найважливіших справ, із якими ти борешся все життя. Знайдеш себе, свою долю – долю дитини ХХ століття. Насолодишся незвичною мовою, завдяки якій вже не зможеш відірватися від читання і тебе переслідуватиме думка: «Коли я знову відкрию його книжку?»
Окрім своїх переживань, почуттів, власної долі, висвітленої у книжках Мислівського, ти знайдеш в них оригінальну манеру, монологи героїв, які поведуть тебе в незвідану мандрівку вглибину свідомості людини.
Вєслав Мислівський. Джерело фото: Wikipedia
Вєслав Мислівський:
«Моя література трагічна – я це усвідомлюю – і не може бути інакшою, адже я вважаю, що справжня література завжди трагічна. Людське життя за своєю природою трагічне. Для підтвердження цього достатньо двох фактів: ми народжуємося і ми помираємо».
«Я не знаю, чи література повинна давати відповіді. Вона має їх шукати».
«Там, де людина народилася, все до неї привітне: і птах, і камінь, а ніч і день змінюються не за світлом і темрявою, а за сном і пробудженням людини. (…) Може, тому й, помираючи, люди повертаються до рідної сторони в надії, що смерть із ними по-приятельськи обійдеться».
«Книги – це єдиний порятунок, аби людина не забула, що вона людина. […] Книги – це теж світ, і то такий, який людина обирає самостійно, а не в який приходить».
Сценічні твори Вєслава Мислівського:
«Злодій» – складена з моралістичних притч драма про людські життєві позиції, яка розігрується в сільській глушині під час Другої світової війни.
«Ключник» – розповідь часів післявоєнних змін. Важкохворий граф доживає свої останні дні у великому палаці. Старий ключник Казимир продовжує вечорами заносити йому ключі, повторюючи ту саму фразу: «Перевірилося, пане графе, позамикалося, животина їсти має на всю ніч».
«Дерево» – метафоричне зображення сучасної Польщі. Біля дерева, під яким сидить герой Марцін Дуда, аби не дати його зрубати через будівництво дороги, збираються родичі, знайомі, друзі, сусіди, місцеве керівництво та інші жителі села.
«Реквієм для господині» – драма про кризу порозуміння.
Вибрані книги Вєслава Мислівського:
«Камінь на камені», PIW, Варшава, 1984.
«Видноколо», Muza, Варшава, 1996 (відзначена в 1997 р. премією Nike).
«Трактат про лущення квасолі», Znak, Краків, 2006 (відзначена у 2007 р. премією Nike, літературною премією Гдині, нагородою TV Kultura та щомісячника «Odra»).
«Остання роздача», Znak, Краків, 2013.
Вєслав ПІСАРСЬКИЙ,
учитель польської мови, скерований до Луцька організацією ORPEG
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: КОЖЕН ІЗ НАС – ДИТИНА КОХАНОВСЬКОГО
