Два останні роки ми присвятили темі репресованих учителів, які працювали в часи Другої Речі Посполитої. Ще одна чисельна група, що зазнала переслідувань із боку НКВС, – службовці польської державної поліції.

Їм ми також присвятимо тематичний цикл біографічних нарисів.

Польська державна поліція та підпорядкована її діяльності мережа інформаторів і конфідентів потрапили до категорії ворогів радянської влади задовго до вступу Червоної армії на східні території Другої Речі Посполитої. У директиві НКВС СРСР народним комісаріатам внутрішніх справ УРСР і БРСР про організацію роботи у «звільнених» районах західних областей України та Білорусії від 15 вересня 1939 р. зазначалося: «Арештуйте найбільш реакційних представників державних адміністрацій (керівників місцевої поліції, жандармерії, прикордонної охорони і філій 2-го відділу генштабу та інших)». Зокрема, вимагалося «здійснити заходи з виявлення й арешту агентів-провокаторів жандармерії, політичної поліції, філій 2-го відділу генштабу, використовуючи для цього вилучені архіви». Тому першочерговим завданням оперативно-чекістських груп, що в числі перших опановували «визволену» територію, було захоплення поліційних відділків та арешт їхнього кадрового складу.

У багатьох населених пунктах, зачувши про «визвольну ходу» Червоної армії, місцеве населення вдалося до погромів постерунків поліції. Жителі містечка Степань (нині Сарненський район) на чолі з В. Шумлянським вирішили обеззброїти польський патруль і розгромити постерунок поліції, де, дізнавшись про наступ радянських військ, зібралися представники місцевого самоврядування, суддя, поліціянти і частина осадників. Подібна ситуація склалася в Бережниці (до реформи 2020 р. Дубровицький район, нині – Сарненський). Тут керівник підпільної ланки КПЗУ Д. Гордич за два дні до появи в селі радянських військових частин організував роззброєння та арешт усіх поліціянтів (близько десяти осіб). Такі дії українського населення були відповіддю на хвилю превентивних арештів українців, запідозрених у націоналістичній діяльності, що прокотилася Волинським воєводством в останні дні серпня 1939 р.

Однак траплялося й полярно протилежне ставлення до колишніх представників правопорядку. Наприклад, 18 вересня 1939 р. двох працівників постерунку поліції у Млинові арештували радянські військовики, проте на вимогу місцевих жителів Л. Гарбара і М. Гітельмана їх звільнили. Щоб уникнути повторного ув’язнення, службовців поліції перевдягнули в цивільний одяг. Ніч вони переховувалися в будинку А. Петерка, а вранці він вивів їх за місто, щоб їх знову не арештували. Натомість їхніх рятівників Л. Гарбара і М. Гітельмана Особлива нарада при НКВС засудила до трьох і п’яти років виправно-трудових таборів відповідно.

Варто зауважити, що архівно-слідчі справи на працівників польської поліції складають окрему групу, яка суттєво різниться від інших справ репресованих. Їм притаманна неабияка лаконічність – один чи два допити, в більшості випадків без залучення свідків (особливо у справах поліціянтів, евакуйованих на територію Рівненщини в перші дні Другої світової війни), та оформлення документів заднім числом. Оперативно-чекістські групи в перші дні радянської окупації арештовували службовців польської поліції без оформлення постанов на арешт і ордерів. Цю документацію оформляли через два-три місяці після затримання.

Переважна більшість польських поліціянтів упродовж кількох місяців чекали на початок слідства, а потім більше року очікували на вироки, перебуваючи в нестерпних тюремних умовах. Частину цього в’язничного контингенту, арештованого на території Рівненщини, після закінчення ведення слідства етапували в київські в’язниці НКВС, де затримані перебували до моменту винесення вироків Особливою нарадою.

Справи на службовців польської поліції вирізняються також надзвичайним цинізмом із боку слідчих НКВС. У той час, коли тисячі репресованих громадян СРСР піддавалися моральним й фізичним тортурам під час допитів, звичним явищем було звинувачення польських поліціянтів у застосуванні фізичних засобів впливу під час виконання ними службових обов’язків.

У процесі слідства у справах працівників польських репресивних і правоохоронних органів одним із завдань слідчого було знайти докази їхньої ненависті й жорстокості до представників інших національних груп. Свідченням цього є схеми запитань і до в’язнів, і до свідків, що добиралися з «ображених» національних меншин, епізодів жорстокого поводження з якими було чимало, особливо в передвоєнні місяці 1939 р., коли взнаки давалася напружена політична ситуація, що склалася на міжнародній арені. Важливу роль у таких слідчих справах відігравали сільські чи селищні ради, здебільшого сформовані з жертв переслідування польських правоохоронних органів. На вимогу карально-репресивних органів вони надавали необхідні характеристики та довідки щодо арештованих поліціянтів.

Щоб уникнути і фізично, і морально виснажливих допитів, в’язні цієї категорії часто на першому ж допиті визнавали всі нав’язані слідчими обвинувачення. 

Після масових арештів поліціянтів та захоплення радянськими карально-репресивними органами документів Дубенського, Здолбунівського, Острозького, Костопільського, Сарненського та Рівненського повітових управлінь державної поліції, представництв політичної поліції в Рівному, Здолбунівського, 1-го і 2-го рівненських комісаріатів державної поліції та постерунків поліції лави в’язнів стали поповнювати особи різних національностей (переважно українці і євреї), запідозрені у співпраці з польськими правоохоронними, репресивними та розвідувальними органами. Вилучені документи містили не лише списки інформаторів на певних дільницях, а й персональні дані на кожну особу та оцінку вартості наданої інформації. Зокрема, список інформаторів у Вичівській гміні постерунку поліції в Серниках нараховував 32 особи, автоматично зарахованих до «ворогів радянської влади».

У важке становище потрапили українці, які зуміли при польській владі зайняти державні посади. Зауважимо, що їх відсоток в адміністративних, державних і органах правопорядку був мізерним. Тому ті, хто все ж влаштувався на такі посади в охопленій безробіттям і світовою фінансовою кризою Польщі, намагалися активно співпрацювати з поліцією та адміністрацією, до чого негативно ставилися односельці. Особливо небезпечно для місцевих колаборантів стало в селах, де впродовж міжвоєнного періоду нуртували революційні ідеї, а переслідувані колишньою владою селяни-бідняки з приходом більшовицького режиму намагалися помститися кривдникам.

Станом на 1940 р. радянські репресивні органи повністю встановили кадровий склад мало не всіх відділків поліції, що діяли до вересня 1939 р. на території теперішньої Рівненської області. І тут не варто недооцінювати зусиль місцевих активістів, увага яких не оминула навіть тих, хто вже давно пішов у відставку з польських органів правопорядку і за віком, і за станом здоров’я.

Та попри численні обвинувальні вироки, за якими службовців польської поліції засуджували до тривалих термінів ув’язнення, траплялися поодинокі випадки звільнення їх із-під варти. Це стосувалося обслуговуючого персоналу поліційних відділків (водіїв, столярів, сторожів), а також фізінструкторів, перекладачів, яких після нетривалого перебування за ґратами звільняли.

Трагічно склалася доля тих працівників польської державної поліції, які потрапили до Козельського, Старобільського й Осташківського таборів військовополонених. «Був поліціянтом – цього вистачить, щоб його розстріляти!» – сказав на одному із засідань голова калінінського відділення НКВС Дмитро Токарєв. За даними польського історика Анджея Місюка, найвищу міру покарання було застосовано до 2,5–3 тис. таких осіб. Загалом у 1939–1941 рр. до радянських таборів НКВС потрапили понад 12 тис. поліціянтів. Незважаючи на зусилля дослідників, доля багатьох із них залишається невідомою.

Дослідження документів карально-репресивних органів дає підстави стверджувати, що кримінальні справи на службовців польської державної поліції були лише формальністю. Організатори й виконавці репресій не переймалися таким поняттям, як доказовість злочину. Переважно органи НКВС карали людей не за конкретні провини, а за приналежність до певної групи чи категорії польського суспільства, таким чином виконуючи завдання з ліквідації контингенту, небезпечного для тоталітарного режиму.

Тетяна САМСОНЮК