Вона вміла все. Роль покинутої коханки в безрадісній любовній драмі їй давалася так само легко, як і задерикуватої дівчини танкіста із серіалу «Чотири танкісти і пес». А в житті вміла втілитися в роль відданої дружини й матері. Вірна у дружбі до кінця, радісна й усміхнена.

Вона народилася вогняно-рудою, несхожою ні на кого в сім’ї. «Люди спершу не впізнають мене. Ні, мабуть, це неможливо. Така мала? Така руда? А я завжди була невисокою, рудоволосою і веснянкуватою, просто в мене так званий сценічний зріст, тобто на сцені я виглядаю вищою, ніж насправді. А брюнеткою я стала тому, що більшість фільмів і серіалів із моєю участю були чорно-білими», – пояснювала вона через багато років. Мріяла, щоб її волосся кучерявилося локонами, так званими англезами, адже таку зачіску носила на екрані її улюблениця Ширлі Темпл.

«Усміхнися, завтра буде краще…»

Барбара – уроджена варшав’янка, хоч її батьки переїхали до Луцька на Волині, де її батько займав посаду головного архітектора. Канікули – обов’язково в пансіонаті в Заліщиках. Вона успадкувала від мами досконалий слух, голос і музичний смак, а театральні сценки в дитячому віці грала серед декорацій, скопійованих з архітектурних проєктів тата. «В мене були широко відкриті очі. Цього навчила мене матір. Спостерігай, запам’ятовуй, учися розрізняти звуки, барви, жанри. Це був один із найважливіших життєвих уроків», – згадувала акторка. Війна застала їх у Луцьку, який зайняли совєти. Сім’ю в її власному житлі запхнули в одну кімнату, а інші приміщення заселили офіцери з дружинами, які прогулювалися в нічних сорочках, гадаючи, що це бальні сукні. Врешті-решт їх вивезли б у Сибір, якби матір в останній момент не сказала солдатові, що чоловік помирає від тифу і що сім’я хоче залишитися при ньому. Невдовзі мамі вдалося переїхати з нею до тісної кімнатки у Варшаві.

У тій окупованій Варшаві Бася починає брати підпільні уроки акторської майстерності в авангардного творця міжвоєнного театру Іво Галла. Молодь навіть ставила короткі драматичні постановки, які приходили подивитися нестори польської сцени, наприклад, Стефан Ярач. Під час повстання Краффтувна перебиралася з вулиці на вулицю, адже німці руйнували цілі квартали. Ці жахіття окупації повернулися до актриси, коли вона через десятки років пережила землетрус у Лос-Анджелесі.

Перша післявоєнна зима пройшла десь у селі в околицях міста Ловіч, де господарі прийняли біженців зі зруйнованої Варшави. Коли після війни Барбара переїхала до Лодзі, в якій були високі житлові будинки, вона інстинктивно ходила серединою вулиці, побоюючись, що в кожну хвилину на неї можуть обвалитися стіни. Така травма залишилася в ній з повсталої Варшави.

«Гр. Краффтувна є цілком зрілою актрисою»

На актрису Барбара вчилася у Кракові під керівництвом того ж самого Іво Галла. Це були скорочені курси, дуже інтенсивні: лекції від світанку до пізнього вечора з перервою на суп, який подавали монахині-шаритки, адже акторське училище містилося в їхньому монастирі. А навчалися там наскоком і Казімеж Деймек, і Густав Голоубек, і Генрик Томашевський, творець польської пантоміми. Практичні заняття полягали в тому, що слухачі акторського мистецтва сиділи на лавці у Плянтах (парк у Кракові, – перекл.) і підглядали за перехожими: їхньою мімікою, жестикуляцією, ходою, мовою та одягом, а потім училися їх наслідувати. З часом навчання перенесли до Гдині, у бараки, які залишилися після німців; вони стояли там, де зараз височіє недавно відремонтований Музичний театр. Студентка Бася мала навіть власну кімнатку, тільки за ліжко їй служив набитий сіном матрац, розкладений на цеглинах.

Почалися перші спектаклі, переважно гастрольні, які молоді актори ставили в радіусі ста кілометрів від Гдині. Після здачі акторських іспитів у 1946 р. і трьох років напруженої праці Барбару Краффтувну перевели зі статусу кандидата у статус дійсного члена Спілки артистів польської сцени (ZASP). Рекомендацію сформулював Іво Галл: «Гр. (скорочено громадянка, – перекл.) Краффтувна є цілком зрілою актрисою, яка володіє широким художнім арсеналом, сценічною технікою і свободою. Гр. Краффтувна співає і танцює. Все, що вона робить, високохудожнє і зріле».

Невдовзі акторка опинилася в Театрі Нової Варшави, де познайомилася з майбутнім чоловіком, актором Міхалом Газдою, з яким спочатку зустрічалася тільки на політінформації по понеділках, бо того дня театри були зачинені, а влада дбала про відповідний ідеологічний рівень артистів. Чоловік раніше був засланий у Сибір, але йому вдалося повернутися до Польщі завдяки тому, що він вступив в армію, яка формувалася в Радянському Союзі в Сельцях на Оці. В 1955 р. народився її улюблений син Пьотр, про якого вона пізніше сказала, що він був «її найкращою роллю». Їхнє щасливе життя утрьох перервала несподівана смерть чоловіка. Міхал помер від інфаркту за кермом автомобіля. Про трагедію їй розповів міліціонер, якого спеціально послали повідомити про це до її квартири. «Я кинулася на того міліціонера, почала бити його в груди. Мабуть, я добряче по ньому молотила, адже він схопив мене досить сильно за руки, та я ще якусь хвилину товкла його. Відразу з’явилися друзі, сусіди, прийшла лікарка із заспокійливим», – згадувала Барбара. Впродовж певного часу до театру на вистави і на репетиції вона ходила під сильними ліками. «Я залишилася сама з дитиною. Це була травма. Саме в цей час я грала життєрадісну Гонорату в «Чотирьох танкістах»… Це таїна цієї професії. Інколи це чудово, інколи жорстоко», – говорила вона в інтерв’ю.

Дівчина з «Чотирьох танкістів»

І посипалися перші короткі ролі в кіно. «Камеру я полюбила відразу, бо зрозуміла, що вона партнер, який грає разом з актором», – сказала актриса через багато років. Кіноглядачі найкраще запам’ятали її по ролі Феліції у фільмі «Як бути коханою» Єжи Гаса. Їй так було важливо втілитися в героїню, що коли вона грала пасажирку літака, а камера знімала її від поясу догори, вона наполягала, щоби сидіти в туфельках на шпильках і завдяки цьому могти насправді почуватися леді. Своєю чергою, у сцені зґвалтування німецьким солдатом вона заявила, що гратиме босоніж, хоча на щодень не любила ходити без туфель, але завдяки цьому вона краще відобразила самопочуття приниженої жінки. Ну, і всю силу своєї вроди й повноту жіночності Краффтувна продемонструвала в «Рукописі, знайденому в Сарагосі» вже згаданого Гаса. «Коли я вийшла на знімальний майданчик «Рукопису», мій костюм і сценографія так на мене вплинули, що я відчула ніби опинилася у справжньому світі, а не в декорації. Взагалі зараз важко уявити цей тип абстракції, який був у «Рукописі», у сірій, відцензурованій ПНРівській дійсності».

Проте для найширшого загалу глядачів Барбара Краффтувна залишається передусім Гоноратою з «Чотирьох танкістів і пса». Спочатку вона відмовилися від цієї ролі. Пояснювала, що полігон, танки, армія, гардероб у наметі – це все не для неї. Проте вона змінила свою думку через сина, який, як і вся тодішня підліткова Польща, полюбив без пам’яті «Чотирьох танкістів» уже з першого сезону. Він не уявляв, щоби мама могла відмовитися зіграти бодай навіть епізод у другому сезоні найпопулярнішого в Польщі серіалу. Вона важко пережила ці зйомки, а настрій піднімала, попиваючи з кишенькової фляги. «Цю пару, Гонорату і Густліка, глядачі полюбили одразу. Вже тільки порівняння нас за зростом було достатньо, аби розсмішити», – казала акторка. І додавала: «Мені й досі трапляється чути на вулиці коментар: «Дивись, Гонората йде». Як колись підрахувала акторка, вже третє покоління дівчаток носить ім’я Гонората – у спадок по серіалу.

У театрі Краффтувна запам’яталася передусім чудовими ролями в спектаклях Віткація і Гомбровича, на які театр відкрився після відлиги польського жовтня 1956 р. «Грати Гомбровича й пізніше Віткація – це було як політ на Місяць, це ніби відкрився міжпланетний простір: можна було нарешті перевести подих, зайнятися мистецтвом насправжки», – згадувала Барбара через багато років. Її Івона з драми Гомбровича була така переконлива, що критик Ян Котт написав у рецензії: «Роль Краффтувни досконала і така підступна та провокаційна, що в мене самого було бажання вискочити на сцену і вбити її».

«Я прокляну тебе, якщо ти мене покинеш…»

Для телебачення її відкрив сценічний дует «Старші панове», Єремі Пшибора і Єжи Васовський. Вона ідеально підійшла до мініатюр, які знімали серед паперових муляжів, завжди наживо. Треба було тільки рачкувати, щоб ошукати камеру. Сценарій цих відомих «Вечорів» теж імпровізувався на ходу, на мигах, чути було підказки суфлера.

Зі «Старшими панами» Краффтувна зіграла також у комедії «Спека», в якій, зокрема, стала партнеркою по сцені Вєславу Міхніковському. Довелося добряче похороводитися, адже Міхніковський грав чорношкірого чоловіка, його обличчя змастили кремом для взуття. А технік, який не читав сценарію, під час проявлення плівки не знав, що обличчя актора має залишитися чорним, і додав хімікатів, щоб його відбілити. Внаслідок цього сцени з Міхніковським треба було повторити. «Кабаре завжди було в мене у крові», – згадувала актриса.

Наскільки в «Кабаре старших панів» Краффтувна була ефірною гротескною дамою, настільки ж у «Кабаре під Егідою», яке вів Ян Пєтшак, Барбара мала гострий гумор, на межі того, що могла пропустити цензура. «Її присутність змінила дуже багато, вона внесла нову, незнану атмосферу до нашого агресивного політичного сарказму», – говорив Пєтшак про свою нову акторку. «Так виходить, що я все своє професійне життя була працьовита як бджілка. І дуже добре. Праця має сенс», – говорила акторка.

Краффтувна стала настільки популярною, що її обрали в раду мікрорайону – лише для того, щоб вона вирішувала різні побутові проблеми жителів, «світила обличчям». Чиновники абсолютно інакше підходили до артистки, відомої з екрану, ніж до звичайного прохача.

Вікно з видом на Голлівуд

Новий розділ її життя розпочався наприкінці воєнного стану в Польщі. Тоді цілком несподівано з’явилася пропозиція з Америки, щоби Барбара Краффтувна поїхала за океан і зіграла в «Матері» Віткація, звісно, англійською мовою. Це мав бути виїзд щонайбільше на пів року. Англійської актриса не знала зовсім, вона фонетично завчала текст за плівкою, записаною лектором. Переліт із темної похмурої Варшави до осяяного мільйоном ліхтарів Лос-Анджелесу був як перехід у казкову країну. До того ж вона поселилася в Голлівуді, в будинку, вікна якого виходили на славнозвісний напис, розміщений на схилі пагорба. Тим часом про її перебування в Лос-Анджелесі дізналися поляки в Америці, тож розпочалося турне польськими клубами, починаючи з Чикаго.

В Америці вона познайомилася з другим чоловіком: Арнольд був американським імпресаріо її концертів. Акторка впала йому в око, і коли вони їхали автомобілем, звісно, весь час у товаристві перекладачки, Арнольд поставив Барбарі через перекладачку запитання, чи вийде вона за нього. Вона відповіла: «Якби ти це запитання поставив моїй бабусі, то вона зомліла би замість відповіді». Шлюб відбувся в костелі в Сан-Франциско, там вони й оселилися. У весільну подорож подружжя планувало поїхати до Європи, і Барбара виїхала раніше до Польщі, щоби приготувати все до приїзду чоловіка. Саме тоді вже у Варшаві вона прийняла дзвінок з інформацією, що її чоловік помер від інфаркту. А невдовзі після цього прийшла листівка із привітанням… від чоловіка, надіслана раніше на свята, яких вони не змогли провести разом.

Після смерті чоловіка в Барбари почалася депресія, проте друзі з американської Полонії підтримували її як могли. Вона отримувала на режисування спектаклі для Полонії, замовлення, наприклад, зробити аудіозаписи для правильної польської вимови – це давало їй можливість якось перебиватися. Вона намагалася підвестися, передусім уникала алкоголю, бо мала на пам’яті приклад Ельжбети Чижевської, американська біографія якої могла скластися значно краще, якби вона зуміла вчасно відмовитися від віскі.

Краффтувна потрохи почала повертатися на Батьківщину. Ці візити ставали все довшими. Вона зберегла варшавську квартиру, ключ до неї завжди мала при собі. Як правило, зиму вона проводила в Лос-Анджелесі, а на літо поверталася до Польщі. Американські друзі переконували її, що старість найкраще провести на Флориді, але доля склалася так, що Барбара Краффтувна провела останні роки в Будинку актора-ветерана у Сколімові в Польщі.

«Я все ще цікавлюся життям»

Те, що час минає, вона бачила по дрібницях. Коли через кілька років у спектаклі «Треба вбити стару пані» у варшавському Ох-Театрі вона кидала гроші в публіку, помітила, що в неї зсуваються перстні з пальців. Здивувалася, що дуже схудла і здрібніла, але знайшла вихід – на пальці клеїла пластир і прикраси більше не зсувалися. «Коли я чую від публіки, що взагалі не міняюся, то, звісно, мені дуже приємно, але часом кортить додати, що це тяжка праця, – розповідала акторка. – Я все життя дбала, щоби бути в гарній формі. Ідеться про контроль і знання про потреби тіла, гімнастику, відповідно підібрану їжу, гарні креми і так далі. Я займаюся йогою, не палю, не п’ю ані чаю, ані кави, не їм м’яса. Як бачите, багато від чого треба відмовитися. Нічого нам із неба не падає. Може, це й на краще, інакше було би занадто просто». Підписуючи чергові договори з театрами, Барбара вимагала, щоб дирекція запровадила в усій будівлі заборону курити і щоб її костюми не вішали біля костюмів курців, адже вони просякають зненавидженим нею запахом. А вона ж сама замолоду була більш ніж пристрасним курцем. Кинула лише тоді, коли захворіла на астму і її були змушені лікувати в кисневому наметі. А алкоголь? На пропозицію випити відповідала: «Багато не можу, а мало мене не вставляє».

На запитання журналіста, що вона вважає за щастя, Краффтувна відповіла: «Те, що в житті я заповзялася – і вдалося. А сьогодні моїм щастям є те, що я все ще цікавлюся життям і ніяк у це життя не можу вміститися. Мене розносить».

Барбара Краффтувна померла на світанку в неділю, 23 січня 2022 р., у Будинку артиста-ветерана в Сколімові в 93-річному віці. Її поховали на Алеї заслужених на військовому кладовищі на Повонзках у Варшаві.

***

Проєкт «Dla Polonii» фінансує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія і поляки за кордоном 2021 р.» Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Вєслав Кот,
доктор гуманітарних наук за спеціалізацією «Сучасна література», професор Варшавського університету соціальних і гуманітарних наук, кінокритик і публіцист, автор понад 30 книг, зокрема виданої нещодавно «Любовні маневри. Найвідоміші романи польського кіно»

Джерело: dlapolonii.pl