Меморіальний музей В’ячеслава Липинського, відкритий 22 серпня нинішнього року в селі Затурці Локачинського району, є єдиним в Україні і світі музеєм відомого політолога, історика і державного діяча, уродженця Волині.

Поляк за походженням, українець за переконаннями й усім трибом життя: навіть власне родове прізвище Ліпінскі він переінакшив на український лад. «Українцем я був, відколи вродився, тобто мене нещастя України зв’язало з нею всім тілом і душею, хоч в родині говорили тільки по-польськи і по-французьки. Не став поляком тільки тому, що політична польська ідея не захоплювала вже більше нікого в нашій родині, як ідея для нашого краю явно шкідлива», – свідчив він пізніше.

Народився В’ячеслав Липинський 17 квітня 1882 року в селі Затурці в родині місцевого дідича, представника давнього польського шляхетського роду гербу Бродзіч, з якого вийшли цілі династії вчених-агрономів, лікарів і в якому громадсько-політичний діяч В’ячеслав Липинський був найвизначнішим представником. У Затурцях пройшло його дитинство, з батьківського дому він виїжджав на гімназійне навчання до Луцька, Житомира й Києва, університетське – до Кракова й Женеви. У рідному селі працював над основними історичними і публіцистичними творами, займався просвітництвом. Проживаючи у Києві, контактував зі студентською молоддю – Богданом Рильським, Климентом Квіткою, Володимиром Матюшенком; на його світогляд вплинули лекції Володимира Антоновича. У Кракові доля звела його з викладачем української літератури Богданом Лепким. Краківський період характерний виходом історичних праць «Данило Братковський», «Генерал артилерії Великого Князівства Руського», «Аріянський соймик у Киселині в маю 1639 р.», «Назви Русь і Україна і їх історичне значення», «Ехо минувшини», «Недоспівана пісня». У 1914 році В’ячеслав Липинський став дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

З початком Першої світової війни В. Липинський був мобілізований до війська, але за станом здоров’я (загострилася давня хвороба легень) був переведений у запас.

У 1918 році Липинському довелося пережити велику втрату: в Русалівських Чагарах на Уманщині (хутір, отриманий В’ячеславом у спадщину) згорів архів, на комплектування якого витрачено багато сил і часу, згорів і рукопис 4-томної історії України, яку пізніше відтворити не вдалося.

У 1920 році вийшла друком праця Липинського «Україна на переломі». Він визначає шляхи побудови самостійної України як великої аграрної держави. Засновує Український союз хліборобів-державників. Видає збірник «Хліборобська Україна». Створює геніальну працю – «Листи до братів-хліборобів», у якій аналізує причини втрати української державності у 1917–21 рр. Виконує місію посла і уповноваженого міністра Української Держави у Відні. Очолює кафедру історії української державності в Українському науковому інституті в Берліні, виконує обов’язки члена керівного органу (кураторії) цього наукового закладу.

Хвороба (туберкульоз легень) тим часом прогресувала, і напружена праця не сприяла одужанню, хоча виїздив на лікування до Швейцарії, Польщі та Австрії.

«Завдання будови Української Держави і перетворення нашого громадянства в реальну, а не літературну Українську Націю, хоч безмірно трудне, але разом з тим і безмірно велике... Крім того, воно має за собою силу правди і справедливости», – це його тверде переконання стало життєвим кредо, для реалізації якого він не шкодував ні сил, ні самого життя.

Помер В’ячеслав Липинський 14 червня 1931 року у санаторії Вінервальд поблизу Відня. Його прах було перевезено до Затурців, домовину з тілом поставили в одній кімнаті родинного гнізда. 2 липня поховали його на католицькому кладовищі в Затурцях, на рідній землі, яку він так любив.

«Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією», – був переконаний В’ячеслав Липинський.

У колоніальній Україні не могло бути й мови про В’ячеслава Липинського і його вчення. Навіть родове гніздо декількох поколінь Ліпінських у Затурцях називалось безликим словом «усадьба»; імені власника при цьому не згадувалось, у кращому випадку побіжно мовилось: «Якийсь пан там жив». Україна ще була на переломі – від колоніальної до незалежної, а подих свободи підняв активістів села на чолі з родиною Кушнірів до дій: 10 червня 1990 року вони впорядкували територію католицького цвинтаря в Затурцях і відновили знищену могилу ідеолога української незалежності. Місце останнього спочинку Великого Українця вшанували тоді простим дерев’яним хрестом.

Майже одночасно з появою перших публікацій про В. Липинського були порушені проблеми стосовно охорони пам’ятних місць, пов’язаних з його ім’ям та створення меморіального музею в Затурцях.

29 травня 1995 року Волинське обласне управління культури видало наказ про організацію в колишній садибі Ліпінських в селі Затурці меморіального музею В’ячеслава Липинського, відділу Волинського краєзнавчого музею. Ремонтно-реставраційні роботи йшли повільно: не вистачало коштів. Але за ці роки були налагоджені контакти з родиною Ліпінських: Євою Ліпінською-Сєндзєловською з Лондона, донькою В’ячеслава Липинського, Яном і Казиміром з Кракова та Єжи Ліпінським з Ґданьска, його небожами; зав’язане листування з Президентом Східно-Європейського дослідного інституту імені В. К. Липинського у США. До майбутнього музею надійшла значна кількість документів, світлин та особистих речей В’ячеслава Липинського, першодруків та видань його творів, матеріалів про інших представників родини, предметів, що характеризують епоху, в яку жили і працювали Ліпінські.

За півкілометра від шляху, що веде на Володимир, у старезному парку і розкішному саду, які нині охоплюють площу в 4,1 гектара (для порівняння: на кінець ХІХ століття маєток Ліпінських мав площу 717 га), в одному з найдавніших будинків у Затурцях (за твердженням відомого історика-краєзнавця Олександра Цинкаловського, закладення його фундаменту відбулося 1871 року), щоправда, кілька разів перебудованому, віднині буде діяти ще один музейний заклад, до створення якого долучилося найвище керівництво області.

З нагоди відкриття меморіального музею запроваджено щорічну обласну премію В’ячеслава Липинського, першими лауреатами якої стали директор Волинського краєзнавчого музею Анатолій Силюк, викладач Волинського національного університету ім. Лесі Українки Олег Разиграєв, завідувач музею в Затурцях Віталій Кушнір.

Відкриття Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського – достойний дарунок волинянам і гостям краю до 20-ї річниці незалежності України.

Наталія ПУШКАР,
головний хранитель Волинського краєзнавчого музею