Данута Ровенська походить із Меденичів на Львівщині. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. вона була однією з найактивніших представників релігійної та польської громади Волинської області, завдяки яким католикам повернули костел Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку, храми в Маневичах, Любешеві, Любомлі, Камені-Каширському й інших куточках Волині, а також дозволили створити Товариство польської культури.

Під час розмови з нами Данута Станіславівна згадує про свою родину і про відновлення польського культурного життя на Волині після проголошення незалежності України.

Мазурчаки і Бобики

«Мого дідуся по батьковій лінії звали Ян Мазурчак. Він був поляком. Натомість бабуся Катерина була українкою. Ще в часи Австро-Угорської імперії на початку XX cт. вони жили в селищі Меденичі (сьогодні у Дрогобицькому районі Львівської області, – авт.). Виховували п’ятеро дітей: дочок Марію та Анну, а також синів Станіслава, Михайла і Франека. Дівчат вважали українками, а хлопців, зокрема мого батька Станіслава, – поляками (до Другої світової війни в польсько-українських родинах дітей традиційно записували залежно від статі: синів – за національністю батька, дочок – за національності матері, – авт.).

Родина Яна та Катерини Мазурчаків. Зліва направо: дочка Марія, син Михайло, Катерина і Ян Мазурчаки, Станіслав і Анна

Дідусь Ян мав велику олійницю, в якій льон переробляли на пахучу олію. На всю округу лише в нього була така, тож до нього приїздили господарі із сусідніх і віддалених сіл. Бабуся Катерина займалася домашніми справами та виховувала дітей», – згадує Данута Станіславівна.

Її батько Станіслав Мазурчак народився в 1911 р. Підрісши, допомагав батьку по господарству та на олійниці. В 1939 р. звів у Летні (нині Дрогобицький район, – авт.) будинок, частину якого використовували як магазин. Проте після приходу радянської влади його закрили.

Родина Мазурчаків. Крайня зліва – Данута Ровенська

Данута Ровенська розповідає також про Василя – дядька свого батька: «Рідний брат моєї бабці Василь закінчив університети в Санкт-Петербурзі та Кракові. Після цього повернувся в Меденичі. Тут він збудував великий пивзавод та двоповерховий будинок із колонами. За радянської влади, встановленої в 1939 р., Василя на 10 років вислали на Сахалін. Його пивзавод забрала держава, а в будинку облаштували поліклініку. Він був дуже освіченою людиною і навчив мого батька Станіслава малювати, а також грати на скрипці».

Дядько Василь, рідний брат бабусі Катерини

 «Дідуся по материнській лінії звали Ян Бобик, а бабусю – Марія. Це була місцева польська родина. Дідусь працював у Летні в управі та возив кіньми суддю. Окрім цього, в нього були ліс і багато землі. Дідусь скуповував землю, оскільки мав чотири дочки й кожній у майбутньому потрібно було виділити клаптик поля.

Ян і Марія Бобики – дідусь і бабуся пані Данути по материнській лінії

Моя мама Розалія народилася в 1919 р. у Летні. Вона навчалася в польській школі, а згодом переїхала до Львова, де працювала на кондитерській фабриці. До того ж вона вміла гарно шити одяг. Проте в середині 1930-х рр. мама повернулася до Летні, оскільки потрібно було допомагати батькам по господарству», – каже Данута Станіславівна.

Спогади дитинства

Співрозмовниця згадує про шлюб своїх батьків напередодні Другої світової війни: «Мама познайомилася з батьком після повернення зі Львова до Летні. У 1939 р. вони взяли шлюб і поселилися в збудованому батьком будинку. З початком війни його призвали до Війська польського. Я вже докладно не розповім, коли і за яких обставин він повернувся з війни».

Батько Станіслав Мазурчак у міжвоєнні роки (справа)

Станіслав і Розалія Мазурчаки – батьки Данути Ровенської

Данута Ровенська народилася 7 вересня 1942 р. у Летні. Серед яскравих спогадів дитинства – затишний батьківський будинок із гарними меблями та посудом. Пам’ятає, що її мама мала домашню помічницю Зосю, яку вона навчала шити.

Батьківська хата в Летні. Близько 1939 р.

Данута Ровенська з батьками. Початок 1940-х рр.

Про війну вона має такі спогади: «Коли до наших сіл наближалися рускі, то батько від них ховався. Мого дядька Франека забрали німці й хотіли розстріляти. Мені докладно невідомо, яка там була історія, але згодом його відпустили. Він так переживав, що посивів через це. Потім жив у Трускавці. Також пригадую, що наприкінці війни зробила батьку неприємність. Я гралася його ключами від якихось складів і десь їх сховала. Він потім через це мав проблеми».

У 1948 р. народилася Емілія – менша сестра пані Данути. Вона закінчила Львівський медичний інститут і певний час проживала у Львові. Згодом виїхала в Італію, де живе вже 20 років.

Данута Ровенська (справа) із сестрою Емілією. Близько 1950 р.

Сім’я Мазурчаків (Данута Ровенська на фото стоїть)

Родина Мазурчаків (Данута Ровенська друга справа у верхньому ряду)

Данута Станіславівна розповідає про сакральні пам’ятки поблизу Меденичів і Летні: «В Меденичах високо на горі був великий костел. Коли я була маленькою, то його в 1940-х рр. закрили й розібрали вежу. Парафіяни зняли дзвони. Один чоловік заховав їх у себе на подвір’ї, завдяки чому вони збереглися (сьогодні костел Пресвятої Трійці в Меденичах відреставровано й у ньому відновлено богослужіння, – авт.). В Летні також був костел (Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, – авт.). Коли після Другої світової війни його розбирали, то одна жінка почала знімати ікону, впала й через це отримала інвалідність на все життя. Пізніше на місці костелу побудували клуб».

Станіслав і Розалія Мазурчаки з дочками Данутою (справа) і Емілією

У різних країнах

Данута Станіславівна пам’ятає виселення поляків, яке відбувалося на основі угоди про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР, підписаної комуністичними урядами обох країн 9 вересня 1944 р.: «Багато польських родин із нашого села у вагонах-теплушках вивезли до Сулішева (сьогодні село у гміні Хощно Хощенського повіту Західнопоморського воєводства, – авт.). Мамина родина Бобиків також виїхала до Польщі. Сьогодні наші родичі в Польщі проживають переважно в Хощні та Щецині. Один із Мазурчаків навіть був мером Хощна».

Данута Ровенська з батьками біля хати в Летні. Приблизно 1960 р.

«Після війни батько, а також деякі інші наші родичі пішли працювати на пивзавод у Меденичах. Сьогодні його приєднали до Роздольського пивзаводу. Вже навчаючись у школі, коли мені було 10 років, я їздила до Львова на Перше причастя. В 1959 р., закінчивши школу, вступила до медичного училища у Львові. Тут я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром Йосиповичем Ровенським. Він походив із Борислава з української греко-католицької родини. Навчався на будівельному факультеті політехнічного інституту у Львові, після чого його скерували на роботу до Казахстану. Згодом він повернувся й на початку 1961 р. ми одружилися. Шлюб ми брали підпільно у греко-католицького священника у Львові. Спочатку ми проживали в Бориславі, де чоловік будував порцеляновий завод. У подальшому чоловік пов’язав життя з військовою службою, а я переїжджала з ним із місця на місце.

Данута Ровенська під час навчання у Львові. 1960 р.

Володимир Ровенський під час навчання у Львові

Шлюб Данути та Володимира Ровенських. 1961 р.

До 1965 р. ми жили в Івано-Франківську, де отримали квартиру. Там у нас 1962 р. народився син Віктор. Потім чоловіку запропонували поїхати працювати до Німеччини. Протягом шести років ми проживали у Франкфурті-на-Одері. Там я працювала у шпиталі, а ще співала на різних заходах і проводила екскурсії.

Данута Ровенська в Німеччині. Середина 1960-х рр.

Далі ми мешкали в Грузії, Вірменії та Азербайджані. Коли захворіла моя мама, я почала переконувати чоловіка, що варто повернутися до України», – розповідає Данута Станіславівна.

Данута та Володимир Ровенські з сином Віктором і батьками Данути

«Після повернення до України ми поселилися в Стрию. У 1981 р. у віці 70 років помер мій батько, хоча його батьки були довгожителями і прожили понад 90 років. У 1974 р. у нас народилася дочка Божена. Зі Стрия ми переїхали до Луцька. Тут наш син Віктор одружився й лишився жити, а ми ще на кілька років поїхали на Далекий Схід, де чоловік будував ракетні установки. Там наша дочка ходила до російської школи, хоча вдома ми розмовляли українською. Наприкінці 1980-х рр. ми повернулися до Луцька.

Син дуже любив музику, грав у різних ансамблях на гітарі. Певний час він також займався бізнесом. На жаль, він загинув унаслідок автомобільної катастрофи. Його двоє синів уже дорослі. Дочка навчалася в Жешуві та Кракові, вийшла заміж за поляка, має дві доньки. Вони проживають у місті Мисловіце в Сілезькому воєводстві», – продовжує Данута Ровенська.

Син Данути Ровенської Віктор

Перше причастя дочки Божени в Стрию

Відродження католицьких парафій на Волині

«Я завжди намагалася ходити в костел. На Далекому Сході, звичайно, костелів не було. Хоча мій чоловік був військовим, ми завжди відзначали свята в родинному колі. Коли в 1980-х рр. переїхали до Луцька, то католики ще молилися по квартирах. А одного разу я помітила в місті оголошення про богослужіння в луцькому костелі. З того часу ми почали організовуватися з іншими поляками, утворили хор при парафії. До нас зі Львова приїжджав ксьондз Людвіг Камілевський, а з Кременця – майбутній єпископ Маркіян Трофим’як.

По неділях ми часто їздили в інші волинські костели й допомагали відправляти богослужіння. У Маневичах храм був у плачевному стані, але ми проводили там меси. Нам у цьому допомагав ксьондз Адам Галек. І в Любешів намагалися приїжджати.

Також ми їздили до Берестечка. Просили, щоб нам передали зруйнований костел навпроти церкви. Ми отримали відмову, тому облаштували на кладовищі каплицю, куди їздили через тиждень. Луцький парафіяльний хор їздив теж зі священником до Горохова та Цумані. В Любомлі на місці костелу був спортзал, але згодом храм нам таки передали. І в Камені-Каширському католикам передали приміщення костелу. У всіх цих святинях потрібно було починати ремонт. Для організації парафій нам необхідно було знайти на місці 20 мирян (двадцятки – встановлений радянською владою орган, необхідний для функціонування парафії, який фактично створював парафію і наймав священника, – авт.)», – зазначає Данута Станіславівна.

У повернення католикам костелів на Волині свій внесок зробила родина моєї співрозмовниці. Із прихожанами луцької катедри на богослужіння в інші парафії їздив її син Віктор, а Володимир Ровенський допомагав отцю Роману Бурнику будувати плебанію в селищі Дубище (нині Луцький район Волинської області, – авт.). «Він був працьовитою людиною, – згадує про чоловіка Данута Ровенська. – В останні роки працював інженером у поліклініці разом зі мною. Помер у 2012 р.»

«Паралельно з відродженням релігійного життя ми почали створювати польське товариство. У цій справі нам допомагав ксьондз Людвіг Камілевський. Разом із покійною Іреною Костецькою ми їздили різними містами та селами, де шукали поляків. Часом люди боялися зізнаватися, що мають польське коріння. Пригадую, в Олиці один чоловік навіть погрожував нам ножем, коли ми прийшли до нього із запитаннями про походження.

На початку 1990-х рр. ми розробили статут товариства. У нас була волонтерська група, яка піклувалася про немічних людей. У той час я працювала в Луцьку в поліклініці. Коли помирав хтось зі старших людей, ми допомагали організовувати похорони. На початку 90-х рр. нам вдалося зібрати 200 підписів для повернення католикам каплиці на меморіалі в Луцьку, нинішнього Дому панахиди, але нам тоді відмовили.

Певний час я була головою новоствореного Товариства польської культури в Луцьку, яке нині носить ім’я Еви Фелінської. Проте я ще працювала в поліклініці й мені було складно поєднувати роботу і громадську діяльність. Я не боялася зізнаватися, що маю польське походження, але мені потрібно було постійно відпрошуватися з роботи, тож я відмовилася очолювати організацію», – зауважує Данута Станіславівна. Місцеві поляки гуртувалися тоді у плебанії костелу, згодом, ще до переїзду у власне приміщення на вулиці Крилова в Луцьку, – в художньому салоні (нині Галерея мистецтв на Лесі Українки, 24а). Вони проводили різні зустрічі, святкові вечори, заняття з польської мови та організовували поїздки для дітей до Польщі й Німеччини.

Данута Ровенська в часи, коли була головою Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської

Данута Ровенська, хоч і змушена була через зайнятість на роботі відмовитися від посади голови ТПК імені Еви Фелінської, впродовж останніх 35 років є активною учасницею польського культурного та релігійного життя на Волині. Нагороджена дипломами товариства «Спільнота польська» та Федерації польських організацій в Україні, в якій свого часу була членкинею ревізійної комісії. За свою діяльність отримала від Польщі почесну відзнаку «Заслужений діяч польської культури».

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук
Фото з родинного архіву Данути Ровенської