Продовжуємо публікувати уривки мемуарів Святого Зигмунта-Щенсного Фелінського. Пропонуємо увазі читачів його спогади про навчання у школах Волині, роздуми про прірву між польською та російською моделями освіти.

Першу частину спогадів Зигмунта-Щенсного Фелінського можна прочитати тут.

Російські репресії. Воютин

На звістку про те, що великий князь Костянтин покинув Варшаву й розпочалася національна війна, всі польські навчальні заклади на Литві та Русі закрили, а учнів відправили до батьків, тому я та брат повернулися до Воютина. Батько вже з дуже підірваним здоров’ям перебував тоді в Житомирі, зайнятий своєю службою, марно вимагаючи відпустки. Матір же мусила сама справлятися з шістьма дітьми. Для нас, двох старших, не бажаючи, щоб ми розледачилися, найняла гувернера з Кременецького ліцею на прізвище Будзілович. Однак після того, як Дверницький (Юзеф Дверницький – польський генерал, командувач кавалерії під час Листопадового повстання, – ред.) увійшов на Волинь і наш молодий ментор поспішив під національні прапори, ми знову залишилися без чоловічої опіки. Після славетної битви під Боремелем, коли через загрозу оточення більшими силами противника Дверницький був змушений відступити на Галичину, московська солдатня, звільнившись від грізного противника, розсипалася по всій околиці, грабуючи і знищуючи шляхетські двори, що траплялися дорогою.

Коли й на Воютин нахлинула ця пошесть, моя матір, вчасно попереджена, встигла сховатися з дітьми в гущавині саду. Не бажаючи, однак, наражатися на нові напади, вона виїхала з нами до Зборишева, а коли й там безпеки не знайшла, сховалася на Галичині, де залишилася аж до пізньої осені. До нас приїхав тато, звільнившись урешті зі служби, але здоров’я його так підупало, що невдовзі він зліг і після тяжких страждань на початку 1833 р. помер. Після такої важкої втрати матір, змучена і пригнічена все новими нещастями, які спадали на край, лише у прив’язаності до осиротілих дітей і в почутті обов’язку черпала сили для змагання з такими тяжкими обставинами. Найважчою її турботою було виховання дітей, особливо синів, в абсолютно відмінних від тих, яких прагнуло серце, обставинах.

Одразу після приборкання повстання російський уряд розпочав безжальне знищення всіх національних чинників, зараховуючи до них навіть католицизм. У Захоплених провінцій відібрали Литовський статут, замінивши його Сводом законов, вигнали з навчальних закладів і з усіх посад польську мову, запровадивши російську. Повністю закрили Варшавський університет і Кременецький ліцей, вивезли фонди останнього і з такими труднощами зібрані Тадеушем Чацьким колекції книг та експонатів. У Віленському університеті залишили тільки медичний факультет як Медичну академію, в якій дозволили лекції латинською мовою. Богословський факультет перетворили на Духовну академію, яку через кілька років перенесли до Петербурга. У всіх гімназіях і повітових школах мовою викладання зробили російську. Оскільки не знайшлося достатньо вчителів цієї національності, щоб зайняти всі кафедри, залишили до пори до часу тих поляків, які зобов’язалися викладати офіційною мовою, обмежившись тим, що прислали до кожної школи директора, інспектора і вчителів російської мови, географії та історії з глибини царату.

Сплюндрований Кременець

Здається, жодне інше місто не було з таким завзяттям сплюндроване, як Кременець. Не залишили там навіть повітової школи. Будівлю ліцею віддали під схизматицьку семінарію, із трьох костелів – ліцейського, бернардинського і василіянського – не залишили жодного, всі на церкви перетворили! Із плеяди ліцейських професорів багатьох узагалі цілком усунули від громадської служби, кількох (серед яких – Якубович і Данілович, відомі своїми здобутками в науковому світі) розкидали по російських університетах, а з тих, що залишилися, кого матеріальна необхідність змушувала прийняти висунуті урядом умови, зліпили недолуге коло гімназійних учителів під керівництвом кількох чистокровних москалів і доручили їм новозасновану гімназію в Луцьку, яку розмістили в монастирі вигнаних із міста сестер милосердя.

При роздаванні кафедр так мало зважали на спеціальну освіту, що викладання латини доручили Діонізію Якутовичу, відомому природнику, який, можливо, ніколи до цього ані Цицерона, ані Вергілія в руках не тримав. Прислані із глибини Росії вчителі, здебільшого поповичі, через своє неотесане грубіянство та недостатню наукову освіту не мали жодного морального впливу. Радше їхній вплив був повністю негативний, який з одного боку спонукав до ненависті проти чужинського, а з другого – заохочував молодь до влаштування все нових і найчастіше злостивих витівок нелюбим прибульцям.

У луцькій гімназії

Коли на вимогу батька, що помирав, моя мати влаштувала мене в Луцьку, мені було заледве 10 років, проте я всім серцем пристав до кола старших колег, які вели затяту війну з усім московським. Ніхто так влучно не підмічає найприхованіших вад своїх наставників, як молодь, яка, повсякчасно спілкуючись із ними, по найдрібнішому прояву миттєво розгадає основу характеру. Інспектор Науменко, який зайняв кафедру російської літератури, вбив собі в голову, що на його життя зазіхають і боявся власної тіні. Помітивши це, учні підклали чотири хлопавки під ніжки крісла, на якому він сидів у класі; коли ж вони із тріском під його вагою вибухнули, той так злякався, що впав на землю майже непритомний і довго не міг сказати навіть слова. Учитель же історії та географії Попов відчував нездоланну схильність до чарчини, так що як тільки після уроку вертався у своє житло, то одразу гукав до слуги, теж привезеного з Росії: «Ванька, закуска і водка!» Потім з’являвся Ванька з пляшкою в одній руці та з квашеними огірками в другій. Підслухавши цей поклик Попова, який повторювався кілька разів на день, один із найспритніших хлопчаків, досконально імітуючи голос учителя, вилазив на дах одразу ж після уроку і в момент, коли Попов ставав на поріг свого житла, кричав через комин: «Ванька, закуска і водка!» Вчитель нетямився з люті та висилав погоню за збитошником, проте доки неповороткий Ванька запхається на дах, в’юнкий хлопчина вже давно перебуває в безпечній криївці.

Неважко здогадатися, що вплив таких апостолів русифікації був абсолютно хибний, тому молодь набиралася все більшої огиди до московщини. Патріотизм був гарячий і всеохопний, проте він базувався виключно на ненависті до окупантів і на готовності знову вступити з ними у збройну боротьбу, а про роботу над національним відродженням ніхто навіть не марив.

Небезпечна гра

Улюбленою забавою учнів було поділитися на два табори – поляків і москалів – і розіграти битву, в якій завжди перемагали поляки, адже обидві сторони однаково над цим старалися. Найважче було знайти командира для москалів, та закінчувалося все теж завжди однаково: на це охоче приставав такий собі Березнякевич, син уніатського священника, який відсутність здібностей намагався компенсувати підлабузництвом до шкільного керівництва.

На одній із прогулянок, проведених за містом, молодь бавилася в улюблену війну: польські загони боролисяпід командуванням шестикласника Мрозовського, московські – згаданого Березнякевича. А коли битва закінчилася повним розгромом москалів, коли всі залишилися без шапок, що було знаком узяття в полон, розпалена перемогою ватага забажала проявити свій тріумф повішанням неприятельського командувача. Березнякевича опасали шнурами під пахви і підтягнули на гілляку під гучні вигуки: «Зрадника на шибеницю!»

Недалеко від поля бою пролягав гостинець, а фатальний жереб так розпорядився, що в момент виконання ганебного вироку там проїжджав якийсь російський полковник, який, почувши незвичайні вигуки, виліз із повозки та підійшов до захопленої грою молоді. Даремно вчитель-поляк, присутній при забаві, пояснював йому, що це невинний жарт, який не має жодного політичного значення: на скаргу полковника губернатор наказав провести суворе слідство, внаслідок якого вчитель втратив місце. Мрозовського приговорили в солдати, а учні, які взяли участь у повішанні, пішли на два тижні в камеру. Лише Березнякевич виріс в очах наших «цивілізаторів» до героя й опинився під їхньою особливою протекцією.

Руйнівний вплив російської освітньої моделі

Проте наскільки робота над прихиленням молоді до урядових ідей виявилася безплідною, настільки менш усвідомлено чинний московський елемент гниття ефективніше впливав на отруєння моральності учнів. Уже першого року освітньої реформи між учнями з’явилися такі зловживання, про які раніше в навчальних закладах навіть поняття не мали. Польська освітня система – чи то в мирських, чи то в духовних навчальних закладах – у площині моральності будувалася на зближенні (наскільки це можливо) державного виховання до норми сімейного життя. Між учителем і учнем створювалися настільки сердечні відносини, як між батьком і сином: всі керівники так щиро цікавилися своїми вихованцями, як ніби їх дійсно поєднували найближчі кровні узи. Учителі щодня заходили в помешкання учнів, слідкували за їхніми заняттями, допомагали їм у навчальних роботах, контролювали їхні дружні взаємини, стараючись вчасно запобігти кожній небезпеці, порятувати від можливих спокус, при цьому невідкладно видаляючи невиправних. І навпаки суздальський метод був збудований на цілковитому недбанні про стан сумління дітей, про їхнє ставлення до Бога і ближнього, тільки їхня поведінка щодо уряду була би бездоганна. Пияцтво, розпуста, гульня були більш ніж допустимі серед молоді; їх майже заохочували до такого роду витівок через переконання, що вони якнайкраще відвертають від патріотичних поривів.

Викривлений напрямок навчальних занять і цілковите виключення польської мови з обов’язкових предметів, окрім морального аспекту, призвели до незмірної деградації в плані розумового формування молодого покоління порівняно зі старшим, яке здобуло освіту у Вільнюсі та Кременці. І якщо керівництву московський прозелітизм не вдався, то руйнування порядних звичаїв між молоддю значною мірою було успішним.

Національність учнів у Захоплених провінціях була переважно польська. Наприклад, у луцькій гімназії на 300 учнів було тільки двоє православних і обидва були малоросами, синами давно осілих на берегах Стира поміщиків, які не тільки добре володіли польською, але й уживали цю мову навіть у сімейному колі. Коли через два роки гімназію через недостатню площу приміщення перенесли до Клевані, кількість поляків одразу зросла до 500, а православних залишилося тих самих двоє, які щиро браталися з місцевими.

(Далі буде).

Опрацював і переклав Анатолій Оліх

На фото: Будинок монастиря шариток, де в різні роки розміщувалися гімназія, Дворянська повітова школа та міське училище. Листівка з колекції Віктора Літевчука, 1908 р.