Мемуари волинського святого. Дитинство
Статті

Біографія Святого Зигмунта-Щенсного Фелінського вже не один раз з’являлася на шпальтах нашого видання. Натомість його досить значна письменницька спадщина продовжує залишатися незнаною загалові. Пропонуємо увазі читачів деякі фрагменти з мемуарів архієпископа, які допоможуть скласти певне уявлення про життя на Волині в першій половині ХІХ ст.

1 листопада 2022 р. минає рівно 200 років від дня народження Зигмунта-Щенсного Фелінського, архієпископа Варшавського, святого Римо-католицької церкви. Практично все, що знає (якщо взагалі знає) більшість мешканців Волині про свого видатного земляка, – це те, що він народився в селі Воютин поблизу Луцька.

Офіційна біографія зосереджена переважно на громадській і пастирській діяльності святого, не надто заглиблюючись у найцікавішу, мабуть, для волинян тему – його дитинство, проведене на Волині. Про цей період життя Фелінського розповідають його мемуари, видані в 1897 р., уже після смерті автора. А ще на їх сторінках – влучні спостереження, описи місцевого життя, колоритні фігури та цікаві історії, які залишили слід у душі великого архієпископа. Отож, слово автору.

Титульна сторінка першого тому «Мемуарів» та портрет архієпископа із цього видання. Краків, 1897 р.

Воютин

Я прийшов на світ на Волині, в селі Воютин, віддаленому на три милі від Луцька, 20 жовтня за старим стилем, року Господнього 1822, у батьків Герарда та Еви (дівоче прізвище Вендорфф) Фелінських. На святому хрещенні отримав два імені: Зигмунт, на честь батька моєї мами, і Щенсни – з тієї причини, що покровителем цього дня був Святий Фелікс, мученик (Щенсни польською означає те ж, що Фелікс латинською, тобто «щасливий», – перекл.). Та оскільки останнє ім’я моїм батькам подобалося більше, мене від колиски звали Фільо, а Зигмунт видобувся на денне світло лише тоді, як на ім’я Зигмунта-Фелікса було опубліковано папську буллу, яка встановлювала мене архієпископом Варшавським.

Мого батька кілька термінів підряд співгромадяни обирали депутатом головного волинського суду, тож через це він постійно проживав у Житомирі, проводячи в селі тільки літні відпустки. Кілька перших років матір провела разом із батьком у місті, але коли сім’я збільшувалася, а доходи через відсутність ближчого нагляду навпаки зменшувалися так, що утримання в Житомирі сімейного дому ставало все важчим, батьки домовилися, що мати на постійно поселиться з дітьми в селі, а батько лише влітку приїжджатиме до сім’ї. Оскільки частина Воютина, якою вона володіла, вартістю майже дорівнювала частині, набутій за мамин посаг у Зборишеві, то дійшли згоди, що з доходів Воютина батько буде утримуватися в Житомирі, а матір з чотирма на той час дітьми поселиться у Зборишеві та займеться безпосереднім керівництвом цього невеличкого маєтку.

Зборишів розташований майже на самому галицькому кордоні, між Берестечком і Орохівом, на берегах надзвичайно болотистої річки Непава, яка дуже ускладнювала можливість добратися до нього, адже до найближчого мосту і в один, і в другий бік було по милі.

Зборишів

Мені вже пішов п’ятий рік, коли з матір’ю, братами й сестрами я перший раз приїхав до Зборишева, де провів наступних чотири роки в такій повності сімейних радощів, що це перебування я зараховую до найприємніших хвилин свого життя. І досі мене розчулюють спогади про ті мальовничі прогулянки з матір’ю, Павлінкою, Алойзієм, а потім із Зосею: ось розкішними берегами Непави, зарослими очеретом і татарським зіллям, де ми, бредучи подекуди водою, зривали з невимовною втіхою дикі іриси та водні лілії; ось яловими пагорбами, які вже здалека манили запахом чебрецю та материнки, а восени оплетеними пагінням буйної ожини; ось урешті найближчим до села сосняком, перемежованим тут і там глибокими ярами, де ми наввипередки збирали сховані у траві рижики. Ані жодна гризота, ані навіть жоден клопіт не порушували тоді цих чистих і невинних розкошів, яких куштувало дитяче серце в живій прив’язаності і в простих сільських радощах. […]

Тим часом ми з моїм старшим братом досягли такого віку, коли стало для нас бажаним товариство ровесників, а оскільки й батько високо цінував дружні відносини у справі формування характеру, нам дали можливість познайомитися з кількома хлопчиками відповідного для нас віку, що жили по сусідству. Зборишів був оточений довкола маєтками ордината Замойського, який офіціалістами (керівник маєтку, – перекл.) вибирав освічених людей із бездоганною репутацією. Це вони становили наше єдине сусідство.

У Лобачівці, де було центральне управління, головним адміністратором і вповноваженим був Грудецький, одружений із Зарембянкою, який мав синів Яся і Франика цілком нашого віку. У Галичанах господарством керував Крушинський, менший син якого Адам також був моїм ровесником. Ось ця юна трійця становила перші ланки дружнього ланцюга, який уже почав створюватися для мене у Зборишеві. До найтрагічніших вражень із тієї епохи я зараховую ґвалтовну смерть усіма шанованого Грудецького, який під час пожежі в Лобачівському дворі, бачачи небезпеку для збережень свого господаря, сам-один вхопив залізний сейф – із таким напруженням сил, що упав бездиханний, внаслідок розриву якогось внутрішнього органу. Осиротіла сім’я отримала скромне пожиттєве утримання й перебралася на проживання до власного дворика в Галичанах, тому наша дитяча прив’язаність через це не розірвалася й надалі.

Помста

Мама сама, за допомогою [сестри] Павлінки, займалася нашим навчанням, аж доки сумний і непередбачуваний випадок змусив моїх батьків покинути Зборишів. Цим випадком стала пожежа в будинку, де ми жили, і то внаслідок зумисного підпалу. Згідно з тодішнім соціальним ладом у російській державі, власник маєтку був відповідальний за своїх селян у плані всякого роду державних повинностей, тож і рекрутство було на його голові. Шляхта тільки добровільно вступала до війська й лише вона мала привілей отримувати офіцерські звання; інші ж класи, які платити особистий податок (так зване подушне), були зобов’язані поставляти армії рядових, які дуже рідко і тільки за надзвичайні заслуги могли отримати офіцерські еполети. Якщо додати до цього ту обставину, що солдат з оподаткованого стану був зобов’язаний служити в рядах дійсної армії 25 років, а потім, якщо він ще міг носити рушницю, його зараховували до інвалідної (інвалідом у ті часи називали ветерана військової служби, – перекл.) служби, яка тримала гарнізони по містах і містечках, де він знову залишався п’ять років, якщо усвідомимо ті немислимі простори царату, над яким ніколи не заходить сонце, де людина, яку кинули на Кавказ, Урал, Амур чи Аляску, розриває всі відносини зі своєю попередньою вітцівщиною, то можна легко зрозуміти, що сама смерть в уяві людей не викликала такого страху, як піти в рекрути.

При цьому система рекрутства була влаштована так, що ані особиста воля, ані кидання жеребу, ані якась встановлена черга не впливали на те, хто має піти під прапори. Уряд оголошував перед кожним набором відсоток чоловічого населення, який має піти до війська, а місцева влада повідомляла кожному власнику маєтку та кожному міському управлінню, скільки вони повинні поставити рекрутів. Сам же уряд у порядок побору взагалі не втручався, лише поставлені рекрути були б молоді, сильні та здорові.

Тому вибір нещасних жертв падав по селах на землевласників, а по містах – на міське управління; а оскільки в інтересах і одних, і других було позбавитися таким шляхом найбільш бунтівних або морально зіпсованих стихій, то повсюдно в рекрути віддавали невиправних п’яниць, харцизяк і злодюг, знаючи наперед, що рекрутська комісія звертає увагу лише на зовнішні ознаки, не переймаючись анітрохи моральною стороною поставленого контингенту. Отож, у Зборишеві був один парубок, настільки зухвалий і безкарний, що ані двір, ані громада не могли дати з ним ради. Це була справжня кара єгипетська не лише для Зборишева, а й для всієї околиці. Тому, коли настав рекрутський набір з огляду на турецьку війну в 1829 р., батько без вагання віддав його до війська, а оскільки за зростом і комплекцією той надавався для гвардії, його найохочіше прийняли.

Однак, коли партію рекрутів, до якої його зарахували, перевозили в глибину царату, йому вдалося втекти і добратися до галицького кордону, а оскільки Зборишів лежав йому по дорозі, він вирішив помститися як міг. Уночі, коли всі були занурені в сон, він підпалив із чотирьох кутів наш дерев’яний дім, вкритий соломою, тож ми ледве встигли вискочити живі, майже нічого не будучи в стані порятувати зі свого скромного майна. Позбавлені даху, ми були змушені повернутися до Воютина, на превеликий жаль усіх дітей, яким незмірно засмакувало тихе і таке переповнене сердечним чаром життя у Зборишеві.

Парафіяльна школа в Несвічі

Оскільки батько принципово був великим прихильником громадського виховання для хлопців, він скористався наявною в Несвічі, за милю від Воютина, парафіяльною школою й обох нас, старших, помістив у директора Токарського. Парафіяльні школи в тодішній освітній системі мали інше призначення, ніж теперішні: вони були розкидані досить рідко по країні, їх завданням була не просвіта сільського населення, у цих сторонах переважно руської національності, а радше підготовка синів незаможної шляхти і заможніших міщан для середніх навчальних закладів. Для дівчат громадських шкіл узагалі не існувало.

Директор парафіяльної школи мав уже певну пошану в колі співгромадян і як чиновник Міністерства освіти носив для парадних нагод темно-синій мундир із блакитним, гаптованим золотом коміром, обтислі лосини (тобто штани з лосячої шкіри, – перекл.), високі ботфорти, капелюх-двокутку і шпагу. Для підтримки шкільної дисципліни він мав у підмогу так званого калафактора, головним обов’язком якого було давати дзвінок на початок і завершення щоденного навчання, а також розтягати на лавці малих порушників, яким директор власноруч відважував заслужені удари. Із цієї причини на калафакторів вибирали зазвичай сміливих і міцної статури парубчаків, які могли би справитися з найзухвалішими підлітками. Влада директора була настільки абсолютною, що на його вироки не могло бути жодної апеляції, тож не дивно, що дітлашня боялася його як вогню, навіть не мріючи про можливість опору.

Єдина хитрість, до якої інколи вдавалися малолітні в інтересах власної шкури, полягала у змащенні медом і часником викраденої в директора нагайки, через що ремінці так тріскалися, що не могли витримати сильнішого удару. Завдяки, мабуть, тому, що я був найменшим серед однокласників, мені перепадало рідше від інших, проте це не зменшувало того страху, яким сповнювала мене особа директора.

Покарання нам діставалися майже виключно за брак старанності в навчанні та дитячі проступки; натомість випадків упертого непослуху, безоглядної помсти чи порушень проти честі та доброго тону я не пригадую взагалі. Найдошкульнішим для мене був прочухан подвійної дози, тобто не п’ять, а одразу десять нагайок, які мені дісталися за те, що, прислуговуючи на месі в костелі, я погнався за мишею, що шморгнула з-під сходинки вівтаря. У своєму мисливському запалі я так захопився, що пожбурив у неї дзвінком, якого тримав у руці, – на превелику радість однокласників і на невдоволення сакристіянина, який цю справу виніс на директорський трибунал. Оминаючи будь-які педагогічні засади, які виступають проти зловживання тілесними покараннями, можу лише сказати, що цей повсюдно тоді практикований підхід такою мірою підривав прив’язаність до вчителів, що дошкульні пригоди, яких ті зазнавали, замість викликати співчуття будили в серцях учнів радість, як це було і в Несвічі.

Фрагмент карти Волині. Початок ХХ ст.

Бандит Продоус

Ґрасував тоді в нашій околиці небезпечний бандит Продоус, раніше пахолок на службі в моїх батьків, якого через постійні крадіжки, попри те, що він був дуже спритний, мій батько подарував полковнику Гулевичу на виразне його прохання. Отож, цей Продоус, коли служив фурманом у Гулевича, вкрав шкатулку у єврея в Бердичеві та сховав її в повозці свого пана. Постраждалий пустився в погоню в супроводі поліції і, наздогнавши полковника, почав вимагати обшукати повозку. Продоус, передбачаючи, чим це закінчиться, скористався замішанням навколо повозки і дав дьору до ближнього лісу, залишивши Гулевича самого виплутуватися із цієї клопітливої справи.

Із того часу Продоус пустився у відкритий розбій, зібравши навколо себе гідних товаришів, а його імені боялися настільки, що коли він сам-один, до того ж беззбройний, увійшов до корчми у Воютині, то жоден із присутніх там селян, які добре його знали, не відважився ані його затримати, ані навіть дати про нього знати дворові, так боялися його помсти. Довідавшись, що в Токарського непогано напхані комора й льох, Продоус поїхав уночі зі своєю шайкою кількома возами, позбивав замки і почав вантажити на фури всі припаси, що йому впали в око. Почувши гук, пробуджений власник поспішив із калафактором рятувати своє майно, проте грабіжники так обох побили кийками, що ті, напівживі, ледь змогли доповзти додому й тільки через кілька тижнів мазей і відварів вичуняли. Соромно мені зізнатися, але так дійсно було, що як тільки ми довідалися, що життю директора нічого не загрожує і жоден орган не пошкоджено, певного роду зловтіха наповнила серця на думку, що ті, які так безжально знущалися над нашою шкурою, тепер і самі дізналися, як це приємно, коли тебе лупцюють.

Візит єпископа

Під час мого перебування в Несвічі нашу школу відвідав єпископ Подгороденський, дуже шанований усіма пастир поважного віку. Від високих уявлень про єпископське достоїнство я настільки зніяковів, що коли він, екзаменуючи семикласників по катехизму, запитав мене про те, чого ми ще не вчили, я не смів йому цього сказати, топлячи у сльозах таємницю свого незнання. На щастя, мене врятував отець-катехист, пояснивши єпископові, що ми цього не проходили, після чого достойний пастир із батьківською добротою мене заспокоїв і новим питанням дав мені можливість довести, що ледарем я не був. Єпископ Подгороденський був одним із суфраганів тодішнього митрополита, єпископа Каспера Цецішовського, одного із найбільших світочів польської Католицької церкви в той час. (Далі буде).

Опрацював і переклав Анатолій Оліх

Схожі публікації
Святий Миколай завітав також до Тернополя
Події
4 грудня Святий Миколай відвідав Польський центр культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі.
06 грудня 2022
Фільм учнів із Рівного отримав нагороду на всесвітньому конкурсі
Події
Українсько-польський союз імені Томаша Падури в Рівному вкотре отримав нагороду на всесвітньому конкурсі «Patria Nostra». Цим разом за відеороботу «Поляки під час війни в Україні».
05 грудня 2022
Подарунки від Святого Миколая
Події
Святий Миколай завітав до учнів, які цього року почали вивчати польську мову в суботньо-недільній школі при Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської.
05 грудня 2022
Без світла, зате разом. Поляки й українці з Рівного взяли участь в інтелектуальній грі
Події
Понад 70 осіб узяли участь у святкуванні Дня Незалежності Польщі в Рівному. З нагоди польського національного свята Українсько-польський союз імені Томаша Падури організував інтелектуальну гру – пабну вікторину, присвячену сучасній Польщі, польській історії та культурі.
03 грудня 2022
«Хай вам буде тепло». У Луцьку встановили нові котли для «Карітаса»
Події
У рамках проєкту «Покращення рівня соціальних послуг для осіб, які зіткнулися з різними кризовими ситуаціями в Луцьку» благодійна організація «Карітас-Спес-Луцьк» отримала два твердопаливних котли для обігрівання своїх приміщень.
02 грудня 2022
Не на тих напав
Статті
Російські терористи давно не криються, що їхня мета – не звільнення українських громадян з-під гніту міфічних фашистів і натівського чобота, а знищення і держави, й українського народу. Ще одним підтвердженням цього стала ракетна атака 23 листопада, внаслідок якої без електроенергії залишилася майже вся Україна.
02 грудня 2022
ABC польської культури: Щепан Твардох – письменник випадково?
Статті
Письменник, фейлетоніст, а також знавець сілезької мови та культури. Головний мотив його творчості – людина, яка шукає власну ідентичність. Він неодноразово повторював, що жодного з його героїв не можна асоціювати з ним, а коли він творить, всі персонажі стають собою у процесі написання. Ані їх, ані фабулу він наперед не планує. В інтерв’ю 2013 р. Твардох сказав: «Мої романи розумніші за мене».
01 грудня 2022
Пункти незламності діють
Статті
Росія обстрілює ракетами енергетичні об’єкти, залишаючи без світла, тепла, води, зв’язку та інтернету мільйони українців. Під час останнього такого обстрілу, здійсненого 23 листопада, Волинь вкотре занурилася в темряву.
01 грудня 2022
Родинні історії: Розповідь про Вацлава Герку з Ковеля
Статті
У 1998 р. у Ковелі створили Товариство польської культури. Його незмінним головою до 2017 р. був Вацлав Герка – ветеран 27-ї волинської піхотної дивізії Армії Крайової. У 50-х рр. він виїхав до Польщі, проте згодом повернувся до рідного міста. Родинні історії Вацлава Герки нам переповідають його син Анатолій Герка зі своєю дружиною Іриною.
30 листопада 2022