Я не відкрию Америку, повідомляючи добру новину, що свята вже ось-ось за рогом. Адже ще понад місяць тому у вітринах магазинів, на придорожніх рекламних щитах, а передусім у мас-медіа з’явилися різноманітні провісники неминучості грудневого святкування.

Червоні сані з упряжкою оленів, які радісно побрязкують дзвіночками на шиях, і бородатий добродій із мішком, наповненим подарунками, – ті картини, до яких ми встигли звикнути із середини листопада. Якщо додати до цього запорошені штучним снігом ялинки, осяяні десятками кольорових лампочок і блискучих прикрас, то картина буде повною.

Разом із цими святковими зовнішніми ознаками, особливо останнім часом, посилилося бідкання всіх тих, хто довго мовчки терпів муки і тримав рот на замку, аж ось вирішив на повен голос поділитися зі світом своїми міркуваннями на тему проведення свят, передусім грудневих.

Із відкритим забралом і високо піднятим чолом вони оповідають, як роками страждали, споживаючи ненависного смаженого коропа, а також оселедця у сметані в товаристві занудливої рідні. Якусь тітку, ну хоча б з Америки, ще можна було би витримати, але ж не місцеву! У присутності такого ж занудливого як фляки з олією дядька, який розповідає ті самі анекдоти, бабусі, яка повторює ті самі запитання і батьків, які все більше відстають від сучасності.

Ці так звані традиції – це архаїзм і просто скам’янілості. Цього не можна витримати, та й по всьому. Схиляю голову, намагаючись зрозуміти близьких. Адже всяк має право на своє життя і власний вибір. Як собі постелить, так і виспиться. Зробить, як уміє і як йому хочеться, а решті до цього немає діла.

Факт. Проте в мене в таку хвилину з’являється рефлексія, пов’язана з часом, у який ми живемо, та з історією польського кабаре. Отож, у 70-х рр. дуже популярним колективом було «Кабаре Ольги Ліпінської». В одному зі скетчів Ян Кольбушевський, на жаль, уже покійний, на запитання офіціанта: «Хто замовляв руських?» (ішлося про вареники) відповів: «Ніхто, вони самі прийшли».

Актора за цей виступ відсторонили на вісім місяців. Натяк на присутність радянських військ на території Польщі був надто очевидний, навіть для найтупіших цензорів. На території незалежної України руських теж ніхто не замовляв. Вони прийшли самі й руйнують, убивають і грабують. Тому яка далека дорога веде до нормальних, може й нудних, але таких щасливих, якщо поглянути з правильної перспективи, свят!

Свят, коли за столом нікого не бракуватиме. Свят, де за білою скатертиною зустрінеться вся сім’я, а сусіди прийдуть із такими простими і звичними побажаннями здоров’я, миру і щастя. Я хотіла би мужнім людям в Україні – жінкам, чоловікам і дітям – присвятити з нагоди прийдешніх свят фрагмент пісні групи «De Su» «Хтозна, чи за рогом»:

«Бо коли місто
Готується до свята,
Багато хто з нас
Боїться за прийдешнє,
Багато хто з нас у мрії втікає,
Вірячи, що сповнення десь уже чекає.
Хтозна, чи за рогом
Ангел не стоїть із Богом?
Тож варто мрії мати,
Сповнення їх діждати.
Хтозна, чи за рогом
Ангел не стоїть із Богом?
І чи за нами не спостерігають,
І чи мрії не сповняють?
Хтозна, хтозна?»

За поясом (za pasem), тобто дуже близько, невдовзі.

Тримати рот на замку або язик за зубами (trzymać gębę na kłódkę lub język za zębami) – мовчати, не обзиватися.

Бути нудним як фляки з олією (być nudnym jak flaki z olejem), тобто досягти вершини занудства.

Як собі постелить, так і виспиться (jak sobie pościele, tak się wyśpi), тобто кожна людина влаштовує своє життя згідно з особистим баченням, самостійно, з усіма зумовленими наслідками.

Габріеля Возняк-Ковалік,
учителька, керована до Луцька і Ковеля організацією ORPEG