Скільки пам’ятаю, завжди перший день листопада в мене асоціюється з чимось незвичайним. Із трохи задушливим повітрям. Із запахом диму від запалених білих воскових свічок у більших чи менших лампадках. Цей запах змішувався з вологістю, якою було насичене повітря, й ароматом опалого листя, що шелестіло під ногами.
У пам’яті завжди бачу людей, які стоять біля могил близьких. Вони зустрічаються раз на рік. І тіток, зазвичай старих, які з величезним завзяттям обціловують дітей своїх братів і сестер, а діти відчайдушно намагаються від цього боронитися. І всю решту рідні, далекої та близької. Така собі багатопоколінна естафета.
Ялинові гірлянди та гілки, якими колись прикрашали могили, з плином часу замінили гарні, багато декоровані вінки зі штучних і справжніх квітів, часто екзотичних. Гранітні плити накрили своїм тягарем тлінні останки людей, над якими схиляють у задумі свої голови їхні діти, внуки, правнуки.
Але одна річ точно не змінилася за всі ці роки. Це своєрідне ревю і дефіле, якого не посоромився би не один відомий у світі дім моди. Неважливо, що, попри листопад, температура значно вище нуля. Жінки, хоч із них сходять сьомі поти, одягають хутра і з величезним задоволенням демонструють світові свої достатки. Це єдина постійна річ у Всесвіті.
День Усіх Святих у Католицькій церкві відзначають із ІХ ст. Свято 1 листопада встановив Папа Григорій IV у 837 р. Цього дня Церква споминає не тільки офіційно визнаних святих, беатифікованих і канонізованих, але й тих померлих християн, чия святість відома тільки Всевишньому. Про заступництво Всіх Святих перед Богом люди просять під час особливо важливих подій. Тоді співають Літанію до Всіх Святих, яка належить до найдревніших католицьких молитов. Відвідування могил рідних і друзів – звичай, відомий майже всім народам на Землі, який передають із покоління в покоління.
День Усіх Святих настільки сильно укорінений у традиціях Польщі, що навіть за часів ПНР це був вихідний, а громадяни, незважаючи на натовпи та немилосердну тисняву у всіх засобах громадського транспорту, об’їжджали країну вздовж і впоперек, щоб запалити вогник на могилі когось близького. «Народна» влада намагалася тоді надати цьому дневі мирського характеру, застосовуючи сміховинний трюк, називаючи його Днем померлих.
Ще на початку ХХ ст. на День Усіх Святих особливою пошаною оточували жебраків і так званих прохальних старців, які зазвичай сиділи перед костелом або входом на кладовище. На цю оказію господині випікали спеціальні невеликі хлібці, які називали «єретичками». Що цікаво, випічку готували за день-два, адже 1 листопада не можна було розпалювати вогонь у печі, бо в це місце саме в цей день поверталися душі предків.
В інших регіонах Польщі жебракам подавали також кашу, м’ясо або сир, прохаючи їх помолитися за рідних. Увечері вдома сім’я разом молилася за померлих. Господині залишали на столі, накритому білою скатертиною, хліб, аби померлі, які відвідують дім, не залишилися голодними. Цей звичай походив ще з дохристиянських часів, коли на могилах залишали хліб і мед, щоб душі могли поїсти. До старовинних звичаїв належало теж розпалювання вогнищ на роздоріжжях, щоб мандрівні душі могли погрітися. На зламі XVI і XVII ст. цей звичай перенесли на могили.
Свічки, які горять на цвинтарях, зараз є символами пам’яті та пошани до померлих. Цьогоріч, як і у всі попередні та наступні роки під усіма некрополями, по всенькій Польщі будуть натовпи людей і затори за горизонт. І тітка Зеня скаже до дочки: «Але ж Ядзя подалася, вона ж іще не така стара. А Геник навіть непогано тримається, тільки лампадки якісь вони нікудишні поставили». Потім витягне хустинку, витре делікатно очі й додасть: «Шкода, що бабусі вже немає на світі».
Сходять сьомі поти (biją na kogoś siódme poty), тобто людина дуже пітніє, вона втомлена, виснажена.
Податися віком/виглядом (posunąć się w wieku/wyglądzie) – виглядати старим, гірше, ніж перед цим.
Непогано триматися (nieźle się trzymać), тобто, попри плин часу, виглядати молодим і здоровим.
Передавати щось із покоління в покоління (przekazywać coś z pokolenia na pokolenie) – дбати про щось, шанувати, ставитися як до чогось дуже важливого.
Габріеля Возняк-Ковалік,
учителька, скерована до Луцька і Ковеля організацією ORPEG
Фото: Анатолій Оліх
