Біографію Еви Вендорф-Фелінської досить непогано дослідили історики. Також у своїх творах матір увіковічнив син – Святий Зигмунт-Щенсний Фелінський. Натомість письменницька спадщина самої Еви Фелінської залишається для багатьох своєрідною білою плямою.

Писати героїня цього тексту почала досить пізно. Але попри це залишила по собі багато творів. Зокрема, Ева Фелінська є авторкою побутових романів «Переддень Нового року» (1847), «Герсилія» (1849), «Помилка» (1851), «Пан депутат» (1852), «Племінниця і тітка» (1853). Ці твори мають певну літературну цінність, проте в письменницькій спадщині Еви Фелінської особливе місце займають мемуари, а саме «Спогади про подорож до Сибіру, перебування в Березові та Саратові» (1852) та «Мемуари життя Еви Фелінської».

Останні вийшли друком у Вільнюсі в 1856 р. Не можна назвати їх легкою лектурою, хоча б тому, що у трьох томах «Мемуарів» разом нараховується майже 1300 сторінок. Авторка описала у своїй праці десять років життя: від одруження в 1811 р. до 1821 р. Продовжити роботу їй не дала смерть у Воютині на Волині в 1859 р.

Читайте також: Доля і спадщина Еви Фелінської. Частина 1

Книжка не є типовими для тієї епохи жіночими чуттєвими мемуарами, адже авторка переважно дуже скупо описує власні емоції та переживання. Натомість читач знайде тут детальні описи щоденного життя шляхти в Литві й на Волині на зламі XVIII та XIX ст.

Із цих описів можна зробити висновок, що Ева була уважною спостерігачкою. На сторінках книги зображено невеликі шляхетські маєтки і великі магнатські двори та цілу палітру характерів їхніх жителів. Фелінська відтворила атмосферу тих часів, залишивши дуже яскраві описи балів, різних розваг, зокрема театральних вистав і декламування віршів, що було в ті часи звичайним проведенням часу в товаристві. Описує вона також життя та матеріальний і моральний стан селян. Не бракує й розповідей про міста і села Волині та Литви.

Додаткової цінності її спогадам додає факт, що Фелінська творила їх із бажанням «писати безоглядну правду, не спотворену впливами власних вподобань, не прикрашену випадками, вигаданими, щоби підсилити враження».

І хоч читач не знайде в книжці якихось особливих сенсацій, вона є цікавим документом епохи для дослідників історії та культури кінця XVIII – початку XIX ст. «Мемуари життя Еви Фелінської» були досить популярними у свій час, про що може свідчити факт, що через кілька років після виходу, коли наклад вичерпався, їх знову пустили в друк. Варто згадати, що перші розділи рукопису позитивно оцінив Юзеф-Ігнацій Крашевський, який мешкав по сусідству, і саме його підтримка мотивувала Еву продовжити роботу над книгою.

Титульна сторінка і зміст ІІІ тому першого видання «Мемуарів життя Еви Фелінської», Вільнюс, 1856 р.

«Мемуари» багато розповідають не тільки про світське життя тих часів, але й про особистість авторки.

Мабуть, цілковитою несподіванкою для сучасного читача буде самісінький початок книжки, тобто перші речення першого розділу «Після шлюбу». Вражає різниця, навіть можна сказати прірва, у сприйнятті світу жінкою ХІХ ст. і жінкою ХХІ ст. Чи хтось із нас може уявити, що розпочинаючи подружнє життя, сучасна дівчина скаже такі категоричні слова: «Ось і я заміжня. Доля моя злилася назавжди з долею людини, доти мені чужою; моя особистість ніби померла, цілком розчинилася в його особистості. Я взяла інше прізвище, відмовившись від свого, іншу родину взяла за свою, інше небо – за Вітчизну, інші прийняла зацікавлення, втікаючи від усього, що досі було стихією мого існування. Урочиста хвилина в житті жінки, самозречення без жодних меж»?

Чоловік Еви Вендорф Герард Фелінський, м’яко кажучи, мав дещо неспокійний характер. Значну частину першого тому «Мемуарів» займає опис конфлікту Герарда з маршалком шляхти, якого Ева не називає по імені. Фелінський, захищаючи честь свого друга, дав тому ляпас. Ця історія могла закінчитися для чоловіка Еви довгими роками ув’язнення. Лише завдяки її розсудливості та мужності його вдалося врятувати від вироку. До слова, цей інцидент стався в перші дні після одруження.

Але він зовсім не випадковий, бо на сторінках третього тому на читача чекає нова дуель, у якій бере участь Герард Фелінський. Він мав запальний характер і не завжди панував над почуттями. Йдеться тут не лише про емоційну сферу, адже в майнових питаннях Фелінський теж не завжди керувався здоровим глуздом.

Здається, Ева усвідомлювала вади чоловіка, але даремно в «Мемуарах» шукати якихось дорікань у його бік. Можемо теж припустити, що в повсякденному житті вона ніколи не вказувала чоловікові на його помилки.

Це підтверджують слова Зигмунта-Щенсного, сина Еви та Герарда Фелінських, наведені у виданих у 1897 р. «Мемуарах отця Зигмунта-Щенсного Фелінського, архієпископа Варшавського»: «Важко припустити, що впродовж 20 років спільного життя з чоловіком вона не мала що стерпіти від нього, особливо якщо брати до уваги його швидкий і вразливий характер. Проте вона ніколи ані перед нами, ані перед найближчими друзями не згадувала про те, що могло би кинути хоч найменшу тінь на його пам’ять. Навпаки вона любила розповідати нам особливо про ті події, в яких відвага, шляхетність або великодушність батька проявлялися якнайбільше, адже хотіла, щоб у наших серцях найглибше закарбувалася пам’ять тільки його чеснот, постійно плекаючи в нас пошану і прив’язаність до нього».

Четверо найстарших із десяти дітей Фелінських померли в перші роки життя. Після смерті чоловіка в 1833 р. наша героїня залишилася із шістьма дітьми, паралізованою матір’ю та маєтками на межі банкрутства. Попри це вона змогла дати дітям добру освіту й виховала їх гідними людьми. На неї чекали заслання в Сибір, конфіскація всього майна, примусова розлука з улюбленими дітьми, смерть дочки і внука. Все це не зламало мужньої жінки.

Була це постать непересічна, відважна, не дуже подібна до загальноприйнятого образу представниці «слабкої статі». Можливо, саме з огляду на непохитність характеру в підпільній організації Ева Фелінська мала псевдонім Скеля.

Анатолій Оліх