«Я маневичанин у четвертому поколінні. Моя сім’я мешкає тут майже від моменту заснування містечка», – говорить Сергій Солобчук. Із «Волинським монітором» він поділився спогадами про свою польсько-українську родину.

Передаємо слово нашому співрозмовнику. Він розповідає про ув’язнення діда, якого звинуватили в крадіжці жита, відступ німців із Маневичів, розстріл євреїв і воєнну дійсність. Далі – пряма мова Сергія Солобчука.

***

Я народився в Маневичах, тут закінчив школу. Навчався в Рівненському кооперативному технікумі та кооперативному інституті в Полтаві. Працював у Маневичах, тут одружився і тут виростив трьох дітей. Маю п’ятьох онуків. Можливо, дійсно є якийсь поклик крові, адже нині всі мої діти та онуки, а також частина племінників проживають у Польщі. Вони переїхали ще до повномасштабної війни.

Більшість сімейних оповідок мені розповів тато. Він працював шофером на пошті. Як я був малий, то завжди їздив із ним. Дорогою він багато що мені розказував.

Заможні господарі

Прабабуся Параска (1860–1952 рр.) та прадідусь Михайло Солобчуки мали гарний будинок у селі Маневичі (із 1964 р. – Прилісне, – ред.). Він згорів у роки Першої світової. Тому сім’я оселилася на станції Маневичі (нині селище). На той час тут уже була збудована залізниця. Солобчуки були заможними господарями: мали 22 га землі, тримали худобу та коня.

Михайло Солобчук

Параска Солобчук

У подружжя народилося 13 дітей, більшість із яких померли ще маленькими. Такий був час. Вижили п’ятеро: Хотима (моя бабуся, 1897–1987 рр.), Макар, Сергій, Устим і Дмитро. Бабуся Хотима згадувала: якось, коли жали жито в полі, прабабуся, тобто її мама, сказала їй працювати віддалік, а як та повернулася, то Параска вже колихала немовля.

Під час більшовицької революції прадід Михайло разом із синами вирушили вглиб Росії, а прабабуся Параска з донькою Хотимою залишилися в Маневичах господарювати. Згодом Устим навідувався в містечко, бо був одружений. Одного разу після переходу кордону його затримали совєти, обвинуватили в тому, що він – польський шпигун, і розстріляли. Після Другої світової війни в Маневичі повернулися Макар і Сергій, а прадід і Дмитро – ні, вони зникли безвісти.

Жили на віру

Бабуся Хотима Солобчук і дідусь Станіслав Юзефович Цибульський (1897–? рр.) познайомилися ще перед 1920 р. у Маневичах. Дід – із села Которіце Груєцького повіту (зараз це вже Варшава). Він був солдатом Польських легіонів, воював у Костюхнівці, був поранений. З архівних матеріалів ми з’ясували, що дід воював у складі 6-го піхотного полку Юзефа Пілсудського. Ми припускаємо, що в 1915 р. він приписав собі рік, вказавши, що народжений не в 1897-му, а в 1896 р., щоб піти у військо. В анкеті арештованого в дідовій кримінальній справі, яку на початку 40-х рр. завели енкаведисти, вказано, що в 1916 р., ще, мабуть, до переходу в Польські легіони, він служив у 520-му Фокшанському піхотному полку російської армії, який розташовувався в Пінську.

У Маневичах був госпіталь. Дід лікувався в ньому після поранення, а потім повернувся додому. Як виявилося, дружина Клара його не дочекалася і зійшлася з іншим чоловіком. Тому Цибульський розвернувся і в 1920 р. приїхав у Маневичі – до моєї бабці. Знаю, що в першому шлюбі в діда не було дітей.

У Хотими та Станіслава народилося п’ятеро дітей. Доньки померли маленькими, вижили тільки хлопці: Севастьян (1922–1999 рр.), Іван (мій тато, 1930–2018 рр.) та Адам (1934–2007 рр.). Бабуся і дідусь офіційно не були одружені. Як казала бабця, вони жили на віру. Прабабуся Параска сказала їй: «Він – католик, ти – православна, як ви можете поєднатися?»

Прабаба була дуже набожною. Вона зналася на травах, лікувала людей. На вулиці на неї казали Правдевус. Вона померла 27 квітня 1952 р., на перший день Великодня. Бабця Хотима прийшла з церкви і принесла пасочку. Параска сиділа під грубкою, з’їла шматочок паски, сказала: «Прощайте дітки, і ти прощай, білий світе». І померла.

Параска Солобчук – справа. Хотима – зліва

Хотима Солобчук

Хата на два входи

Дід Станіслав звів у Маневичах будинок. Це була хата на два входи. Сім’я почала будуватися, як продала вола. Як розповідала бабця Хотима, прабабуся казала їй: «Заховай золото, тобто монети, виручене за вола. Не віддавай усього Цибульському, бо проп’є». Дід, напевно, любив випити. Тому бабуся зашила монетки в поясок сукні. Якось потім прабабця запитала: «Так швидко хата будується, а де Цибульський узяв гроші?» Бабуся кинулася до свого сховку, а грошей уже немає… Згодом на місці тієї хати побудувався мій брат Олександр.

Станіслава Цибульського люди поважали. Він дуже не любив несправедливість. Умів обходитися з будь-якими тваринами. Свого часу працював сторожем на водокачці, що розташовувалася за 300–400 м від хати. Дід мав великого кудлатого собаку Неро, якого часто залишав сторожувати ту водокачку, натомість сам ішов додому.

До Другої світової війни сім’я вирощувала зерно на своїй землі, мала дві корови, коня. Прабабуся Параска ще водила мого тата землями, показувала: «Отут сім гектарів моєї землі. Іванко, як одружишся, то зріжеш тут ці сосни, вибудуєш хату й будеш господарювати». Тут, у Маневичах, родина застала початок Другої світової війни. Німці, як прийшли, забрали коня, а згодом мали відібрати й одну корову. Прабабуся пожалілася сусіду-єврею. Той узяв кілок і вдарив корову по нозі зі словами: «Не заберуть». Він перебив тварині ногу. Як німці прийшли, поглянули на худобину, то сказали: «Ми останню корову забирати не будемо, а цю, хвору, – ріжте». Корову зарізали, а м’ясо порозкладали в бочки.

Станіслав Цибульський (зліва) і Севастьян стоять ззаду. В першому ряду зліва направо: Хотима, Адам, Іван і Параска. Кінець 1930-х рр.

10 років таборів – за антирадянські висловлювання

Діда Станіслава Цибульського арештували в 1940 р. Совєти звинуватили його в крадіжці зерна з млина. Він працював там сторожем. Його затримали за доносом єврея, який, імовірно, завідував тим млином. Перед арештом дід сказав бабці, щоб вона сховала його паспорт і нікому не розповідала про це.

24 вересня 1940 р. суд у Маневичах засудив діда до одного року тюрми. Покарання він відбував у спецтаборах НКВС у Запоріжжі.

Менш ніж через рік енкаведисти звинуватили його в антирадянській агітації серед в’язнів. Також нібито він висловлював сподівання про відродження польської держави та саботував роботу, за що його неодноразово поміщали в дисциплінарний ізолятор. Як вказано в матеріалах справи, станом на липень 1941 р. у діда вже не було лівого ока.

5 серпня 1941 р. на виїзному засіданні Військового трибуналу військ НКВС Дніпропетровської області в Запоріжжі Станіслава Цибульського за «контрреволюційну агітацію, скеровану на повалення радянського режиму», засудили до 10 років таборів. Його подальшу долю нам не вдалося встановити, хоч ми зверталися в різноманітні інстанції. У переліку жертв тоталітарного режиму, опублікованому в шести книгах серії «Реабілітовані історією. Запорізька область», його імені немає.

Розмови про діда були під табу

До арешту діда три сини Станіслава та Хотими були записані як Цибульські. Після того, як діда засудили, бабуся переписала дітей на своє прізвище – Солобчук. Також відтоді розмови про діда в сім’ї були під табу. Напевно, бабусю сильно залякали.

Старший син Севастьян – Фелік, як його називали, – на той час уже був повнолітній і працював на залізниці зчеплювачем вагонів. Фактично він став годувальником родини. Якось Фелік вхопився за вагон, щоб під’їхати, а німець його штовхнув і той потрапив під потяг, втратив долонь. Згодом у нього почалася гангрена й дядька направили в Київ на операцію. Як розказував, приїхав у Київ, сів десь на лаву і, змучений від болю, заснув. А коли прокинувся, біля нього лежали хліб і кілька картоплин. Хтось пожалів каліку… У Києві дядьку Феліку обітнули руку по саме плече. І вважайте, що роль годувальника сім’ї перейшла до мого батька Івана.

Після війни, у 1948 р., тато влаштувався на залізницю дефектоскопістом. Мав напарника Івана, разом із яким їздили тачанкою по коліях у Ковель та Сарни – перевіряли на цілісність рейки. Ночували то в полі, то в лісі. Хоч і було страшно, але батько мусив заробляти на сім’ю. У 60-х рр. батько та дядько Адам почали працювати на пошті. Фактично все життя вони розвозили селами кореспонденцію.

«Зізнавайтеся, чи є тут поляки, чи є тут польські корови»

Дядько Фелік був дуже грамотний. Він закінчив вісім класів польської школи, мав каліграфічний почерк. Знав польську, німецьку, ідиш. До війни в Маневичах було багато євреїв і дядько з ними говорив на ідиш, тож вони його вважали майже за свого. Батько теж говорив на ідиш. Мову вони вивчили, граючись із єврейськими дітьми.

Як пригадував тато, коли в 1942 р. євреїв вели на розстріл у Маневичах, він ішов разом із ними: якраз бавився з друзями на вулиці й пристав до натовпу. Купу людей – і дітей, і жінок, і старих – супроводжували всього чотири поліцейських. Їм сказали, що їх ведуть у Повурськ на будівництво мосту. Втекли в ліс лише кілька хлопців. Якби та колона не проходила повз хату і прабаба Параска не побачила й не витягла тата… У батька був друг Михайло, який у той день погнав на пашу корову. Він виліз на сосну й бачив, як розстрілювали євреїв.

Тато став свідком, як одну єврейку застрелили прямо на вулиці. Вона була хвора й ледь пересовувала ноги. Намагалася втекти, але поліцейський вистрілив їй із пістолета в голову. За словами тата, той поліціянт був українцем із поблизького села Череваха. Загалом у Маневичах розстріляли приблизно 3000 євреїв.

Як бомбили Маневичі, всі тікали в ліс. Там навіть щось типу землянок викопали для сховку. Якось бомба впала зовсім поруч із домом. На щастя, хата вціліла. Тата же, який сидів у той момент на підвіконні, аж відкинуло. Йому тоді було десь 11 років.

Якось батько разом зі ще шістьома дітьми пасли корів на полі. Віддалік стояла спалена польська хата, і діти бавилися біля того згарища. Корови пасуться, діти граються. Аж тут із лісу під’їхали дві підводи. Чоловіки построїли дітей, навпроти виставили кулемет, сказали: «Зізнавайтеся, чи є тут поляки, чи є тут польські корови». Діти злякалися, зарюмсалися, кажуть, що немає. Тато ще наголошував: «Ніхто не сказав, що я поляк». Діти ж разом усі росли і гралися, тому ніхто й не зізнався. На щастя, під’їхав хтось верхи на коні й дав прочуханки тим чоловікам: мовляв, нащо ви з дітей знущаєтеся.

Німець дав їм можливість утекти

Коли німці відступали з Маневичів у 1944 р., то вивозили все цивільне населення з собою. Забрали й усю нашу родину – навіть прабабусю Параску і дядька Феліка, який тоді вже був без руки. Зібрали всі речі, навіть перини з подушками, й повантажили у вагони. Поруч чергував німець і дядько Фелік, який знав німецьку, почав вмовляти його відпустити їх. Той відповів: поки потяг буде стояти, то тікайте. Він дав їм можливість утекти. Потяг стояв неподалік старої дороги на село Маневичі (нині Прилісне, – ред.), тож вони сховалися під вагоном і швидко втекли в тому напрямку.

Два місяці переховувалися в теперішньому Прилісному в родичів. Потім вирішили піти в Маневичі, подивитися, чи вціліла хата. Спершу пішла прабаба Параска. За нею – бабця Хотима. Далі вирушили Фелік, Адам та Іван. Дорогою їх зупинив патруль поляка-партизана Юзефа Собесяка (комуністичний діяч, радянський партизан, – ред.). Їх упізнали й пропустили. Повідомили, що з Маневичів населення вже не вивозять, бо німці відійшли до Колок. До слова, донедавна в Маневичах навіть була вулиця Юзефа Собесяка.

Друзі тата і дядьків виїхали до Польщі на початку 1950-х рр. Тоді багато поляків виїхали, зокрема і приятель родини Ян Троян із Рафалівки. Він облаштувався в Замості. Згодом із дружиною часто приїжджали в Маневичі. Мої рідні не могли виїхати, бо скрізь у документах вони писалися українцями. Уже пізніше, десь наприкінці 60-х – на початку 70-х, тато із дядьком Феліком хотіли поїхати в Польщу в гості до Яна Трояна. Той вислав їм запрошення. Однак радянська влада їх не пустила. Водночас моїй мамі та дружині Севастьяна поїхати дозволили.

Хоч ми і хрещені в церкві, відвідуємо меси в костелі

Моя рідня по маминій лінії – з села Куниче на Вінниччині. Нині це Крижопільська громада Тульчинського району. Дід Парфеній (1910–1997 рр.) і баба Лукія (1914–2001 рр.) Херсуни мали трьох дітей: Галину (моя мама, 1935 р. н.), Василя (1942 р. н.) та Надію (1951 р. н.). Знаю, що дідусь Парфеній пройшов фінську війну, брав участь у польсько-радянській і радянсько-німецькій війнах. У Другу світову потрапив у німецький полон, але зумів утекти.

Парфеній і Лукія з дітьми. Мама Сергія Солобчука Галина стоїть

Родина з Вінниччини. Мама Сергія Солобчука знизу справа. Баба Лукія стоїть справа. Приблизно 1940 р.

Мама закінчила фінансовий технікум у Львові. Із татом вона познайомилася в Маневичах, куди її скерували на роботу. Батьки одружилися в 1956 р. У шлюбі народилося двоє дітей: мій брат Олександр (1957 р. н.) і я (1962 р. н.).

Могила Івана Солобчука

Уперше в Польщу я поїхав за компанію з покійним ксьондзом Анджеєм Квічалею. Він сам не їздив за кермом, тому я поїхав із ним до Любліна, щоб купити якесь начиння до костелу. Анджей був мені як брат. Різноманітні свята ми відзначали разом у сімейному колі. Його батьки приїжджали в гості до нас, а ми – до них.

Хоч ми і хрещені в церкві, відвідуємо богослужіння в костелі Святого Духа. Також належимо до місцевого відділу Товариства польської культури імені Еви Фелінської.

Сергій Солобчук із дружиною, дітьми та онуками

Ольга Шершень

Фото походять з родинного архіву Сергія Солобчука

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.