«І тато, і мама були з родин поляків-католиків. У нас завжди була віра. Ми молилися тільки польською мовою. Я до цих пір молюся польською», – зазначила Францішка Голік зі Здолбунова. Вона членкиня Товариства польської культури Здолбунівщини. Її родинна історія пов’язана з Житомирською областю.

Про Голодомор, поранення тата на війні, радянські репресії, візити Папи Яна Павла ІІ та повернення костелів пані Франя розповіла «Волинському монітору». Далі – пряма мова нашої співрозмовниці.

Костел у Житомирі завжди був повен людей

Я народилася на Житомирщині, в селі Курганці. На той час це був Володарсько-Волинський район, а нині – Хорошівська громада Житомирського району. Чотири класи закінчила в Курганцях, а потім ходила до школи в поблизькому селі Дашинка. Невдовзі ми переїхали в село Мирне і до восьмого класу включно я ходила до школи в селі Зелена Поляна. До речі, до 1946 р. останнє мало назву Ґрінталь. Колись там мешкало багато німецьких родин.

Після закінчення восьми класів спершу працювала листоношою, а згодом вступила в кооперативний технікум у Житомирі. Познайомилася зі своїм чоловіком Миколою (1945–2013 рр.). Ми одружилися 1975 р. і спершу жили в Рівному.

Францішка і Микола Голіки. 1975 р.

Діти Францішки та Миколи Голіків: Вікторія, Роман і Марія. 1990 р.

Мені дуже хотілося познайомитися з місцевими поляками. Я працювала в магазині і якраз перед початком листопада одна жінка купила свічки. Я запитала, чи вона піде на могилки. Вона сказала, що так. Від неї я дізналася, де в Рівному гуртуються поляки, куди їздять на служби, адже тоді місцевий костел був закритий. І вже мені було легше. Пам’ятаю, коли востаннє мав приїжджати отець Серафим Кашуба, ми його чекали-чекали. Я мусила бігти і, на жаль, так його тоді й не зустріла. Дуже шкодую, що тоді його не побачила.

Потім ми переїхали в Здолбунів. Моя донька вчилася в школі разом із сином Софії Михалевич (голова Товариства польської культури Здолбунівщини, – авт.). І якось учителька сказала: думаю, що тут, у класі, всі православні. А син Софії відповів, що він католик. Донька прийшла додому й розповіла мені, що вона не єдина католичка в класі. До того ж я познайомилася з кількома здолбунівськими поляками, ще коли разом із рівнянами їздила до костелу в Полонне (Хмельницька область, – авт.). З нами їздили, зокрема, Беднарчики і Софія Шелудько.

У Житомирі я ходила до костелу щонеділі. Тож у Рівному, а потім і Здолбунові мені було дуже тяжко без храму. Чоловік налаштував радіоприймач і я слухала Польщу й Ватикан. І їздила в Полонне. Хоч воно – за понад 100 км, старалася їздити щонеділі. Брала дітей із собою. А коли в Славуті (теж Хмельницька область, – авт.) облаштували капличку, то почала їздити туди: було трішки ближче. Час від часу їздила до Кременця. А як приїжджала до батьків, то – до костелу в Житомир. Він завжди був повен людей, адже це був один із небагатьох діючих костелів на той час. Пам’ятаю ксьондзів Станіслава Щипту та Романа Янковського.

Щаслива, що потрапила на зустріч із Папою

У 1990 р. костел Святих Апостолів Петра і Павла в Рівному повернули католикам. Пам’ятаю, як ми переносили фігури з Будинку вчителя, де спершу дозволили правити служби, до костелу. Там був спортзал. Усередині – намальований спортсмен зі стрічкою. Ще ксьондз Антоній Андрущишин сказав: думайте, що це ангел… Зараз я теж інколи їжджу до Рівного в костел. У Здолбунові вперше службу відправили в 1991 р., на другий день Різдва, хоч офіційно костел передали католикам через пів року. Пам’ятаю, як на радіо повідомляли про польське Різдво в Здолбунові.

У 1991 р. Папа Йоан Павло ІІ приїжджав у Любачів (Польща, – ред.) і з України організували автобуси. Ми їхали з Рівного. Поїздку організував ксьондз Владислав Чайка. Тоді йшли дощі, в мене змокли ноги, але це були дурниці. Я щаслива, що тоді потрапила до Йоана Павла ІІ. Хоч близько його я не бачила, але враження, емоції не описати… Ще їхали люди з Києва. Наш автобус пропустили. А вони приїхали пізніше і їх довго тримали. Пропустили, вже як Папа прилетів. Вони не встигли. З ними був ксьондз Ян Крапан; вони стали в полі й він відправив службу. Пізніше вони прийшли й тільки побачили місце, де був Йоан Павло ІІ.

Також я була в Києві, коли Йоан Павло ІІ приїжджав в Україну у 2001 р. Спершу хотіла їхати у Львів, але мій син вчився в Києві, то ми вирішили, що я приїду в столицю й ми підемо разом. Папа був на стадіоні «Чайка». Стільки міліції, скільки її було тоді, я ніколи не бачила. Були дощ, вітер, але коли Йоан Павло ІІ вийшов, то розпогодилося і стало тихенько. Я тоді стрибала, махала хустиною, щоб вітати Папу. Тут я його вже бачила близько.

Мама завжди питала: ти не голодний?

Мої батьки – Антоніна Лінєвич (1914–2005 рр.) та Станіслав Залевський (1908–1989 рр.) – поляки. У них народилося троє дітей: Віталій (1938–2024 рр.), Зофія (1940 р. н.) і я, Францішка (1948 р. н.).

Діти Антоніни та Станіслава Залевських. Францішка найменша

Бабуся по мамі – Катажина Грозовська (1894–1972 рр.), дідунько – Антоній Лінєвич (?–1933 рр.). У них було 11 дітей, із яких вижили семеро: Адольф, Віталій, Гіпполіт, Францішек, Вікторія, Антоніна (моя мама) та Аполлонія.

Бабуся Катажина

У гостях у бабці Катажини (сидить крайня справа). Зверху стоять справа наліво: тато Станіслав, дядьки Гіпполіт, Віталій, Адольф. Початок 60-х рр. Житомирська область

Похорони бабусі Катажини. Мама Антоніна в другому ряді крайня справа. По центру – дядьки Адольф і Віталій. Над ними – Францішек, Гіпполіт і Вікторія. Францішка – друга справа від хреста. Спереду зі свічкою – Марія. 1972 р. Житомирська область

Знаю, що серед померлих дітей були теж Вікторія, Станіслав і Зигмунт. Вікторія і Станіслав були нерозлучні. І померли десь у віці чотирьох-п’яти років від дифтерії. Першим помер Станіслав. Сестричка біля нього ходила і плакала: вставай, Стасюнько, вставай. Вона померла наступного дня. Їх поховали разом.

Дідунько був із Черняхівського району Житомирщини. Він був каменярем. Там, де мешкав, були поклади граніту. Він, здається, робив пам’ятники. Потім, як мама розказувала, він був управляючим у якогось пана. Згодом купив землю в селі Антонівка на Житомирщині, де жила бабця (нині Коростишівська громада Житомирського району, – авт.). Як сватався до бабусі, то в селі казали, що він приїхав як пан – у капелюхові, білій сорочці та з тростинкою. Тоді в Антонівці жили поляки, українці та німці. Мамин учитель був німцем, і він розмовляв і польською, і німецькою, і українською. Моя мама теж знала німецьку.

Лінєвичі були заможними господарями: мали гарний будинок, 14 десятин землі, тримали коней, наймали працівників на роботи в полі. Їх розкуркулили на початку 30-х. Голова сільради був німцем і сказав: Антонію, віддай трохи землі й обляпай свою хату багном, бо тебе в Сибір вишлють. У Сибір сім’ю не заслали, але дідунько помер під час Голодомору в 1933 р.

Совєти говорили, що голод 1932–1933 рр. виник через неврожай. Мама ж розповідала, що урожай тоді був дуже великий, земля гарно вродила. Вони два дні молотили зерно кінною молотаркою – стільки було хліба. До того ж тримали худобу. Але прийшли і все, що могли, відібрали, а що не змогли забрати, то знищили, висипали, розтоптали, щоб люди не мали що їсти. Дідунько помер. Бабця залишилася сама з дітьми. Вони виживали, як могли: їли лободу, кропиву. Весною, як почало сходити зерно, пішли в поле. Мама казала, що в межах лежали мертві люди, опухлі…

Мама все своє життя, як хтось заходив додому, навіть чужа людина, найперше питала: чи ти не хочеш їсти? І ставила їсти. Хоч надлишку чи чогось вишуканого не було, але завжди питала і ставила їсти. Бо, як говорила, голод – це найстрашніше.

Тато мій жив у селі Крук (раніше Барашівський район, нині Хорошівська громада Житомирського району, – авт.), і там Голодомору в 30-х рр. не було. Там був інший голова сільради. І загалом це село не так сильно постраждало від репресій.

У 1947 р. на Житомирщині знову був Голодомор, але вже не такий страшний. Мама розказувала: як тільки почалася весна, то хустками підперезувалися і йшли на луг рвати щавель. І варили той щавель із якоюсь картоплинкою.

По брата бабусі приїхав «воронок»

Бабуся по тату – Пауліна Хомінська (?–1970-ті рр.). Дідунько – Марцін Залевський (?–1947 р.). У них було п’ятеро дітей: Станіслав (мій тато), Ян, Кароль, Марія та Сабіна. Вони – із села Крук.

Татова сестра Марія була заміжня за братом бабусі Катажини – Францішеком Грозовським. Вони й познайомили моїх батьків. Мама і тато одружилися в 1938-му.

До війни Францішек і Марія мешкали в селі Ставки (зараз Радомишльська громада Житомирського району, – авт.). Коли прийшла радянська влада і розпочалися репресії, закрили костел. Не знаю, де саме він був; мабуть, у якомусь із поблизьких сіл. І Францішек із Марією забрали з храму великі костельні образи та хрест. Останній поставили в себе у дворі, а під образи відвели кімнату в хаті. Люди приходили до них молитися. І хтось доніс. Тоді приїхав, як казали, «воронок» (радянська машина для перевезення арештованих, – авт.). Францішека забрали. «Хіба ти ксьондз, що правиш?» Його відвезли у Володарськ-Волинський (нині Хорошів, – авт.). Увечері забрали, а наступного дня розстріляли. Тітка Марія залишилася сама з трьома дітьми.

Позначили будинки поляків

Із родини під час Другої світової воювали мамині брати Віталій і Гіпполіт – у радянській армії. Їх призвали не разом: спершу одного, а потім – другого. І якось вони зустрілися на війні, навіть сфотографувалися разом. Їх скерували в різні напрямки і наступного разу вони побачилися вже після закінчення війни.

Тата не призвали відразу. Його забрали на війну, напевно, в 1944-му. Він був десь під Шепетівкою. Уже в першому бою його поранили. Йому перебило ногу. Військо пішло далі, а він залишився. Медики поклали його на сіно чи солому і сказали, що згодом заберуть… Він побачив якихось чоловіка з жінкою. Помахав їм. Попросив про допомогу. Ті відповіли: глянуть, чи вціліла їхня хата, і якщо так, то заберуть його. Тато вже зневірився, але ті чоловік із жінкою таки приїхали по нього. Вони були з якогось села під Шепетівкою. Тато просив: покладіть мене на підлозі, я ж поранений, стікаю кров’ю, щоб нічого не забруднити. Але вони поклали його на ліжко й доглядали. Згодом по тата приїхали з медико-санітарної частини. Він був у госпіталях у Тамбові та Новосибірську. Але весь час споминав тих чоловіка з жінкою. «Чого я не спитав, як їх звати? Вони мене врятували. Я поїхав би, розшукав би їх».

До самої смерті тато ходив накульгуючи. Я пам’ятаю, що поранена нога в нього була ніби коротша і гноїлася.

Францішка з татом Станіславом

Францішка з мамою Антоніною

Францішка з доньками Марією і Вікторією та матір’ю Антоніною

Як тато був у госпіталі, мама з моїми братом і сестрою жили в Курганцях. Війна ще тривала. Мама пригадувала: якось прийшли, написали її ім’я, імена дітей і той список прибили до дверей. Як зайшла сусідка, мама запитала, чи в неї таке теж на двері повісили. «Ні, в нас такого немає. Антоніно, похрестіть дітей у церкві. Так вам буде краще». Тоді брат із сестрою ще не були хрещені. Мама здивувалася: чому вона має хрестити дітей у церкві, якщо вона й тато хрещені в костелі?

Як виявилося, всім полякам у селі, яких насправді було небагато, всього до десяти родин, понаписували такі списки й причепили їх на хати, щоб були знаки – кого бити. Як нацисти відзначали будинки євреїв Зіркою Давида… І нібито вже наступного дня їх мали порізати, але якраз увійшло червоне військо.

Ніколи не приховувала, що я полька

До Польщі виїхав тільки брат дідуся Антонія – Станіслав. Його сім’я поїхала після Другої світової війни. Разом із ними вирушив друг Станіслава, який був православним українцем. Цього приймають, бо в нього є документи, що він поляк, а в друга таких паперів немає. У Станіслава запитали, чи може він підтвердити, що той – поляк. А як же друга підвести? І він заприсягнувся. Потім Станіслав дуже хворів. І наголошував: із Господом Богом не можна жартувати. Йому не склалося життя в Польщі.

Більше ніхто не виїхав із нашої родини. Усі боялися, що їх будуть переслідувати, що вони зазнають репресій.

І тато, і мама були з родин поляків-католиків. У нас завжди була віра. І хоч удома ми говорили то польською, то українською, молилися тільки польською мовою. Я до цих пір молюся польською. І всі католицькі свята відзначали. Мама, як щось робила, наприклад, біля печі, завжди співала польські пісні. Читати польською я навчилася по молитовнику: мама показала мені літери. Коли працювала листоношою, виписувала польські журнали: «Przyjaźń», «Przyjaciółka», «Kobieta i Życie», «Kultura».

Якихось дитячих забав не пригадую. Ми багато не гралися, бо потрібно було допомагати батькам, зокрема на городі. Це були тяжкі роки. Мама була дояркою. Пам’ятаю, коли мені було десь п’ять років, я прийду до мами, як вона подоїть корів, у чашечку поздоюю молока, мама дасть трошки хліба і я із цим молоком їм, а сама думаю: от би більше хліба…

Тато дивився за кіньми. Він дуже любив коней і духову музику. Виписував журнал про конярство. І як він помер, то його хоронили з духовою музикою.

Ми не приховували того, що є поляками. У мене в паспорті було записано, що я полька. Коли я вийшла заміж і переїхала в Рівне, мене якось запитали, чи не боюся. А я відповіла, що я полька і записана як полька. Я цього ніколи не приховувала.

Францішка Голік. 2024 р.

Ольга Шершень

Фото походять з родинного архіву Францішки Голік.
На головному фото Францішка і Микола Голіки з донькою Вікторією

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.