Нещодавно бібліотека «Волинського монітора» поповнилася біографічним словником «Залишилися на Сході. Словник польської інтелігенції в СССР 1945–1991». Третій том однойменної серії подарував нашій газеті науковий редактор цього видання Адам Хлебович.
Долі поляків, які проживали в СССР, довгий час залишалися білою плямою, своєрідною terra incognita. В Совєтському Союзі, який намагався всі народи переплавити в якусь аморфну масу без роду і племені, про поляків не надто згадували. Етнічна політика тоталітарної держави була спрямована на те, щоб усіх (крім хіба що так званого старшого брата, тобто росіян; їх трансформували за іншим сценарієм) позбавити національної ідентичності та пов’язаної з нею історичної пам’яті. До соціалістичної Польщі інформація про реальний стан справ поляків у СССР не доходила, і навіть ті крупинки правди, які вдавалося час від часу донести, потрапляли під жорстку цензуру. Ось так і вийшло, що цілий пласт інформації про поляків, які проживали в СССР, але зуміли при цьому залишитися поляками, був незнаним з обох боків кордону.
Нині до серії «Залишилися на Сході. Словник польської інтелігенції в СССР 1945–1991», яка вийшла друком під егідою польського Інституту національної пам’яті, входять три томи. Видання містить величезну кількість кольорових ілюстрацій, значна частина яких раніше ніколи не публікувалася. Загалом на його сторінках описано 259 доль, переважно досі незнаних. Серед героїв нарисів чималу частку становлять священники, а також інші люди, пов’язані з Римо-католицькою церквою: монахині, катехети, захристияни, органісти. Схоже, тут можна знайти представників усіх професій польської інтелігенції. Це юристи, науковці, журналісти, письменники, освітяни, медики, митці, громадські та культурні діячі. Багато хто з них зазнав совєтських репресій, пройшов тюрми і табори, але всі вони зберегли польськість та любов до польської культури.
У всіх томах приблизно половину об’єму займають біографії поляків, життя яких було пов’язане з українськими землями. Більшість нарисів описують долі поляків Галичини, проте серед них є чимало присвячених волинським і подільським полякам.
На 728 сторінках третього тому «Залишилися на Сході. Словник польської інтелігенції в СССР 1945–1991» редактор зібрав біографії 90 поляків, які проживали у восьми колишніх республіках СССР: Білорусі, Грузії, Казахстані, Литві, Латвії, Молдові, Росії та Україні. Біографічні нариси, вміщені в третьому томі, належать перу 18 дослідників, серед них – і самому Адаму Хлебовичу. Рівно половина біографій, тобто 45, – це життєписи поляків, які проживали в Україні. Серед них – троє поляків, пов’язаних із Волинню.
Першим із них на сторінках книги з’являється отець Антоній Хоміцький, парох у Клесові, який після совєтського табору служив Богові в Полонному (Хмельницька область), моєму рідному Шаргороді та Мурафі (Вінницька область). Завдяки своєму авторитету він отримав прізвисько Патріарх Поділля. Із цим легендарним священником я мав нагоду зустрічатися в дитинстві та юності.
Інший душпастир, Людвіг Камілевський, який народився у висланій до Казахстану польській сім’ї, був ініціатором повернення кількох храмів у відновленій Луцькій дієцезії, а також парохом луцького кафедрального собору Святих Апостолів Петра і Павла (1991–1998) та костелу в Ківерцях (1998–2000). Після виходу на спочинок він повернувся до Луцька, який вважав рідним, де й помер у 2019 р.
Отець Анджей Гладисевич, вікарій у Ковелі, а потім парох у Володимирі, провів у таборах 12 років. Після визволення залишився в СССР, 27 років, до самої смерті в 1983 р., працював у Полонному на Поділлі. Був духовним наставником для кількох майбутніх священників, зокрема згаданого Людвіга Камілевського. До речі, отець Анджей брав активну участь у Норильському повстанні – найтривалішому і наймасовішому в історії сталінських таборів. В’язні навіть обрали його членом страйкового комітету. На жаль, цей епізод, схоже, був недоступний дослідникові, який писав нарис, тому не знайшов відображення в публікації.
Ця серія не могла залишити мене байдужим. Бог так покерував моєю долею, що з волинськими героями двох перших томів я теж був знайомий – заочно або більшою чи меншою мірою особисто. З першого тому це отець Владислав Буковинський із розділу «Казахстан». У Другу світову війну він був парохом моєї луцької кафедральної парафії, після совєтських таборів певний час провів на Поділлі, зокрема в моїй рідній парафії в Шаргороді на Вінниччині.
Ще близький друг отця Владислава – отець Юзеф Кучинський, священник Луцької дієцезії, парох у Дедеркалах, який після 17 років таборів працював на Поділлі. Він помер, коли я ще був дитиною, тож не можу його пам’ятати, але він став одним із героїв моєї книжки «Завдяки їм», присвяченої луцькій кафедральній парафії.
До другого тому ввійшла біографія ще одного мого заочного знайомого, отця Броніслава Джепецького, пароха Гути Степанської, а згодом – моєї рідної парафії в Шаргороді на Поділлі, духівника моїх батьків.
А от з отцем Августином Меднісом мені пощастило бути знайомим досить близько: мій робочий кабінет у Луцьку розташовувався через стіну з його житлом, кілька років ми разом столувалися, працювали й навіть інколи проводили вільний час. Він був надзвичайно цікавим, ерудованим співбесідником, відкритим у спілкуванні та працелюбним. Мав мрію – відкрити музей сакрального мистецтва. Священник зібрав чималу колекцію унікальних пам’яток, вже було виділене приміщення, він власноруч виготовляв стелажі. Не встиг. Отця Августина поховали в Торчині біля костелу, в якому він провів останні свої земні роки. Кажуть, не буває незамінних людей. Але чи це насправді так?
Ще один нарис присвячений волинському священнику, отцю Серафиму Кашубі OFMcap, який після Другої світової війни відмовився від репатріації і був парохом у Рівному до 1956 р., доки його не позбавили священницьких прав. Після того він нелегально служив Богові і Церкві в майже всіх совєтських республіках і помер під час своєї чергової місійної поїздки. Зараз триває його беатифікаційний процес.
Також у другому томі опублікована біографія Анатолія Суліка, історика і публіциста з Ковеля. Як хранитель і відновник волинських польських цвинтарів він отримав красномовне прізвисько Дух Полісся. До речі, він був членом Товариства польської культури імені Еви Фелінської в Луцьку та співзасновником його підвідділу в Ковелі.
Не можу не згадати ще трьох героїв серії, з якими мені пощастило зустрітися особисто. Всі вони – живі легенди. Перший – це отець Мартиніан Войцех Дажицький OFM, в’язень Колими. Після повернення з табору понад 50 років він прослужив у Городківці на Поділлі. Довгі десятиліття був єдиним представником свого ордену в Україні і саме його зусиллями вдалося відновити діяльність Ордену Братів Менших, яких у Польщі поточно називають бернардинами. Вражали його пастирська ревність, енергійність, музичний талант і любов до Батьківщини. Зараз францисканці-бернардини – найчисельніший чернечий орден в Україні.
У другого, єпископа кам’янець-подільського Яна Ольшанського, я працював у курії п’ять років. Це був муж молитви, надзвичайно аскетичний у побуті, дуже вимогливий до себе і добрий до людей. Перебуваючи з ним під одним дахом, я міг на власні очі, без жодних прикрас бачити життя людини, яку (надіюся) невдовзі Церква оголосить блаженним, адже беатифікаційний процес єпископа триває.
Пам’ятаю теж приїзди до курії в Кам’янці-Подільському ще одного легендарного священника, багатолітнього одеського пароха, отця Тадеуша Хоппе SDB наприкінці 1990-х рр. (тоді Одеса належала до Кам’янець-Подільської дієцезії, найбільшої в Європі), його анекдоти і фігурки з носовичків, якими він розігрував комічні сценки в редакції часопису «Ave Maria», де я тоді працював. До речі, як представника редакції мене відправили в 1996 чи 1997 р. на симпозіум католицьких видавництв до Києва, де я тоді мав нагоду зустрітися з автором нашого словника, тоді ще молодим журналістом Адамом Хлебовичем. Звісно, він може мене не пам’ятати, але цей факт ще раз засвідчує, якими вигадливими бувають траєкторії людських доль.
Я усвідомлюю, що, можливо, мої міркування надто заангажовані, проте вважаю, що словник «Залишилися на Сході» – вдала реалізація чудового задуму. Це видання закриває чергову, і то досить важливу, прогалину в історії польської громади в СССР. Замовчувані, забуті й напівзабуті, тепер біографії поляків доповнюють історичну картину тих часів, водночас даючи нам урок, як берегти свою мову і культуру під гнітом ворожого середовища. Хочу висловити щиру вдячність авторам і упоряднику за роботу. І чекаю на наступний том.
Анатолій Оліх
