Генрика Сенкевича читали, він був потрібний, його твори перекладали. Він належав народу як письменник, який не забув свого коріння і пам’ятав, що в його грудях б’ється польське серце.

Дякуючи за Нобелівську премію в 1905 р., Генрик Сенкевич сказав: «[...] ця честь, цінна для всіх, наскільки ж ціннішою вона має бути для сина Польщі!.. Казали, що вона померла, а ось один із тисяч доказів того, що вона живе!.. Її називали нездатною до мислення і роботи, аж ось доказ того, що вона працює!.. Її оголошували скореною, а ось новий доказ, що вона може перемагати!»

Протягом усього життя автор «Quo vadis» пам’ятав про те, що він поляк, і в той важкий час для народу без держави давав надію, писав, щоб «укріпити серця», говорив, що поляки здатні об’єднатись, що вони як народ існують і мають чудове минуле, яке знову подарує їм свободу.

Однак його критикували за некритичне ставлення до шляхти, помилки та історичні фальсифікації, консервативність, психологічні спрощення, сентиментальність. Йому докоряли Станіслав Бжозовський, Вацлав Налковський та Вітольд Гомбрович, який написав у своєму «Щоденнику»: «Я читаю Сенкевича. Втомливе чтиво. Ми кажемо «досить кепсько», але читаємо далі. Говоримо «яка дешевизна», але не можемо відірватися. Вигукуємо «нестерпна мелодрама!» і, зачаровані, продовжуємо читати. Потужний геній! І напевно, ніколи не було такого першокласного другорядного письменника. Це Гомер другої категорії, це Дюма-батько першого класу. У літературі складно знайти приклад подібного зачарування нації, більш магічного впливу на уяву народних мас».

Він перемагав усіх одним: його читали, він був потрібний, його твори перекладали. Він належав народу як письменник, який не забув свого коріння і пам’ятав, що в його грудях б’ється польське серце.

Сенкевич вивчав медицину та право, але потім зупинив свій вибір на філологічно-історичному факультеті. Він став журналістом. Писав статті в газети, їздив до Північної Америки та Африки, звідки слав цікаві фейлетони. Пізніше він опублікував їх у книгах «Листи з подорожі до Америки» та «Листи з Африки».

У своїх романах Генрик Сенкевич порушував проблеми знедолених польських селян, скривджених дітей, важкого життя польських емігрантів, а також писав про складні умови життя під окупацією, особливо прусською і російською.

Його трилогію «Вогнем і мечем», «Потоп» і «Пан Володийовський» читають до сьогодні. Її екранізували. Ми пам’ятаємо ці фільми завдяки чудовій грі Даніеля Ольбрихського і Тадеуша Ломницького.

Молоді можна порадити його повість «У пустелі та джунглях». Це історія про двох дітей, Стася і Нель, та їхні пригоди в Африці під час повстання Махді в Судані.

У 1900 р. Сенкевич отримав від народу маєток в Обленгорку. Нині там діє музей, присвячений письменнику. Раніше він отримав від анонімного читача 15 тис. рублів і пожертвував їх на лікування хворих на туберкульоз.

Усіх жінок, яких кохав Сенкевич, звали Марія. Про це написала Барбара Вахович у книзі «Марії його життя». Це були Марія Келлер, Марія Шеткевич, Марія Володкович, Марія Радзеєвська та Марія Бабська. З Марією Бабською він прожив останні щасливі роки свого життя.

Сенкевич долучався до багатьох суспільних акцій, зокрема у 1890 р. узяв участь в організації року Міцкевича. Він прагнув створити музей і встановити пам’ятник Адаму Міцкевичу у Варшаві. У 1889 р. заснував стипендію імені Марії Сенкевич для письменників, які живуть у складних матеріальних умовах.

Він ініціював створення туберкульозного санаторію для дітей у Бистрому і церкви в Закопаному. В Обленгорку заснував дитячий садок для бідних дітей. У 1905 р. був одним із засновників Товариства польської шкільної матиці. Став також членом Товариства таємного викладання у Варшаві.

Генрик Сенкевич коментував громадські та політичні справи, неодноразово виступав проти прусської політики германізації. Він був голосом польського народу під час окупації.

У 1905 р. у відповіді на анкету паризької газети «Le Courrier Européen» Генрик Сенкевич написав: «Потрібно любити Батьківщину понад усе, потрібно думати, перш за все, про її щастя. Але, в той же час, справжній патріот повинен слідкувати, щоб ідея його Батьківщини не тільки не суперечила щастю людства, а й стала однією з його основ. Лише в таких умовах існування та розвиток Батьківщини стануть справою, важливою для людства. Іншими словами, гаслом всіх патріотів має бути: через Батьківщину до людства, а не для Батьківщини проти людства».

Вєслав ПІСАРСЬКИЙ,
учитель польської мови, скерований до Луцька організацією ORPEG