Родинні історії: До Казахстану вивезли ціле село
Статті

Родину Антона Камінського в 30-х рр. депортували до Казахстану, а після повернення в Україну переселили до Криму. Згодом батьки таки повернулися на рідну Хмельниччину. Доля закинула героя цього тексту до Кременця, де він прислужував отцю Маркіяну Трофим’яку, згодом єпископу, ординарію Луцької дієцезії Римо-католицької церкви в Україні в 1998–2012 рр.

«Викопали землянки й вижили»
«Мої предки походять із польських католицьких родин Хмельниччини. Один із них був священником у кафедральному костелі Святих Апостолів Петра і Павла в Кам’янці-Подільському. У творах Генрика Сенкевича я прочитав, що коли ховали Володийовського (ідеться про шляхтича Юрія Володийовського, який загинув 1672 р. під час облоги міста турками, – авт.), то ховав його саме священник Камінський.

Дідуся по батьковій лінії звали Адольф Камінський, а бабусю – Марія. Натомість дідуся по материній лінії звали Йосип Ільницький, а бабусю – Текля, в дівоцтві Рудковська. Вони жили в селі Суржинці (сьогодні в Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області, – авт.). Там поблизу ще протікає річка Тернава. І загалом там дуже гарний клімат, придатний для господарювання та життя», – відзначає Антон Камінський.

Про життя своєї родини до Другої світової війни він розповідає так: «Камінські та Ільницькі жили в Суржинцях, господарювали. Тут було лише кілька православних родин, решта – католики, що походили зі збіднілої польської шляхти. Із 200 дворів до сьогодні лишилося десь 35. До костелу всі ходили в село Китайгород (сьогодні в Кам’янець-Подільському районі, – авт.). До війни дідусі та бабусі розмовляли переважно українською мовою, оскільки наші території в той час перебували у складі Радянської України».

«Мій батько Станіслав Камінський народився в 1928 р. В нього ще були сестри: старша Владзя і менша Аделя. Мама Катерина Ільницька народилася в 1935 р. Згодом з’явився на світ її менший брат. У документах про народження моїх батьків в обох були записи про те, що вони поляки. Батьки вміли читати і писати, але ґрунтовної освіти так і не здобули. Близько 1937 р. родину Ільницьких, зокрема й мою маму, депортували до Казахстану, до населеного пункту Южний (сьогодні селище в Абайському районі Карагандинської області, – авт.) і фактично викинули в полі. Але вони викопали землянки й вижили. Розповідали, що там був голод. Насправді до Казахстану вивезли майже ціле наше село. Після завершення Другої світової війни їм вдалося повернутися на рідні землі. Натомість Камінських не виселяли із Суржинців. Тільки старшу сестру мого батька Владзю вивезли на примусові роботи до Німеччини. Після війни вона вийшла заміж за поляка й лишилася в Польщі», – продовжує Антон Станіславович.

«Вони змішували різні народи»
«Батьки мало розповідали про війну чи повоєнний період. Мама часом згадувала про голод 1946–1947 рр. на Хмельниччині. Після повернення з Казахстану вона вийшла заміж за батька. Дідуся Адольфа Камінського вбили грабіжники, коли він повертався додому. Бабуся Марія також померла досить швидко. Я їх не пам’ятаю», – каже Антон Станіславович.

Станіслав і Катерина Камінські, батьки Антона Камінського, близько 1950 р.

Після депортації з Криму кримських татар та інших корінних народів півострова в 1944 р. перед радянською владою постало завдання залюднення цього регіону, зокрема українським населенням. У першій половині 1950 р. із 15 районів Кам’янець-Подільської області (сьогодні Хмельницька область, – авт.) до Криму примусово переселили 200 сімей, серед них – родину Антона Камінського.

Про переселення до Криму Антон Станіславович говорить так: «Після війни потрібно було заселити Крим, бо вони (радянська влада, – авт.) виселили кримських татар. Потрібно було когось туди послати. Це було примусове переселення. Вони змішували різні народи, щоб не було однодумців. Нашу родину, батька, маму і її батьків, переселили до Зарічного (сьогодні село в Сімферопольському районі Автономної Республіки Крим, – авт.). Мої батьки там мали свою хату, а дідусь і бабуся жили в іншій. Дідуся в Криму збила на смерть машина, тому бабуся переселилася до моїх батьків.

У 1952 р. у Криму народився мій старший брат Ян, а в січні 1955 р. – я. В Криму батькам жилося добре. Батько працював у колгоспі, добре розумівся також на столярській справі. Бабуся навіть отримала кілька державних нагород за успіхи в роботі. Жодних церков чи костелів там, звичайно, не було, а проживали поблизу переважно українці та росіяни. Там були добрі умови для життя, але мої батьки відчували тугу за рідними землями і хотіли повернутися. В 1955 р., через кілька місяців після мого народження, ми повернулися в Суржинці. Тоді при владі вже перебував Хрущов і почалося певне послаблення радянської системи».

Зліва направо: Антон, Ян і Анатолій Камінські, початок 1960-х рр.

Повернення на Хмельниччину
«Наша хата в Суржинцях була зруйнована, тож після повернення в село нам потрібно було зводити нову. Спочатку нас прихистили сусіди. Згодом ми збудували свій невеликий дім. Батько з мамою пішли працювати в колгосп. Жили як і всі інші сім’ї в радянський період. Мали невелике господарство і поле біля хати. Коли мама купувала кавуна, то це вже було для нас свято. В 1959 р. народився мій менший брат Анатолій. Із нами жила бабуся Текля. Вона була освіченою, начитаною і балакучою. Часом любила поговорити про минуле», – пригадує Антон Станіславович.

Бабуся Текля Ільницька з онуками, близько 1960 р.

Бабуся Текля, мама Катерина, Антон Камінський та його старший брат Ян.

«Чи не було у вас можливості виїхати до Польщі, як це робили інші родини»? – запитую. «Ми навіть не обговорювали переїзд до Польщі, оскільки лише повернулися із Криму й почали зводити будинок. Уже було достатньо тих переселень, родина хотіла спокійного життя. Проте батько підтримував контакти із сестрою в Польщі. Звичайно, в листах обговорювали виключно сімейні та господарські теми, а не політичні», – відповідає Антон Камінський.

Мій співрозмовник згадує про своє Перше причастя: «В 1964 р., коли мені було дев’ять років, ми зі старшим братом поїхали до Польщі на Перше причастя. Ми жили там близько місяця, готуючись до цього таїнства. Це було в містечку Хшанув (сьогодні центр Хшанівського повіту Малопольського воєводства, – авт.). Саме там я краще пізнав польську мову і з того часу почав нею більше цікавитися. Сьогодні в Польщі в мене лишилися дві кузини. Власне, саме родичі в Польщі розповіли мені про шляхетське походження роду Камінських».

Водій єпископа Маркіяна Трофим’яка
«Перші чотири класи я закінчував у Суржинцях, а далі навчався в селі Кульчиївці (сьогодні в Кам’янець-Подільському районі, – авт.). Після школи хотів вступити в сільськогосподарський інститут, але не вдалося. В 1973–1975 рр. проходив військову службу, отримав водійські права. Після повернення з армії пішов працювати столяром на меблеву фабрику в Кам’янці-Подільському. Окрім цього, час від часу прислуговував у костелах, зокрема в Борщеві.

Одного разу головний інженер меблевої фабрики підвозив якусь бабусю до костелу в Борщеві й побачив, що я прислуговую ксьондзу Маркіяну Трофим’яку. Він доніс на мене в органи безпеки та директору меблевої фабрики. Згодом мене виключили за це з комсомолу. Я дуже зрадів», – розповідає Антон Камінський. Жартує, що відтоді не мусив платити членські внески. Згодом він звільнився з меблевої фабрики.

Антон Станіславович згадує про період своєї співпраці з єпископом Маркіяном Трофим’яком: «Коли в 1974 р. отець Маркіян Трофим’як прибув до Кременця, при римо-католицькій парафії було дуже мало молоді. Всього троє дівчат не боялося ходити до костелу, одна з них – моя майбутня дружина Марія, яка грала на органі. Вже коли я повернувся з армії, отець Ян Ольшанський, із яким я познайомився ще тоді, коли він приїжджав до костелу в Китайгороді, все казав, що комусь потрібно поїхати до Кременця, щоб допомагати отцю Маркіяну. Спочатку було три кандидати, але двоє відмовилися. Тому в 1976 р. я переїхав до Кременця та почав працювати водієм в отця Маркіяна Трофим’яка.

Спочатку в Кременці ми жили в одному помешканні з Юрієм Гофманом, що також допомагав при парафії. В 1991 р. єпископ Маркіян Трофим’як отримав номінацію на помічника Львівської архідієцезії і переїхав до Львова. Згодом він став луцьким ординарієм, тож перебрався до Луцька. Я продовжував із ним працювати. Ми із Юрієм Гофманом чергували по два тижні. Спочатку він їхав до Львова, а потім до Луцька, а через визначений термін – я. Передусім ми були водіями у єпископа. Я пишаюся, що життя звело мене із двома єпископами: Яном Ольшанським і Маркіяном Трофим’яком».

«У 1978 р. я одружився з Марією Романюк. Дружина народилася в 1960 р. у Кременці. Її дідусь на прізвище Козловський також мав шляхетське походження, а батькове коріння тягнулося з Литви. Марія ходила до костелу і грала на органі, а я був при вівтарі. Так ми й познайомилися», – продовжує Антон Камінський.

Антон і Марія Камінські, 1978 р.

Він згадує про початок діяльності Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького в Кременці: «Воно було одним із перших в Україні. Ми починали проводити засідання ще в роки перебудови. Спочатку при товаристві діяв невеликий хор і ми давали концерти. Згодом, окрім хору, почали діяти ще дві танцювальні групи».

Мій співрозмовник жартує, що товариство поступово розросталося, оскільки в нього з дружиною Марією народилися 10 дітей і 27 внуків. «Більшість сьогодні живе в Польщі, двоє – в Україні», – каже він. Камінські до сьогодні є членами Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького в Кременці, а також парафіянами місцевого костелу Святого Станіслава, в якому дружина пана Антона Марія вже багато років є органісткою.

Антон і Марія Камінські

Діти Антона і Марії Камінських

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук
Фото з родинного архіву Антона Камінського

Схожі публікації
Родинні історії: Багатонаціональна родина Марії Божко
Статті
Марія Божко понад 20 років очолювала Дубенське товариство польської культури. Під час розмови зі мною вона розповідає про життя своєї родини в міжвоєнний період, трагічні події протягом Другої світової війни та культурне відродження польської громади міста в 90-х рр.
17 червня 2022
Свято для дітей у Кременці
Події
Попри масштабну війну, Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького у Кременці продовжує свою діяльність. Зараз воно займається передусім пошуком і розподіленням гуманітарної допомоги з Польщі, але не забуває теж про свята. Зокрема, 5 і 6 червня у Кременці відзначали День дитини.
08 червня 2022
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Голова польського товариства у Кременці: «Ми разом працюємо далі»
Події
Про ситуацію у Кременці та діяльність місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького в умовах війни розповів голова організації Мар’ян Каня.
11 березня 2022
Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті
Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.
10 лютого 2022