Із Леонідою Борзяковою з Луцька, яка походить із Хмельницької області, ми розмовляли про життя її родини на Поділлі, Волині та в Казахстані, зокрема про смерть дідуся й бабусі від іспанки, репресованих у часи Російської імперії та Радянського Союзу родичів та порятунок дядька в 1943 р.

Дідусь і бабуся померли від іспанки

«Усі мої предки, наскільки мені відомо, походять із Хмельницької області. Дідуся по батьковій лінії звали Антон Савицький, а бабусю – Леонтина. Вони проживали на хуторі поблизу села Понінка (сьогодні в Шепетівському районі Хмельницької області, – авт.). У родині виховували п′ятьох дітей. Мій батько Роберт народився в 1909 р. Уже згодом у документах його почали записувати Романом. Родина господарювала й мала достатньо землі. Через певний час сім’я переїхала на хутір поблизу села Мальованка (сьогодні в Шепетівському районі, – авт.), щоб доглядати батьків дідуся Антона. Після їх смерті дідусь роздав своїм братам землю як батьківську спадщину і трохи збіднів», – відзначає Леоніда Романівна. До речі, її при народженні назвали в честь бабусі Леонтиною, а пізніше записали Леонідою.

Моя співрозмовниця розповідає про трагедію, яка спіткала родину Савицьких наприкінці Першої світової війни, коли в Європі лютувала епідемія іспанського грипу: «Дідусь Антон був на заробітках в Америці, звідки надсилав бабусі Леонтині гроші на прожиття. Він навіть купив собі там житло й хотів, аби родина приїхала до Америки. Проте бабуся побоялася вирушати в дорогу з дітьми. Тож дідусь повернувся додому, щоб їх забрати, але захворів на іспанку й помер. Згодом через цю недугу померла бабуся. Їхня старша дочка Марія почала опікуватися своїми меншими братами: Адамом, Робертом і Зигмунтом. У 1931 р. мій батько проходив військову службу під Ленінградом у Царському Селі. Під час колективізації 1930-х рр. родина через тиск влади була змушена перебратися до Мальованки, куди зганяли поляків, які проживали на навколишніх хуторах. Тут більшість із них поселялися на одній вулиці, яку поміж себе називали польською. Саме тут на польській вулиці в Мальованці мій батько познайомився з моєю мамою Мальвіною».

«Мого дідуся по материнській лінії звали Францішек Стаховський, а бабусю – Станіслава Пісочинська. Вони проживали в селі Лабунь (сьогодні також у Шепетівському районі, – авт.). Дідусь походив із заможної селянської родини, а бабуся – зі шляхетської. Вона розповідала, що її родина колись мала свій герб. Згадувала навіть, що вона їздила в кареті. У 1909 р. народилася моя мама Мальвіна. Вона, як і батько, була грамотною, знала українську мову, хоча вдома розмовляла польською. У 1928 р. мама вийшла заміж за свого першого чоловіка Антона Квятковського», – говорить Леоніда Борзякова.

Францішек Стаховський, батько Мальвіни Стаховської, 1930-ті рр.

«Поляком народився, поляком і помру»

«Дідусь Антона Тимотеуш Квятковський був учасником Січневого повстання 1863–1864 рр. (польське повстання проти Російської імперії з метою відродження Речі Посполитої, – авт.). Брав участь у повстанській боротьбі на землях Полонщини (сьогодні Шепетівський район, – авт.). Він сам виховував маленького сина Вінцентія. За участь у повстанні влада Російської імперії арештувала Тимотеуша. Щоб зберегти життя, йому пропонували одружитися з православною дівчиною і змінити ім’я та прізвище. Він відмовився, сказав: «Поляком народився, поляком і помру». Через деякий час його розстріляли. Цю історію родичам Тимотеуша розповідали свідки тих подій.

Син Тимотеуша Вінцентій Квятковський осиротів. Підрісши, почав господарювати. Одружився з Францішкою Жураковською. У них народилися чотири дочки і син Антоній, який одружився з моєю мамою Мальвіною Стаховською в 1928 р. Вони жили на хуторі Горлин у Шепетівському районі», – зазначає Леоніда Романівна.

Діти ворога народу

Про життя своєї мами Мальвіни з її першим чоловіком Антоном Квятковським вона говорить наступне: «Квятковські та Стаховські були далекими родичами. Антон був набагато старшим за мою маму. У 1929 р. у них народився син Медарт, а в 1931 р. – Юзеф. Вони господарювали, поки не почався Голодомор 1932–1933 рр. Мама згадувала, що в них із будинку забрали все, що можна було. Їй вдалося винести лише швейну машинку, завдяки якій родині вдалося вижити.

Мальвіна та Антон Квятковські із сином Медартом, близько 1930 р.

Похорон Вінцентія Квятковського (зліва Антон Квятковський), 1937 р.

У 1938 р., під час репресій поляків, арештували Антона Квятковського. Його перевезли в Шепетівську в’язницю, де катували. Після побачення з ним мама казала, що його сорочки були залиті кров’ю. Коли вона вкотре прийшла до нього, то вже не застала. Антона оголосили ворогом народу й розстріляли».

За інформацією, поданою в книзі 6 багатотомника «Реабілітовані історією. Хмельницька область» (Хмельницький, 2015, с. 802.), Антона Вікентійовича Квятковського, який народився в 1889 р. у селі Мальованка, заарештували у квітні 1938 р., звинувативши у шпигунстві. Він проходив у справі «Польської військової організації». У вересні 1938 р. його засудили до розстрілу. Вирок виконали в жовтні у Кам’янці-Подільському. Реабілітували Антона Квятковського лише в червні 1958 р.

«Після розстрілу чоловіка в мами розпочалося складне життя. Її не хотіли брати на роботу, а синів називали ворогами народу. З них знущалися і в школі, і в колгоспі. Пізніше вони стали справжніми господарями й майстрами на всі руки. Коли мама приїхала до Мальованки, то також ніде не могла знайти роботи й тимчасового житла для себе та дітей. Саме в Мальованці вона познайомилася з Робертом Савицьким, моїм батьком», – розповідає Леоніда Романівна.

Роберт Савицький (посередині) під час військової служби, 1931 р.

Порятунок дядька Адама

«Я народилася 1942 р. у Мальованці. Хоча мої зведені брати були набагато старші за мене, в нас склалися чудові відносини. Свого вітчима Роберта вони згодом почали називати батьком.

Під час німецько-радянської війни батька призвали до Червоної армії. Він був сапером і воював у Польщі та Чехії, де отримав поранення. Батько був набожною людиною, тож коли перебував у Чехії, пішов у костел до сповіді, хоча це й було небезпечно для радянських військових. Там місцевий ксьондз запропонував батьку лишитися в Чехії та перечекати війну. Йому пропонували сховок і допомогу в облаштуванні повоєнного життя. Батько відмовився, оскільки не хотів нас лишати. Після війни він повернувся і це була велика радість для всіх нас», – згадує пані Леоніда.

Моя співрозмовниця описує також порятунок свого дядька Адама Савіцького під час Волинської різанини: «Брат мого батька Адам у 1939 чи 1940 р. перебрався в Костопіль (сьогодні в Рівненському районі Рівненської області, – авт.). Він господарював, мав свій будинок. Одного разу в 1943 р. до нього прийшов кум-українець і повідомив, що є наказ уночі його вбити. Дядько разом із дружиною і трьома дітьми зібралися й пішли ночувати до костелу в Костополі. Перед цим він попередив сусідів, щоб вони тікали, але ті не зреагували на застереження. Казали, що ніхто їх не зачепить, бо вони нічого поганого нікому не зробили. Коли наступного ранку дядько прийшов до сусідів, то нікого в живих не застав. Усіх замордували. Після цього він утік із сім’єю з Костополя й невдовзі поселився в місті Щецинек (сьогодні Західнопоморське воєводство в Польщі, – авт.). У 1950-х рр. дядько Адам одного разу приїжджав в Україну і вони з батьком відвідували Костопіль».

Адам Савицький (справа), 1926 р.

«Хочу тільки в Україну»

«На початку 1950-х рр. наша сім’я переїхала до села Понінка. Батько працював у колгоспі. Я закінчила 10 класів школи. У 1961 р. вийшла заміж за військового Віктора Борзякова. Ми познайомилися, коли він приїхав до Понінки з другом. Разом із ним ми жили на Уралі, Нижньому Тагілі, Камчатці. Я працювала в торгівлі, навчалася в Білорусі на товарознавстві. Коли чоловік навчався в Москві, йому пропонували лишитися в місті та обіцяли згодом квартиру. Я відповіла чоловіку, що хочу тільки в Україну, хочу до батьків. Якраз у той час мама хворіла, тож чоловік мене послухав. Ми приїхали до Хмельницького. Ще жили в Білорусі, а в середині 1970-х рр. остаточно переїхали до Луцька, який став для нас рідним. До пенсії я працювала на міжрайбазі, що на Вишкові (мікрорайон у Луцьку, – авт.), а чоловік був на військовій службі. В Луцьку ми провели найбільше часу. З чоловіком прожили 60 років у злагоді. Намагалися завжди підтримувати один одного. У нас народилося двоє синів. У мене є четверо внуків і троє правнуків», – відзначає Леоніда Борзякова.

Роберт і Мальвіна Савицькі, 1960-ті рр.

Леоніда Борзякова, 1965 р. На курсах підвищення кваліфікації в Ленінграді.

«Коли ми опинилися в Луцьку, костел був закритий. Мама мені казала, аби я хоча б до церкви ходила, оскільки Бог один. Одного разу мені зателефонували й повідомили, що повинен приїхати ксьондз, аби провести службу в костелі. І ми разом із мамою, яка тоді вже жила зі мною в Луцьку, пішли до костелу на месу. Також я підписувала відповідні звернення до органів влади щодо дозволу проводити богослужіння в костелі.

Леоніда Борзякова, 1992 р.

Майже від початку існування польського товариства в Луцьку я долучилася до його діяльності. Дуже люблю наші зустрічі. Разом із пані Юлією (Толкачовою, – ред.) ми організували хор «Luceoria», виступали в різних містах на фестивалях. Мені дуже подобалося все більше дізнаватися про польську культуру та історію. В товаристві й костелі мені завжди добре. На жаль, пандемія і війна все зруйнували, зараз ми бачимося рідше», – додає пані Леоніда.

Під час нашої зустрічі вона згадує про своїх польських родичів, яких у 1930-х рр. вислали до Казахстану. Там попри все вони зберегли свою культуру і традиції: «Мою тітку по маминій лінії Ернестину Стаховську вислали до поселення Зелений Гай на півночі Казахстану. В неї було п’ятеро дітей. Їх везли в товарняках. Певний час вони жили в землянках, поки не звели собі будинки. Після війни вони приїжджали до нас у Понінку. Батько приносив пахуче сіно, а мама – простирадла й усі розміщувалися у великій кімнаті на нічліг. Між собою ми говорили польською, але українську теж знали. Ми разом молилися. Я дуже любила, коли вони приїжджали, і маю теплі спогади про ці дні. В Казахстані наші родичі отримали дозвіл на будівництво костелу в 1992 р. Згодом вони переселилися до Польщі».

Костел, побудований поляками в селі Зелений Гай у Казахстані, 1992 р.

Сьогодні Леоніда Романівна, а насправді від народження Леонтина Робертівна, живе в Луцьку. Після смерті чоловіка розраду знаходить у дітях, онуках і правнуках. А ще вона парафіянка костелу Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку та багаторічна членкиня Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.

Виступ хору «Luceoria» на відкритті Центру діалогу «Костюхнівка». 20 серпня 2011 р. Фото: Володимир Хомич.

Під час Маршу пам’яті засланців Сибіру в Білостоці. 2014 р.

На різдвяній зустрічі в Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської. 26 грудня 2018 р.

Леоніда Борзякова, липень 2022 р.

***

Текст написано в рамках проєкту «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей».

Сергій Гладишук

На головному фото: Роберт Савицький (верхній ряд, третій зліва), 1933 р.