Справжня радість для шанувальників елітарної літератури – вийшла друком ювілейна книга вибраних поезій польської нобелівської лауреатки Віслави Шимборської, перекладених українською мовою. Фінансову підтримку і сприяння виданню надали Генеральне консульство РП у Луцьку та Фундація Віслави Шимборської в Кракові.

Із нагоди виходу збірки «Віслава Шимборська. 100 віршів» (до речі, її можна придбати на сайті видавництва «Крок») редакція сконтактувала з перекладачем, упорядником та автором післямови Андрієм Савенцем.

– Пане Андрію, у 2006 р. вийшла друком ваша монографія «Поезія у перекладі: „українська” Шимборська». Також ви тривалий час перекладали твори нобелівської лауреатки з Польщі. Отже, славетна авторка вас досі не відпускає?

– Кілька гарних років я прожив, якщо перефразувати назву одного з віршів поетеси, під однією зіркою – і цією зіркою була Шимборська. Я перекладав її вірші, працював над докторською дисертацією, присвяченою перекладу її поезії українською. Свою захищену в Люблінському католицькому університеті дисертацію я опублікував як монографію, а також видав дві добірки її віршів у своїх перекладах. Цікаво, що обидві книги вийшли в Польщі. Перша – це збірка «Версія подій» зі 111 віршами, опублікована видавництвом Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні у 2005 р., а друга «Може, це все» вийшла у видавництві «BoSz» у графічному оформленні артстудії «Аґрафка» у 2011 р. Книжка стала підсумком стипендіального проєкту Романи Романишин та Андрія Лесева в рамках програми «Gaude Polonia». Обидва видання були двомовними, але виходили в Польщі й орієнтувалися на польський ринок – до українського читача дійшла дуже обмежена кількість примірників. Тому я завжди тримав собі в голові, що це ще не кінець, що більша добірка моїх перекладів має колись вийти і в Україні.

– Як виникла ідея видати саме сотню вибраних віршів письменниці?

– Ідея видання нової, розлогішої добірки в рамках Року Шимборської належала моєму давньому другу Юрку Завадському, поету й видавцеві з Тернополя. Те, що віршів лише 100, – це певна умовність, данина 100-літньому ювілею поетеси, підкреслена, зрештою, назвою «100 віршів». У моєму випадку це також данина пам’яті Станіславу Бараньчаку, який іноді так називав добірки своїх перекладів: «33 вірші» Джона Кітса, «44 оповідки» Льюїса Керролла та Едварда Ліра, «66 віршів» Джорджа Герберта тощо. Я міг би зробити вибірку наполовину більшу, але на мене наклали певні обмеження щодо обсягу. Сподіваюся, що цей доповнений варіант вийде і для цього не доведеться чекати 150-річчя від дня народження поетеси.

– У чому полягає проблема перекладу лірики Віслави Шимборської?

– Навряд чи бачу можливість викласти цю тему кількома реченнями... Скажу так: одним із чинників, які додають клопоту перекладачам віршів Шимборської в усьому світі, є закоріненість цих віршів у стихії мови: автентичної, живої, ідіоматичної, іноді навіть розмовної. Якщо перекладач цього не вловить, він може піти в патетику – через свою поетичну чутливість, свої уявлення про те, як має звучати поезія. З іншого боку, вступний засновок, що Шимборська є авторкою верлібрів, часто вів у перекладацькій практиці до відходу від елементів регулярності та ритмічності, внаслідок чого втрачалася плавність перекладених віршів, у яких можна побачити уклін у бік поетичної традиції або навіть гру з конвенцією. У міру мого вростання в польську мову моє бачення змінювалося, я помічав нові й нові нюанси. Тому кожне нове видання моїх перекладів було пов’язане з їх ретельним переглядом.

– У текстах письменниці особливу роль відіграє іронія. Бачимо, що ця техніка досі не втрачає актуальності, і Шимборська особливо важлива в наші непрості часи воєн, агресії, експансії…

– Тут варто акуратно розставити акценти. Що стосується іронії, то, так, це особлива прикмета Віслави Шимборської, і, як на мене, це щось необхідне для збереження тверезого погляду на навколишню дійсність, на самих себе – за умови, що вона має ще й самоіронічний вимір. Тільки от дуже легко оперувати іронією в космічному, загальнолюдському, безособовому масштабі, але коли в полі нашого зору постає індивідуальна чи колективна трагедія, що є наслідком несправедливості, агресії, насилля, дуже важко зробити так, щоб іронія когось не обпекла.

Шимборській, зрештою, чудово вдавалося втримувати цю рівновагу між іронічністю, яка не скочується в нігілізм, та щемливістю, яка не переходить меж пафосу. Період її дозрівання припав на війну, що значною мірою її сформувало, і в наступні роки вона, як мало хто, усвідомлювала, що «непрості часи» не приходять і не відходять. Ні, вони завжди тут, на цій планеті, адже той факт, що ми живемо в мирі, не означає, що деінде на земній кулі не сіється смерть, що люди не вмирають від голоду, спраги, їх не вбивають чи не катують. Це одна з причин, чому її послання настільки універсальне. З цієї причини я втримався від спокуси включити в післямову згадку про нинішню українсько-російську війну. Самі читачі знайдуть у віршах відсилання до дійсності, яка нас оточує, знайдуть висловлювання, які говорять правду про всі війни, які були, є і, на жаль, ще будуть.

– Ви відомий науковець-перекладознавець, вивчали проблематику перекладів Віслави Шимборської українською. В чому вбачаєте силу саме власного перекладу порівняно з перекладами Григорія Кочура, Ярини Сенчишин, Дмитра Павличка, Олександра Гордона та багатьох інших?

– Так сформульоване запитання на початку передбачає, що мої переклади кращі, натомість я не маю в собі хисту до самореклами, звеличення за рахунок інших. Не можна заперечувати, що в книзі та статтях, присвячених аналізу українських перекладів Шимборської, я відстежив промахи чи помилки своїх попередників, зокрема іменитих письменників. Але коли випускаю у світ власні переклади, волів би про них не говорити – нехай про них висловлюється хтось абсолютно неупереджений.

– Розкажіть про тих, хто сприяв виходу книги Шимборської в Україні.

– Звісно, передовсім це згаданий Юрій Завадський, власник видавництва «Крок», який узяв на себе весь організаційний тягар цієї справи. Збірка побачила світ завдяки підтримці Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку та особистій участі консула Матеуша Маршалека. Партнером проєкту була, звичайно ж, Фундація Віслави Шимборської, невтомний голова якої Міхал Русінек долучився до створення книги, зокрема, як автор обкладинки.

– Не кожен майстер радо розповідає про свої плани, проте нам цікаво дізнатися про ваші наступні польсько-українські переклади. Звісно, тримаємо в пам’яті ваш чудовий, сучасний переклад «Лісової пісні» Лесі Українки польською мовою!

– Я помітив закономірність, що ті видавничі ініціативи в моєму доробку, які виникали спонтанно, майже випадково, втілювалися швидко й без перепон, натомість ті ідеї, які я довго виношував і оголошував як свої плани, уже не конче. Обмежуся евфемістичним анонсом, що найближчі кільканадцять місяців перекладатиму прозу трьох сучасних українських письменників. Усі книги вийдуть у видавництві «Майстерня культури» в Любліні.

Розмовляв Віктор Яручик

Фото: ВМ