У попередньому номері «Волинського монітора» ми торкнулися малодослідженого питання трудового табору польських військовополонених, що функціонував на території Рівненської області в 1939–1941 рр. Продовжуючи тему, ми пропонуємо Вашій увазі історичний нарис про бранця табірного пункту № 11 «Сапожин» Кароля Бєлякова.

Кароль Теофілович Бєляков народився в 1911 р. у селі Лисе (у міжвоєнний період входило до Остроленського повіту Варшавського воєводства). Його батько, Теофіл Бєляков (прибл. 1890 р. народження), працював на деревообробному заводі. Мама, Мар’яна Бєлякова, була домогосподаркою. Брати, Францишек (прибл. 1914 р. народження), Антоній (прибл. 1916 р. народження) і Станіслав (прибл. 1918 р. народження), як і батько, працювали на деревообробному заводі в селі Лисе. Родина Кароля деякий час мешкала в Німеччині, де батьки підробляли як сезонні наймані робітники. У 16-річному віці хлопець вступив на вечірні курси, на яких навчався впродовж двох років. Коли йому виповнилося 18 років, влаштувався різноробочим на деревообробний завод. Крім цього, родина Бєлякових щороку продовжувала їздити на сезонні заробітки до Німеччини. У 1932–1934 рр. К. Бєляков служив рядовим 1-го батальйону легіонів у місті Модлін. Після завершення служби повернувся на завод, і до початку Другої світової війни працював кочегаром парової машини. Кароль, як і всі його брати, з 1929 р. був активним членом «Стрільців». У 1934 р. Білостоцьке воєводське управління цієї організації за спортивні досягнення нагородило юнака знаком «POS» (Państwowa Odznaka Sportowa, Державна спортивна відзнака – укр.).

24 серпня 1939 р. Кароля Бєлякова мобілізували у 18-й батальйон саперів міста Лонжин (Торунський повіт). Звідти військове формування спочатку передислокувалося в Остроленку, а згодом – до Варшави. Під натиском німецьких військ батальйон був змушений відступати. У Ковелі польські військовослужбовці зустрілися з формуваннями Червоної армії. Радянські функціонери не були готові до такої кількості полонених, тому частину захоплених поляків, переважно мешканців Східних кресів, відправили по домівках. Кароль потрапив до тієї групи, яка була спрямована в Шепетівський табір військовополонених, а вже звідти 22 жовтня 1939 р. його доправили в табірний пункт «Сапожин» (с. Сапожин, Корецький районРівненської області).

За критичні висловлювання, які трактували як антирадянську пропаганду, Бєлякова арештував Особливий відділ будівництва № 1 НКВС і доправив у в’язницю в Рівному. Під час слідства з’ясувалося, що він входив у неформальну групу полонених, яка постійно критикувала як міжнародну політику СРСР, так і економічну ситуацію на «визволеній» території Західної України. «Українців і білорусів, яким погано жилося, звільнили, – з іронією говорив бранець. – Тепер маємо колгоспи і виконуємо норми. Ми їх не просили, а вони зайшли на польську територію і зайняли її». Кароль Бєляков гостро критикував тих, хто симпатизував радянській владі. Більшість таких симпатиків, ще під час перебування в таборі військовополонених у Шепетівці, носила на головних уборах червоні стрічки на знак солідарності з Червоною армією. Однак, відчувши на собі всі «принади» радянського управління, полонені військовослужбовці відмовилися від такої ідеї. Залишалися, звичайно, й такі, що продовжували вірити радянській пропаганді. Серед останніх був Адольф Мошко, якому Кароль Бєляков неодноразово заявляв: «Якби ти більше пожив у Шепетівці, то викинув би свої ідеї з голови так, як викидали червоні стрічки з шапок».

Особлива увага слідчих до бранця Бєлякова була зумовлена його родинними зв’язками: під час слідства з’ясувалося, що тривалий час він мешкав у Німеччині, крім цього, в СРСР проживав його дядько – випускник Архангельської пілотної школи. Занепокоєння співробітників НКВС викликав і той факт, що батьки дружини Кароля, Мар’яни (прибл. 1919 р. народження), до 1934 р. жили в Америці.

Характерним у слідчих провадженнях щодо військовополонених було те, що вироки в їхніх справах виносила не Особлива нарада при НКВС, а Військовий трибунал військ НКВС після судового засідання. Останнє передбачало допит звинувачуваних та свідків із числа полонених. Як правило, більшість в’язнів на суді заперечували власні свідчення, які вони дали під час слідства. Не був винятком і Кароль Бєляков. Чоловік стверджував, що якщо й підписував протоколи допитів, то робив це тільки через те, що його «сильно мучили допитами, викликали для цього вночі, кричали і погрожували». Арештовані поляки, серед яких був і Бєляков, не розуміли російської мови й часто підписували протоколи допитів не читаючи їх, іноді навіть без присутності перекладача. Тому, коли під час судового засідання їм зачитували їхні власні зізнання, частина підсудних стверджувала, що свідчення сфальсифіковано. Однак це не ставало на заваді представникам Військового трибуналу виносити суворі вироки польським військовополоненим. «За систематичне проведення серед військовополонених антирадянської агітації у 1940 р.» (ст. 54–10 ч. 1 КК УРСР) Кароля Бєлякова засуджено до семи років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.

Постановою Президії Рівненського обласного суду від 29 березня 1989 р. вирок Військового трибуналу від 7 жовтня 1940 р. відмінено, справу припинено через відсутність складу злочину. Подальша доля К. Бєлякова залишається невідомою.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.